Історія про трьох привидів ін'язу, або спонтанна поїздка до Львова :)

Мій Львів - то, в першу чергу, люди. Люди, яких я люблю і на зустріч з якими завжди чекаю з нетерпінням. Мій Львів - це ранки о 5 годині і дорога з вокзалу до центру, під час якої обов'язково зустрінеш якихось місцевих, які після бурхливої ночі ще не дісталися дому. Мій Львів - це уривки чужих історій, які я крадькома підслуховую на площах, вулицях та в кав'ярнях. А ще Львів - то місто найтепліших і найміцніших обіймів. І коли мої ніжки тільки ступають на львівську бруківку, я починаю несамовито усміхатися, не в силах приховати своєї радості. А та усмішка не сходить з обличчя рівно доти, доки не доводиться покидати це місто знову. 

Потяги...кого там тільки не зустрінеш! Як казала Даша, у потягах завжди є якась шумна компанія, яка всім заважає спати. Цього разу ми й були такою компанією. Такі дорослі, з мріями і цілями на майбутнє ми сміялися і щиро вірили у прекрасність Всесвіту. Ті вечори у потягах якісь по-особливому солодкі та вирізняються своєю безтурботністю. Ефемерний час, коли ні про що не думаєш, а лише спостерігаєш за людьми навколо.

То до чого тут привиди? - спитаєте ви. Розповідаю! Коли в Коростені до нас підсів юнак, його проводжав друг, який навчається з нами на ін'язі. І той друг був найреальнішим привидом зі всіх реальних. Насправді дивні відчуття, коли ти їдеш з Житомира, а потім за 100 км. від нього, зустрічаєш людей, на яких постійно наштовхуєшся на ін'язі. 

А потім був ранок, усмішка до вух, дорога до площі Ринок, неадекватні львівські привиди, які ледве трималися на ногах і затишна кав'ярня "Щось цікаве". Другий привид ін'язу зустрівся нам тоді, коли ми власне й шукали цю кав'ярню. Поруч блукала закохана пара. І дівчина нагадувала нашу викладачку з зарубіжної ще з 1-го курсу, яка вже покинула наш ін'яз. І от, будучи точно впевненими, що то наша викладачка, ми згадували як же її звати, адже діло то було давнє, а викладачі з зарубіжної змінюються кожного семестру. Ми свято вірили у то доти, доки та пара не зайшла за нами до кав'ярні. І лише там при нормальному освітленні ми розгледіли тих двох закоханих, які насправді не були нам знайомими. 

Ох, у "Щось цікаве" ходіть за натхненням та гарною музикою. Молодий хлопчина прийняв замовлення і відразу ж налаштував програвач вінілових платівок. У той момент кав'ярню заполонив солодкий голос Енгельберта Гампердінка. То був час десь між 6-ою і 7-ою годиною ранку. Львів все ще був поглинутий сутінками, ми вперто боролися з дрімотою, а в кав'ярні панувала тепла атмосфера, яку доповнювала та закохана пара навпроти. Вони так солодко спали один на одному, що без тихої усмішки неможливо було на них дивитися. А кав'ярня "Щось цікаве" відразу підкорила наше серце, адже ми не лише випили смачнющої кави, а й просиділи добрих дві години, дрімаючи на їхньому диванчику. А попереду був довгий та насичений день, у якому була справжня душевність, теплі зустрічі, міцні обійми і купа радості.
О 8-ій годині ранку ми нарешті покинули затишну кав'ярню і пошкандибали на вулицю Мечникова. Якщо не знаєте куди піти одного весняного ранку у Львові, йдіть на Личаківське кладовище. Ми були першими відвідувачами того дня. Не повірите, але атмосфера на кладовищі чарівна: безлюдні доріжки, дзвінкоголосий спів пташок і прудконогі білочки. Ми блукали кладовищем, вдихали свіже весняне повітря, мружилися від яскравих променів сонця і шукали свій дзен. 

Дорогою до площі Ринок у голові раптом виникла ідея влаштувати "Вільні обійми". Чи то весняна погода задурманила свідомість, чи то Львів своєю енергетикою так надихнув - невідомо! Єдине знаю точно, то було одне з найкрутіших спонтанних рішень того дня. Нашвидкуруч зроблені таблички і ми вже стоїмо біля Ратуші. 7 хвилин очікування, сумнівів, здивованих поглядів і запитань на кшталт "а що таке "хюґз"?" :) а потім раптом до нас підходять поляки. Усміхнені і такі світлі хлопець з дівчиною обійняли нас і запитали про причину наших "Вільних обіймів". Отак після перших обіймів, серце починає несамовито калатати, усмішка просто розтягується до вух, а в душі зароджується щось таке схоже на любов до тих людей і світу навколо. А потім були інші пари, які підходили обійматися. Підійшов один хлопець і спершу розпитував коли ми приїхали до Львова і де ми вже були. Не знаю що він подумав, коли дізнався, що ми вже зранку гуляли кладовищем, а тепер от шукаємо обіймів на площі Ринок, але потім таки обійняв нас. Дуже усміхнула мама з сином, яка кілька разів проходила повз, а потім таки підійшла й обійняла. Ну, і хлопці аніматори, які ше від трамвайної колії летіли на нас і ледве не збили з ніг, обіймаючи. А скільки було тих людей, які спостерігали за нами крізь вікна трамваїв і, як виявилося пізніше, той юнак з потяга саме й помітив нас тоді, сидячи у трамваї. Ех, у такі моменти розумієш, що мрії здійснювати надзвичайно легко. Головне, мати крихту відваги і гарну людину поруч, яка з радістю розділить те щастя! Дякую тобі, Даша (знаю, що ти то прочитаєш ;)
То була лише 12 - та година, а відчуття, ніби вже добра половина дня минула, все не покидало нас. Потім ми направилися на конференцію, заради якої, власне, і приїхали до Львова. Проте вся та втома безсонних ночей і ейфорія від обіймів так накрили мене, що я тільки вперто боролася з дрімотою. А далі були зустрічі, одне маленьке розвіртуалення, тисячі нових кроків і кілька пройдених кілометрів. Коли ми майже не відчували ніг, знову зайшли до кав'ярні "Щось цікаве", де говорили і говорили. І та розмова була якоюсь такою легкою і справжньою, що я постійно ловила себе на думці про прекрасну влаштованість Всесвіту і вдалу спонтанність моїх рішень. Кілька років я була свято переконана, що мандри наодинці - то найкращий варіант і, здійснивши кілька таких поїздок, я лише підкріпила свою позицію. А тут раптом в життя вривається спонтанність і ти їдеш до Львова, за яким постійно сумуєш, з людиною, яку майже не знаєш. Як виявилось, мандрувати з тим, хто завжди готовий розділити з тобою кожен момент подорожі, не менш приємно, ніж наодинці всотувати настрої нового міста. Черговий плюсик цієї подорожі полягає в тому, що коли я комусь її переповідаю, завжди вживаю займенник "ми" замість такого звичного "я". Інший займенник і вже нові відчуття якоїсь приналежності до соціуму і відкидання того тавра відлюдника.
Запитаєте, а де ж, власне, третій привид ін'язу? - Останній привид ін'язу помітила Даша в маршрутці на Житомир. Одна жіночка в освітленні привокзальних ліхтарів, які проникали до салону автобуса, ну, дуже вже нагадувала нашого бібліотекаря з ін'язу. Чого тільки не здатні побачити наші дівочі очі, які вже  другу ніч не бачили солодких повноцінних снів, а живилися картинкою пейзажів за вікном потяга і чарівною архітектурою Львова :)
Вкотре дякую Всесвіту за тих прекрасних людей, з якими він знайомить мене щодня!)

P.S. І кличте мене до Львова! Або просто у мандри. Хтозна, а раптом якась світла ідея знову залетить до моєї голівки, і ваша подорож вже міцно закарбується у пам'яті, асоціюючись зі мною :)

P.S.S. А під катом чарівний Енгельберт Гампердінк!