ФРІ-табір "Without borders"

холі фест

Як ми пройшли вогонь, воду та Отроків!

Історія табору "Without borders" назавжди увіковічнена у стінах Отроківського замку на Хмельниччині. У тому самому селі, населення якого, за словами людей, становить приблизно 400 чоловік і до якого я особисто добиралася потягом, 2 машинами і йшла пішки 5 км. "Without borders" я обрала серед двох десятків інших ФРІ-таборів, прочитавши інформацію про те, що в них будуть представники інших країн. Я по вуха залюблена в мультикультурні країни, де мирно співіснують десятки народів зі своїми звичаями і традиціями, де ніхто не сперечається якою мовою всі повинні говорити, адже кожен говорить тою, яку знає найкраще. І всі вони з легкістю знаходять спільні точки дотику, поважають один одного і з задоволенням знайомляться з новими традиціями. І от, табір "Without borders" на 5 днів став такою мультикультурною країною, в якій поєдналися традиції Еквадору, Індії, Африки, Японії і рідної України. Це були дні глибокого занурення у такі різні і водночас цікаві культури, дні інтенсивного спілкування з унікальними людьми з різних куточків України і світу, дні теплих обіймів і неймовірної польової кухні.

"Дольки кабанчика" готують борщик ;)

У дитинстві я ніколи не була в літніх таборах. Будучи таким домашнім дітьом, я боялася носа висунути на вулицю, не кажучи вже про літній табір на 21 день. Але мені завжди хотілося потрапити у компанію таких цікавих і теплих людей, з якими я з легкістю зможу знайти спільні точки дотику і надихатися їхніми історіями. Я щиро вдячна всім тим хитромудрим подіям у своєму житті, які підштовхнули мене до знайомства з ФРІшкою. Це найкраще, що сталося зі мною цього року, адже ФРІ - то така унікальна можливість знайомства з вмотивованою молоддю цієї країни, яка своєю енергетикою змушує рухатися вперед. І от, той тривожний момент очікування листа зі щасливою звісткою, довга дорога до табору, перші знайомства і те дивне лоскітне відчуття всередині, коли ти розумієш, що потрапила у правильне місце. 

Я пам'ятаю той перший день на таборі, коли ми з Аньою дісталися Отроківського замку десь о 8-ій ранку, коли від всіх пережитих емоцій мені хотілося просто посидіти спокійно десь серед дерев і послухати тишу. Тому ми з Аньою відправилися на пошуки місцевого джерельця, де можна посмакувати свіжою водою. Та, варіант спуститися вниз тою доріжкою, яка йшла повз літній душ, якось не осяяв наші юні голови, тому ми пішли до місцевого магазину і питали людей де в них там є джерельна вода. Після кількох годин блукань і споглядань неймовірних подільських краєвидів, ми таки знайшли ту занедбану стежку, яка вела вниз до яру, де знаходилося те, що шукали. Вода там і справді цілюща. Десь у той момент, коли я добряче напилася тої прохолодної водички і коли поспостерігала за метеликом, який засидівся у мене на руці, всередині почала прокидатися якась приязнь до цього подільського провінційного куточка. У моїй уяві села асоціюються з безкінечною фізичною роботою на городі, коли ти весь брудний колупаєшся не лише у тій богом забутій землі, а і в своїй голові. І це самокопання просто інколи вбиває, бо лише у ті секунди пізнаєш всю нікчемність свого існування. Тому я люблю губитися у великих містах, де дах зносить від темпу і круговороту подій. Вони втомлюють ті міста, але не дають навіть найменшої можливості заглибитися у свої "чертоги разума".

Навдивовижу прекрасні організатори "Without borders" зробили все так, що при кожній можливості побути наодинці десь в душі чи, пардон, в туалеті, ти постійно чуєш оте "коло коліше" - своєрідний заклик, який було лунав у кожному куточку табора і який змушував всіх кидати всі свої турботи і бігти до загального кола. І щоразу з цього "коло коліше" розпочиналися якісь пригоди. То ми з цікавістю слухали про Еквадор, Індію чи Африку, то ми вже танцювали бачату або африканські танці, а то ми намагалися щось путнє придумати для коротких імпрезок аби заробити можливість скуштувати неймовірного кулінарного творіння Сашка і Віталіка. І як би я не любила ті імпрезки, а особливо зранку, коли голова ще взагалі не варить, але зараз розумію, що ті сценки з народженням Йосипа та інші, які зафільмовані Остапом, найцікавіше переглядати після табору. 

Скільки ж тих моментів, які приємно постійно згадувати і тепло яких хочеться назавжди зберегти всередині. Впевнена, що за свою довгу історію стіни Отроківського замку ще не бачили таких життєрадісних відчайдухів, які лишили всі свої домашні турботи заради цих 5-ти днів прекрасного життя без зв'язку з реальністю. Я чітко пам'ятаю нічне небо над Отроковим і повний місяць, світло якого вперто пробивалося крізь густі темні хмари. Пам'ятаю кожну ватру, яка супроводжувалася піснями під гітару навіть в дощ, але вже в стінах замку. Знаєте, я не вмію говорити теплими словами про любов. Я вмію лише її відчувати і берегти глибоко у серці. Ці 5 днів були наповнені такою любов'ю, що мені частенько подих перехоплювало від міцних обіймів, теплих усмішок і світлої радості. Щодня хотілося зупинити мить, бо вона воістину була прекрасною. Дякую "Without borders" за щирих і сонячних людей, які танцювали під дощем, бігали під градом і варили такий смачнющий борщ, якого я ніколи не куштувала у своєму житті. У такі моменти чітко розумієш, що найголовніші речі відбуваються тут і зараз - в оффлайні. 

А останнього дня, коли всі почали прощатися і роз'їжджатися, я відчула, що треба втікати, бо очі накривала сирість, яка явно була недоречною. Швиденько склала свій наплічник і пішла, бо несила було вже прощатися з людьми, яких ти навряд чи ще раз побачиш у своєму житті, але які були поруч протягом цих 5-ти неймовірних днів. Потім були Дунаївці, прогулянки Кам'янець-Подільським, зустріч з Бодьою і Мартусею біля замку, дуже хиткий міст внизу під фортецею, де не чути шум міста і де майже немає людей, була ще Хотинська фортеця, місцеві коти і теплий літній дощ. Нічна мандрівка потягом - я у Києві, початковій точці всіх моїх мандрівок нашою прекрасною країною. 

Дякую, Всесвіте, за людей і мій перший у житті табір!

My American Trip 2/5

Якщо ви відданий прихильник "Gilmore Girls", то ви точно пам'ятаєте 4-ру серію 2-го сезону, в якій Лорелай з Рорі відвідують Гарвард. Можливо, ви не такий вже пристрасний фанат дівчаток Гілмор, але десь одним вухом точно мали чути, а одним оком бачити, що Рорі під час навчання у Чілтоні, старшій школі, просто марила Гарвардом. Вся її кімната була всіяна постерами, прапорцями і різними дрібничками з символікою одного з найвідоміших університетів Ліги Плюща. І якщо ви взагалі не чули про цих шалених дівчаток з їхніми інтелектуальними розмовами - обов'язково надолужте втрачене! Так от, коли я планувала мандрівку Америкою, Гарвард був у списку маст візіт. Тут можете закидати мене помідорками типу "фуу так банально! якийсь Гарвард". В ідеалі хотілося б відвідати кампуси всіх університетів Ліги Плюща, але у даному випадку мій вибір зупинився на легкодоступному Гарварді. 

А насправді мандрівка розпочалася з Бостона. 28 серпня мій літак приземлився в аеропорту Логана, де мене мав зустріти кауч. Поки Крістіан під'їжджав до аеропорту і паралельно відписував у Вотсаппі, я вийшла на вулицю, де тусувалися всі новоприбулі студенти з батьками. Ох, ці злякані личка першокурсників, які ступали у невідомість. Оточені рідними, які заспокоювали їх останніми прощальними обіймами, вони нагадували таких типових американських студентів, з образами яких я познайомилася завдяки фільмам. Окремою групкою стояли прошарені студенти, які голосно обговорювали літо і всі-всі цікаві події. І поки безкоштовні шатли відправлялися від аеропорту один за одним, я чекала на Крістіана, тихенько підслуховувала чужі розмови й уявляла яке ж те студентське життя в Америці. А пам'ятаєте друга Рорі, який був безнадійно у неї закоханий і який після першої ж студентської вечірки отримав прізвисько "Naked Guy". І мусив він змиритися з тим прізвиськом аж до самого випуску, адже постійно хтось десь його та й згадає. От приблизно таке воно студентське життя. 

А потім під'їхав Крістіан, якого я відразу впізнала за характерною зовнішністю еквадорця. Протягом літа я багато зустрічала таких смаглявих і низеньких на зріст людей, але все не могла ідентифікуфати їхньої національності, а тут виявляється, що це вихідці з Еквадора. Крістіан - футбольний тренер, який займається з дітками. Говорить не тільки англійською, а й іспанською і португальською. Він також подорожує світом, коли має можливість, і страшенно сумує за Еквадором. Мені насправді було дуже шкода Крістіана, який ледве підняв мою валізу з благородним наміром допомогти. Ох, залишимо цей ніловкий момент в закапелках моєї пам'яті >.< 

А потім була довга прогулянка Бостоном з Крістіаном, з яким ми слідували The Freedom Trail, відомим пішохідним маршрутом, який з'єднує всі найважливіші пам'ятки міста. Весь той маршрут всіяний табличками, які знайомлять з історією Бостона. Ми пройшлися всіма відомими місцями, починаючи з Common Park і завершуючи Long Wharf, де відкривається прекрасний вигляд на Бостонську бухту. А ще ходили в районі Quincy Market, де зустріли студентів-протестувальників і купу вуличних артистів, за якими спостерігали і просто зависали. Потім ми безкінечно довго блукали затишними кварталами, які спочатку нагадували Італію, а пізніше - справжню Англію. І там випадково натрапили на вуличний фестиваль їжі, де був такий натовп людей, що можна було ледве проштовхнутися. Такий кайф знаходитися в центрі події, де букети ароматів запашної їжі перепліталися і дразнили шлунок. Тоді в якийсь момент Крістіану зателефонував друг і нагадав про трансляцію футбольного матчу, який він, як істинний фанат футболу, не міг пропустити. Він ше мені пропонував приєднатися до них у якомусь барі і також розділити щастя перегляду матчу, але я шось була не в захваті від такої перспективи провести вечір з горлаючими мужиками, які спостерігають за двома десятками інших мужиків. Ну, якось я не для того в Бостон приїхала! Ось так на тому наші дороги і розійшлися. Правда, Крістіан ше підкинув мене до хостелу, якиий виявився настільки крутим, що досі займає почесне 1-ше місце у моєму власному рейтингу хостелів, в яких я коли-небудь зупинялася. 

HI Boston Hostel розташований у Чайнатауні, де було багато китайців і де всі вивіски були китайською, бо заклади відповідно пропонували китайську кухню. А от моя викривлена уява ще пам'ятає якісь фільми, в яких злодійські шайки постійно мали штаб-квартиру у якихось китайських райончиках. От, їй-богу! Блукала тими вуличками і все відганяла думки про автомобілі з затемненими вікнами, в яких сидять наркоторговці чи якісь злодії, які торгують органами. Але якщо пройти далі Washington St., то можна вже натрапити на купу брендових магазинчиків, повз які блукають до біса стильні люди. Ох, там можна таку естетичну насолоду знайти в аутфітах абсолютних незнайомців, які продумовують кожну деталь свого одягу.

Ще варто відмітити крутість хостелу, де окремої уваги заслуговує спільна кімната з доступом до краників з питною водою, різних настільних ігор, в тому числі футбол, теніс і ше купу всякого цікавого.. От що цікаво, то кожен день тижня у тому хостелі присвячений якомусь окремому дійству. Наприклад, щовівторка всі бажаючі збиралися в загальній кімнаті і переглядали фільми, а щочетверга вчилися танцювати латиноамериканські танці. Кожного тижня актівітіс змніювалися і поповнювалися різними цікавинками. У тому хостелі чітко можна було відчути той справжній дух студентського гуртожитку, де всі такі молоді і вмотивовані тусувалися і спілкувалися разом. Адже навіть зранку там були передбачені спільні сніданки, які входили у вартість проживання. Там на вибір були різноманітні пластівці з молоком, фрукти, чай, сік, кава і ше якісь класні ніштяки. А у величезній їдальні, вікна котрої виходили на Stuart st., просто неможливо було ні з ким не познайомитися і завести якусь цікаву розмову. Але навіть сидячи там наодинці, завжди було цікаво спостерігати за перехожими на вулиці і навіть за безхатьками, які не соромилися підходити на світлофорі до водіїв і просити грошей. І та, дивний контраст між нашими безхатьками й американськими. Вони хоч там і живуть на вулиці, але ходять в найках і джинсах Levi's. Не виключаю, що вони знайшли їх десь на смітнику, але головне бути на стилі :) 
Так от, зацінивши всі perks свого хостелу, я вирішила не марнувати час на лежання в м'якенькому ліжечку, а самостійно дослідити вечірній Бостон. Кількох годин блукань вистачило для того, щоб по вуха закохатися в місто. Це неймовірна атмосфера портового міста, де вітер так відчайдушно куйовдить твоє волосся, а на губах ти чітко відчуваєш солоний присмак океану. Ох, от у Бостоні, чесно кажучи, захотілося на якусь хвильку лишитися, аби отак приходити часом на набережну, годувати чайок і спостерігати за літаками в небі, які покидають аеропорт Логана. Хотілося б жити там і спостерігати, як розвивається місто і як еклектичність архітектурних форм органічно вписується в загальну картинку міста. Бостон - то така велика затишна домівка, де навіть стара цегляна церква ідеально відповідає архітектурному ансамблю міста. 

Але ж головним пунктиком був все ж таки Гарвард. І наступного дня я таки вирушила у невеличке місто Кембридж, що знаходиться поблизу Бостона і до якого, на диво, можна дістатися навіть на метро. Приблизно 20 хв. на метро і от, я вже стою на Harvard Square і з благоговійним трепетом розглядаю будинки навколо. Ще кілька хвилин ходьби і я побачу територію кампусу найстарішого університету США. Ох, а пам'ятаєте найбільшу пристрасть Рорі? Книги! Ага! От і я не змогла пройти мимо Harvard Book Store. Я там зникла на добру годину, але, на щастя, вийшла без жодної книжки. Хух! А потім я перейшла дорогу і ці ворота при вході у Harvard Yard з написом "Enter to grow in wisdom". І відразу той епізод з "Дівчаток Гілмор", коли Рорі отак само не наважувалася зайти, бо не могла повірити, що в цих стінах розвиватиметься її майбутнє. Хай навіть так і не сталося, і Рорі пішла вчитися у Yale, але Harvard асоціюється з чимось таким величним і класним. 

RORY: I can't believe it. I'm actually standing outside of Harvard.
LORELAI: Come on.
RORY: Wait. Come on where?
LORELAI: Inside.
RORY: We can't go inside.
LORELAI: Why, is there a force field or something around the place?
RORY: This is Harvard.
LORELAI: I know.
RORY: This is Harvard.
LORELAI: I know.
RORY: You can't just go inside. You need a guide.
LORELAI: I'll be your guide.

Марно рахувати скільки годин я блукала кампусом, хоча будівлі університету розкидані по всьому Кембриджу, але в якийсь момент мені страшенно захотілося привезти з собою ту саму футболку з написом Harvard University, як пам'ять про те найкрутіше літо у моєму житті і таку коротку мандрівку Кембриджом. Думаєте я зайшла у якийсь брендовий аутлет, де продаються лише одні речі з логотипом Гарварду? Ахаха - ні! Найкумедніша штука зі всієї цієї історії полягає в тому, що футболку я купила у якомусь лікеро-водочному магазині. Студєнти тоже люди! Що в Україні, що в Америці. Що у Житомирі навпроти головного корпусу університету великою популярністю користується магазинчик, де найміцніші напої продають з-під прилавка, що в Америці, лише покинувши територію Harvard Yard, можна натрапити на величезну різноманітність горілчаних напоїв. І якимсь чином там ше збоку притусувалися футболки з логотипом Гарварду - ідеальне місце! 

Отак зі щасливим обличчям я пішла досліджувати таке затишне місто Кембридж. У якийсь момент я закрила Google Maps і йшла за покликом серця. Знаходила різноманітну кількість крутих будівель, серед яких були Harvard Museum of Natural History, Harvard Law School та інші. А потім, натрапивши на Lesley University, я зрозуміла, що тих універів у Кембриджі хоч греблю гати, бо не встиг ти відійти від будівлі одного університету, як наступна належить вже іншому навчальному закладу. Цікаво, за яким принципом вони там всі всьо розміщують! 

Але от подвір'я біля окремих будинків заслуговують особливої уваги. Вони настільки затишні і прям такі американські, що хочеться лишитися там жити. Ага - вдруге за цей пост! 

Добряче втомившись блукати таким затишним містечком, я пішла шукати метро, аби повернутися в Бостон і ще раз сходити до своєї улюбленої Бостонської бухти. Попрощалася з океаном і пішла в свій суперовий хостел, де забрала свою валізу і ще добрі дві-три години сиділа в холі і підзаряджала телефон, відписувала мамі і спілкувалася з дівчинкою з Китаю, з якою випадково познайомилася там же, у хостелі. Неймовірно усміхнена і тендітна китаянка, ім'я якої я була не в змозі запам'ятати, склала мені компанію того вечора. Ми добряче наговорилися, а потім назавжди попрощалися. Вона сіла в таксі і поїхала в аеропорт. Ох, ці випадкові знайомства. Треба інколи записувати ті розмови і фотографувати своїх співбесідників - людей, які розділяють з тобою маленький відрізок твого життєвого шляху. Але ж я люблю людей і їхні історії люблю, і те, як вони знаходять щирий відгук у моїй душі, бо коли отак просто в якомусь інтернаціональному хостелі можеш говорити про життя з абсолютно незнайомою людиною, то і світ здається якимсь теплішим і добрішим. 

Коли за вікном вже добряче стемніло, я вирішила йти до автобусної станції, де мала сісти на Greyhound приблизно о першій годині ночі. Буквально 15 хв. швидкої ходьби повз китайський квартал, і серце просто випригувало з грудей. Ага, моя уява таки нестримна! Все боялась десь зупинитися, повернути голову і побачити якийсь труп - ну бо оці злодійські шайки з фільмів. Але я щасливо дійшла до станції і щасливо сіла на потрібний мені автобус, який мав довезти мене до Філадельфії - мого наступного міста, про яке чомусь ніхто не чув з моїх друзів. Але дивним чином о п'ятій годині ранку я опинилася в Нью-Йорку, в який планувала потрапити лише після Філи і Вашингтонщини. Ну, а про то, як то всьо сталося, напишу вже в наступній серії оповідок :)

Це типу, щоб ви зараз швиденько взяли і заінтригувалися, і з нетерпінням чекали на частину, в якій напишу про Філадельфію! 

P.S. А тут можете почитати про Чікаґо.