літо, яке збагатило мене новим досвідом

Коли сидиш у своїй кімнатці на 5-му поверсі житомирської багатоповерхівки, то всі ті спогади про Америку здаються химерними і такими непевними. І лише, відкривши вдесяте за вечір папку з фотографіями, розумієш, що то був не сон. Як не крути, але я завжди сумуватиму за тим маленьким містечком Піджен-Фордж, яке простягається біля Туманних гір Америки в штаті Теннессі. І ви запитаєте, що то за штат такий? Та, то не пафосна Кароліна, Вірджинія чи Вашингтонщина, то такий штат на південному сході США, де люди ходять в ковбойських черевиках і капелюхах під час нестерпної літньої спеки, слухають кантрі і безглуздо жартують про ведмедів, які живуть у тутешніх горах. 

А все розпочалося в травні, коли я видихнула з полегшенням, закривши дострокову сесію, і в той же момент почала мізкувати і накручувати себе щодо майбутніх пригод. Перший політ на літаку, дві пересадки, 40 хвилин їзди до Піджена і раптом я опинилася не те що в іншій країні, а навіть в іншій півкулі. Пам'ятаю свій перший вечір в Піджені, коли на всіх дивилася такими зляканами очима і все думала, як мені знайти тут найближчий магазин. А потім мене кинула дівчина, з якою ми планували жити разом і все, чого я хотіла того вечора, засинаючи у великому американському ліжку, - це раптом опинитися вдома. Світ тоді здавався таким страшним і оманливим, що хотілося заховатися під батьківським крилом, де завжди було тепло та затишно. 

А от мій другий день в Америці уже ряснів маленькими особистими досягненнями: 

• я переборола отой страх говоріння англійською, тому що я вже не мала вибору якою ж мовою мені говорити; 
• я сама знайшла-розпитала-дісталася Волмарту, де можна знайти практично все; 
• і я переїхала до двох дівчат, які стали одними з найголовніших героїнь мого літа 2016-го. 

Здавалося, життя потроху налагоджувалося. Хоча попереду були перші дні в Наскарі (NASCAR SPEEDPARK), до біса незручне взуття, дурна форма і нерозуміння що і де треба робити. Було складно звикнути до постійної спеки і підвищеної вологості вдень, до 30-ти хвилинних обідів у чітко встановлений час і до 7-ми годинних ранкових змін. Але я трималася і вірила, що щось таки в тому періоді має бути прекрасним. 

Дивно, але я навіть не помітила, як літо змінило весну, як в Наскарі стало більш людно і нестерпно опівдні, як у мене з'явилась друга робота в піцерії. Сісі's стала тим рятівним острівцем від спеки, але навіть там я втомлювалася так, що після вечірньої зміни сил вистачало лише на те, щоб доповзти до ліжка і впасти. Саме цього літа я стикнулася з тим, що зранку, коли прокидалася, у мене нестерпно гуділи ноги, і поки я їх не розходжувала, ходити було просто нестерпно боляче. Навіть зараз я то виписую і згадую всю ту муку, коли типу "американська мрія" в реалі виявилась кардинально іншою, ніж уявлялося. Були моменти, коли просто опускалися руки від втоми, коли голова відключалась від недосипу, коли сил не було відписувати батькам, що зі мною все добре, але десь в ті моменти я почала помічати прекрасність цього літа. 

Ми жили в мотельчику з інтернаціональними студентами, які вечорами розповідали про свої країни і традиційну їжу, за якою всі сумували. А ще були хлопці з України, які жили на 2-му поверсі, і які, познайомившись з нами, потім частенько заходили на чай, але ті "чаї" завжди розтягувалися до 2-ої години ночі. От воно, справжнє студентське життя, в якому я досі не крутилася і не шарила всіх тєм, але, як виявилось, тема релігії одна з тих, на яку можна дискутувати не один вечір. 

Люблю це літо навіть за спільні поїздки на тих чортових велосипедах, з яких, певно, кожен падав після зіткнення з машинами. І як би то не було страшно бачити своїх друзів під колесами американських автівок, але ті моменти робили нас ще більш дружнішими. Ми ділилися проблемами, заспокоювали і запевняли один одного, що все неодмінно буде добре. Знаєте, тоді я й зрозуміла, що таке справжня підтримка і віра в когось, хто на грані зриву. У ті моменти навіть проста усмішка чи тепла нічна розмова дарували більше сил, ніж повноцінний сон. Хоча часу на сон, власне, й не було, то надихалися тим, що мали. Кожного такого вечора я засинала зі спокоєм на душі і вдячністю Всесвіту за тих прекрасних людей у своєму житті.

А потім настав момент, коли я усвідомила, що робота дарує якусь дивну радість, тому що в Наскарі завжди можна було когось зустріти з американців, перекинутися кількома словами і взнати якісь нові чутки. То був той момент, коли Наскар став сім'єю, коли вже проглядалися виразні знаки уваги і коли слідкуєш за чиїмось розкладом, аби зустрітися на 30-ти хвилинці і просто приємно поговорити про всьо на світі, або полахати з тих безглуздих американських жартів, або навіть послухати пісень Френка Сінатри у прекрасному виконанні Х'юстона, який ще при тому так пильно дивиться тобі в очі. Тоді я й почала ловити кайф від роботи, адже кожного вечора ми збиралися з дівчатами і обговорювали всі чутки з наших двох робіт. А зараз навіть мурахи по шкірі, коли розумію, що більше не буде таких вечорів, більше не буде тих співів Бумбокса дорогою від зупинки траліка до мотелю. Більше не буде того відчуття безпеки, яке огортало нас навіть вночі, коли втомлені пленталися додому, на диво, гарно освітленими вуличками. Більше не буде тих симпатичних узбеків, які допомагають нести тяжкі пакети з Волмарта. Більше не буде тих нічних поїздок у переповненому студентами траліку, де всі розмовляли своїми рідними мовами і від того зчинявся такий балаган, ніби ти на якомусь базарі. 

Ці чотири місяці в Америці навчили мене не тільки витримки і сили духу. Вони навчили мене помічати і видирати прекрасні моменти з похмурих днів, коли, здавалося, світ розвалювався. Отак прекрасність просочувалась крізь шпаринки нашого тяжкого життя - мати б розум аби всьо то карбувати. І я тішуся, що це літо було саме таким.

P.S. Обіцяю, що мої інші дописи про Америку будуть позитивнішими :)