ФРІ-табір "Without borders"

холі фест

Як ми пройшли вогонь, воду та Отроків!

Історія табору "Without borders" назавжди увіковічнена у стінах Отроківського замку на Хмельниччині. У тому самому селі, населення якого, за словами людей, становить приблизно 400 чоловік і до якого я особисто добиралася потягом, 2 машинами і йшла пішки 5 км. "Without borders" я обрала серед двох десятків інших ФРІ-таборів, прочитавши інформацію про те, що в них будуть представники інших країн. Я по вуха залюблена в мультикультурні країни, де мирно співіснують десятки народів зі своїми звичаями і традиціями, де ніхто не сперечається якою мовою всі повинні говорити, адже кожен говорить тою, яку знає найкраще. І всі вони з легкістю знаходять спільні точки дотику, поважають один одного і з задоволенням знайомляться з новими традиціями. І от, табір "Without borders" на 5 днів став такою мультикультурною країною, в якій поєдналися традиції Еквадору, Індії, Африки, Японії і рідної України. Це були дні глибокого занурення у такі різні і водночас цікаві культури, дні інтенсивного спілкування з унікальними людьми з різних куточків України і світу, дні теплих обіймів і неймовірної польової кухні.

"Дольки кабанчика" готують борщик ;)

У дитинстві я ніколи не була в літніх таборах. Будучи таким домашнім дітьом, я боялася носа висунути на вулицю, не кажучи вже про літній табір на 21 день. Але мені завжди хотілося потрапити у компанію таких цікавих і теплих людей, з якими я з легкістю зможу знайти спільні точки дотику і надихатися їхніми історіями. Я щиро вдячна всім тим хитромудрим подіям у своєму житті, які підштовхнули мене до знайомства з ФРІшкою. Це найкраще, що сталося зі мною цього року, адже ФРІ - то така унікальна можливість знайомства з вмотивованою молоддю цієї країни, яка своєю енергетикою змушує рухатися вперед. І от, той тривожний момент очікування листа зі щасливою звісткою, довга дорога до табору, перші знайомства і те дивне лоскітне відчуття всередині, коли ти розумієш, що потрапила у правильне місце. 

Я пам'ятаю той перший день на таборі, коли ми з Аньою дісталися Отроківського замку десь о 8-ій ранку, коли від всіх пережитих емоцій мені хотілося просто посидіти спокійно десь серед дерев і послухати тишу. Тому ми з Аньою відправилися на пошуки місцевого джерельця, де можна посмакувати свіжою водою. Та, варіант спуститися вниз тою доріжкою, яка йшла повз літній душ, якось не осяяв наші юні голови, тому ми пішли до місцевого магазину і питали людей де в них там є джерельна вода. Після кількох годин блукань і споглядань неймовірних подільських краєвидів, ми таки знайшли ту занедбану стежку, яка вела вниз до яру, де знаходилося те, що шукали. Вода там і справді цілюща. Десь у той момент, коли я добряче напилася тої прохолодної водички і коли поспостерігала за метеликом, який засидівся у мене на руці, всередині почала прокидатися якась приязнь до цього подільського провінційного куточка. У моїй уяві села асоціюються з безкінечною фізичною роботою на городі, коли ти весь брудний колупаєшся не лише у тій богом забутій землі, а і в своїй голові. І це самокопання просто інколи вбиває, бо лише у ті секунди пізнаєш всю нікчемність свого існування. Тому я люблю губитися у великих містах, де дах зносить від темпу і круговороту подій. Вони втомлюють ті міста, але не дають навіть найменшої можливості заглибитися у свої "чертоги разума".

Навдивовижу прекрасні організатори "Without borders" зробили все так, що при кожній можливості побути наодинці десь в душі чи, пардон, в туалеті, ти постійно чуєш оте "коло коліше" - своєрідний заклик, який було лунав у кожному куточку табора і який змушував всіх кидати всі свої турботи і бігти до загального кола. І щоразу з цього "коло коліше" розпочиналися якісь пригоди. То ми з цікавістю слухали про Еквадор, Індію чи Африку, то ми вже танцювали бачату або африканські танці, а то ми намагалися щось путнє придумати для коротких імпрезок аби заробити можливість скуштувати неймовірного кулінарного творіння Сашка і Віталіка. І як би я не любила ті імпрезки, а особливо зранку, коли голова ще взагалі не варить, але зараз розумію, що ті сценки з народженням Йосипа та інші, які зафільмовані Остапом, найцікавіше переглядати після табору. 

Скільки ж тих моментів, які приємно постійно згадувати і тепло яких хочеться назавжди зберегти всередині. Впевнена, що за свою довгу історію стіни Отроківського замку ще не бачили таких життєрадісних відчайдухів, які лишили всі свої домашні турботи заради цих 5-ти днів прекрасного життя без зв'язку з реальністю. Я чітко пам'ятаю нічне небо над Отроковим і повний місяць, світло якого вперто пробивалося крізь густі темні хмари. Пам'ятаю кожну ватру, яка супроводжувалася піснями під гітару навіть в дощ, але вже в стінах замку. Знаєте, я не вмію говорити теплими словами про любов. Я вмію лише її відчувати і берегти глибоко у серці. Ці 5 днів були наповнені такою любов'ю, що мені частенько подих перехоплювало від міцних обіймів, теплих усмішок і світлої радості. Щодня хотілося зупинити мить, бо вона воістину була прекрасною. Дякую "Without borders" за щирих і сонячних людей, які танцювали під дощем, бігали під градом і варили такий смачнющий борщ, якого я ніколи не куштувала у своєму житті. У такі моменти чітко розумієш, що найголовніші речі відбуваються тут і зараз - в оффлайні. 

А останнього дня, коли всі почали прощатися і роз'їжджатися, я відчула, що треба втікати, бо очі накривала сирість, яка явно була недоречною. Швиденько склала свій наплічник і пішла, бо несила було вже прощатися з людьми, яких ти навряд чи ще раз побачиш у своєму житті, але які були поруч протягом цих 5-ти неймовірних днів. Потім були Дунаївці, прогулянки Кам'янець-Подільським, зустріч з Бодьою і Мартусею біля замку, дуже хиткий міст внизу під фортецею, де не чути шум міста і де майже немає людей, була ще Хотинська фортеця, місцеві коти і теплий літній дощ. Нічна мандрівка потягом - я у Києві, початковій точці всіх моїх мандрівок нашою прекрасною країною. 

Дякую, Всесвіте, за людей і мій перший у житті табір!