Твоя країна - Київ

Якщо ви думаєте, що знаєте Київ, то, повірте, навіть після 4-х з половиною років одноденних блукань цим містом кожного місяця, воно знайде чим вас здивувати. Я довго сумнівалася, чи реєструватися на візит до Києва, коли вартувало б відвідати ще стільки незнайомих обласних центрів України, куди не ступали мої ніжки. Пам'ятаю, як енну кількість разів реєструвалася на ТК у Чернівці, а після 5-ої невдачі просто взяла і сама туди поїхала. А перед тим були ше Тернопіль, Харків, Одеса... і все ніяк. Тому на ТК у Києві реєструвалася за годину до дедлайну і без особливої надії. А тепер уявіть моє здивування, коли 11-го квітня мені пише Ліза з новиною, що мене взяли на ТК. 

Я завжди подорожую сама. Самостійно складаю маршрути, планую, де зупинитися, вирішую, що поїсти, або інколи з легкістю можу обійтися і без їжі. Мені подобається це відчуття свободи у мандрах, коли ти йдеш і робиш тільки те, що тобі хочеться. Я люблю зустрічати нових людей у мандрівках, ділити з ними кімнату у хостелі і глибокої ночі говорити з ними про життя, друзів і суб'єктивне сприйняття світу. І кожного разу, коли доля дарує мені нові знайомства, я щиро дивуюся, наскільки прекрасним є це життя, якщо я маю можливість вислухати думки енергійних екстравертів, з якими б ніколи не наважилася б заговорити у своєму повсякденному світі. Ці чарівні люди чітко знають чого хочуть і своїм настроєм мотивують мене рухатися вперед. І кожного разу я, ніби вперше, долаю свою сором'язливість, ховаю спітнілі долоні і вірю, що сказані мною слова хоча б на 10 відсотків звучатимуть так само чітко й логічно, як і в моїй голові, а не губитимуться десь в закутках мозку. Но нєт! :)

7 організаторів, 1 фотограф і 10 учасників візиту, серед яких скромненько затусувалася і я. Це не просто новий досвід, а тотальний вихід зі своєї зони комфорту і занурення в компанію людей, яких ти абсолютно не знаєш. Віддаю належну шану оргам - купа ігор та інтерактивчиків з тімбілдінгу для побудови гарних відносин всередині нашої компанії трішки розвіяли напругу.

Перший день запам'ятався насиченими прогулянками, спільними фотографіями, лекцією з ораторської майстерності від прекрасної Віоли і тим дивним відчуттям, коли викупаєш ідею гри "Торговий центр" :))   І от коли місто починало тонути у вечірніх сутінках, а повітря ставало все холоднішим, ми сіли на лавці в надії подарувати блаженний перепочинок своїм ніжкам, а в результаті отримали поживу для розуму. Це був тренінг Олега про лідерство і головні цінності у житті. Ми всі долали в собі страх публічного виступу і виходили аби поділитися своїм найсокровеннішим. Людоньки, які ж ви прекрасні у своїх теплих словах, усмішках і щирій безпосередності. У такі моменти розумієш, що неважливо якого ви віку, з яких ви міст чи регіонів України, коли разом ви розділяєте спільні ідеї і цінуєте найважливіше з того, що маєте - сім'ю, друзів, незалежність і прагнення до саморозвитку. І дякую Олегу, який підсумував те все одним словом - люди, заради яких і варто жити. 

То був довгий вечір роздумів дорогою на Троєщину, де мешкав наш хост. Один спальник на двох і пальто замість пледа, але ми пережили цю ніч з Дашою і Сашою. Наступного ранку нас, втомлених вчорашніми прогулянками і замерзлих до кісточок, організатори вирішили розігріти ранковим квестом муралами. І це було найкрутіше завдання за весь візит. Як же я обожнюю шукати локації, розгадувати ребуси, загадки і з головою занурюватися у командну діяльність, коли є лише ціль, а всі труднощі не такі вже й страшні з цими людьми. За дивним збігом обставин, на Пейзажній алеї ми натрапили на знімальну групу програми "Я соромлюсь свого тіла" :D Та сама програма, з якої так кепкують у Твіттері через всьо, шо там показують) Тепер треба буде моніторити нові випуски, щоб подивитися там на наших людисьок, які захотіли відчути себе зірками телебачення. 

А от вечір другого дня запам'ятався неймовірною локацією біля НСК Олімпійського, де, власне, ми спостерігали за заходом сонця і пробували підкорити вогонь. Насправді, ми лише практикувалися у роботі з тим цікавезним реквізитом, а потім з великим задоволенням та захватом спостерігали за вогняним шоу. Прекрасні орги не лишили нас без сюрпризів і подарували нам можливість загадати власні бажання, а потім відпустити їх разом з ліхтариками у вечірнє небо Києва. 

Той вечір плавно перейшов у нічний квартирник з настільними іграми, смаколиками і піснями під гітару. І дарма, що втома накривала з головою, а ніжки просто відмовлялися рухатися, ми усміхалися і тішилися, рефлексуючи всі ті пережиті разом моменти. Не пам'ятаю о котрій ми всі позасинали, кожен у своєму спальнику на підлозі у кімнаті Віті, але точно пам'ятаю, як складно було прийти до тями зранку в неділю, коли вся втома недоспаних ночей накотилася з раннім підйомом. Але я вдячна за кожен момент того дня, коли ми всі дружно снідали славнозвісною київською перепічкою, і як Гена заспокоював нас, що ніхто від неї не погладшає, бо ми  і так вже втратили купу кілокалорій, подолавши разом 50 км.

А ще, неділя запам'яталася теплими прощаннями, обіймами в переході на Майдані і розкриттям всіх секретиків наших таємних друзів. 

Складно повірити, що ці три дні ТК у Києві завершилися, ми всі роз'їхалися своїми містечками та регіонами нашої країни і хтозна, чи зустрінемось ми колись у майбутньому. Але я вже на власному досвіді переконалася, що світ, ну, дуууже тісний, і в такій крихітній, насправді, Україні завжди реально зустріти когось знайомого. А якшо ще підключити теорію 6-ти рукостискань, то можна взагалі багато цікавинок з'ясувати))

Прекрасні орги: Надя, Настя, Саша, Олег, Ліза, Маша, Валєра і Гена, завдяки якому наші 3 дні у Києві можна переживати знову і знову, переглядаючи 6 гігабайт фотографій. 

Дякую вам, людоньки, за світло, тепло, обійми, "Я не той" під гітару і купу позитивних вражень, які я завжди консервую глибоко у душі.

My American Trip 1/5

Важкий рюкзак за плечима, 26-ти кілограмова валіза, перев'язана синьо-жовтими стрічками, зламаний фотоапарат і 2 дні в запасі - з таким скромним надбанням я ступила на чиказьку землю. Чіткий план і маршрут, який я проклала заздалегідь, не давали мені шансу заблукати. Аве гугл картам, які ще ні разу мене не підводили. 

Від ранішнього підйому о 5-ій ранку та зміни кількох міст за останні 8 годин, день тягнувся, ніби густа патока. Перше знайомство з тим хитромудрим апаратом покупки проїзного на метро і ура - я вже спокійно сиджу у вагоні, притримуючи валізу, рахуючи станції і спостерігаючи за людьми. 

Типове велике місто з його невід'ємним hustle and bustle. Якась дівчина сиділа в метро і на ходу наносила макіяж. Як виявилось пізніше, не дарма - на одній із станцій зайшли три привабливі молодики, які протягом всієї поїздки говорили про роботу, своїх спільних знайомих і тусовки. Дівчина вже на автоматі випрямила спинку, ніби кішка, і потайки спостерігала за трьома друзями, які настільки були захоплені розмовою, що, здавалося, навіть не помічали її.

Ті образи людей глибоко врізалися у пам'ять, адже були найпершими з тих, за якими я могла спокійно спостерігати. 

Метро Чікаґо одне з найстаріших, тому воно досить незручне для таких мандрівників з тяжкими валізами. Десь на 10-ій сходинці при виході з метро я проклинала все, на чому світ стоїть і присягнулася, що більше ніколи у своєму житті не братиму у поїздку так багато речей. І лише пізніше в інших містах, я зрозуміла, що трохи погарячкувала зі своїми прокльонами, бо насправді вся справа у чиказькому метро. У самісінькому центрі воно доволі занедбане, брудне і незручне. Родзинкою у загальному враженні від нього став пацюк, якого я уздріла прямо на колії метро, на яку от-от мав прибути потяг. 

Дві години відпочинку у хостелі пом'якшили моє перше негативне враження і, зустрівшись з Кабіланом, з яким попередньо списалась на каучсерфінгу, я вирушила досліджувати місто. Ніколи не забуду моменту біля Букінгемського фонтану у самісінькому центрі міста, коли озиралася навколо і просто не вірила своїм очам. Величні хмарочоси, які де-не-де вже підсвічувалися вогнями, адже місто поступово поринало у сутінки; озеро Мічиган, від якого віяло якимсь таким безтурботним щастям і відчуттям літа; і величезна кількість людей на велосипедах, а також людей, які просто вийшли на пробіжку чи вигулювали свого домашнього улюбленця.

Індус за національністю, Кабілан постійно щось говорив англійською з різким акцентом. Натомість мені хотілося тихенько посидіти на самоті і помилуватися навколишньою дійсністю, у реальність якої так складно було повірити. Навряд чи можна передати словами ті відчуття, коли картинка з інтернету оживає і перетворюється у найреальнішу зі всіх реальностей реальність :) Кабілан хотів показати мені всі круті локації Чікаґо, тому ми поспішали обійти все до повного затемнення. Студент - архітектор за спеціальністю, він привертав мою увагу до різних чудернацьких споруд і коротким екскурсом в історію їхнього творення. Розповідав про свою сім'ю, яка кілька років тому з Індії переїхала до Сан-Франциско і досі там проживає. Тільки от він після деякого часу в Сані вирішив переїхати до Чікаґо, міста з неймовірною архітектурою, з коліями метро просто над проїжджою частиною і прекрасними мостами.

Отак за розмовами ми дійшли до мосту DuSable, перекинутого через Chicago River, яку щороку 17 березня, у День Святого Патрика, фарбують у зелений колір. Перебравшись на інший бік річки, ми пішли далі.

Кабілан розповідав про якесь чудесне місце, де продають нереальний шоколад. Я не зовсім розуміла мети нашого візиту в шоколадню, адже бюджет мій був обмеженим, і я вважала, що в Чікаґо з легкістю зможу прожити без шоколаду. Але Кабілан знав дещо більше. Справа в тому, що при вході в шоколадню стоїть дівчинка, яка безкоштовно пригощає всіх відвідувачів долькою чорного шоколаду. Отак пройшовшись туди-сюди, можна безкоштовно посмакувати вишуканим американським шоколадом Ghirardelli. І навіть чорний шоколад, який я просто терпіти не можу, виявився надзвичайно смачним. 

Адреса шоколадні: 830 N Michigan Ave, Chicago, Ghirardelli Chocolate – забігайте, якщо будете в Чікаґо.

Поласувавши шоколадом, ми направилися до головного туристичного місця Чікаґо – Millenium Bean. Доторкнувшись до монументу, так захотілося втекти від тієї купи туристів, які навіть ввечері фотографувалися з найвідомішою фасолькою світу. Кілька хитромудрих путівців, і ми з Кабіланом натрапили на якийсь вуличний фестиваль сальси в Чікаґо. Люди різного віку, статі та національності жили одним ритмом та мелодією, яка звучала зі сцени. І десь тоді, серед натовпу незнайомих мені людей, які спліталися в хитромудрих рухах запальної сальси, дихали і жили атмосферою нічного міста, яке освітлювалося тисячами вогників, я відчула ніжну любов до життя, яке воістину дарує мені неймовірні моменти. Кабілан ледве міг встояти на місці від тої живої музики, але ми пішли далі, бо надворі вже добряче стемніло, і я відчувала, як втома ранкового підйому накривала мене з головою. 

Вже пізніше того вечора я сиділа у їдальні чарівного HI Chicago Hostel, пила чай і спостерігала за нічними вулицями міста.

А от наступного ранку я вже самостійно блукала містом і мала на меті відвідати сервісні центри Чікаґо і при нагоді відремонтувати фотоапарат. 

Подальша історія повідає вам про мою недолугість і тотальний фейл, який тільки міг зі мною статися. Унаслідок першого візиту сервісного центру я загубила карту пам’яті з тими фотографіями, які вже я відзняла у своєму Піджен-Форджі. Таким чином, все, що лишилось у мене від подорожі – це неякісні телефоно-фото і проїзні з метро. Але на одному сервісному центрі я не зупинилась – пішла в інший, де власнику розповіла про свої пригоди і мандрівку Америкою. Літній дядечко щиро співчував мені, а потім раптом усміхнувся і протягнув троянду, яка самотньо стояла біля нього і яка, власне, потім у боковій кишені наплічника проїхала зі мною всі 5 міст і щасливо долетіла до Києва. Ех, ті прекрасні сивочолі дядечки, які лукаво усміхаються в свої окуляри і підтримують добрим словом. 

Внаслідок таких сумбурних пригод чиказькою землею, я не змогла повністю закохатися в місто і насолодитися його атмосферою. Хоча був ще один чудернацький момент, коли дядечко, який зупинився перед червоним світлом світлофора, жестом закликав мене усміхнутися. І та, хоч та американська привітність інколи буває награною і нещирою, але, погодьтеся, такі маленькі моменти однозначно покращують настрій і змушують усміхатися. Отак з теплом на душі я забрала свою валізу з хостелу і направилась в аеропорт О’Хара, де рано-вранці мала літак до Бостона. І та, то була моя перша ніч в чиказькому аеропорту, де було холодніше, ніж на вулиці. Я дрімала, просто схилившись на валізі, і після довгих годин очікування, пішла на реєстрацію рейсу, де мене з усмішкою зустрів гладенький працівник авіакомпанії єврейської національності, який глянувши на мої документи, російською побажав щасливої дороги. Ох, ця мультикультурна Америка!

P.S. Така "вчасна" серія дописів про мої блукання Америкою. Але як не крути, на блозі спогади стають вічними.