Цей день мав би бути іншим. Ще влітку ми обговорювали його з мамою, вже у вересні-жовтні мудрували, як все чьотко організувати, щоб всюди встигнути, а потім прийшов листопад, і все полетіло шкереберть. Навіть тоді, коли ми ледве звикнулися з думкою, що всьо не так, але ситуацію якось таки треба рятувати і зробити цей день особливим, доля знову ж таки повернулася до нас дупкою. Цей пост, певно, про те, що у цьому грьобаному світі навряд чи шось можна спланувати, але попри все, сила і міць наша лишається доти, доки поруч з нами рідні люди. Не знаю, чому Провидіння обрало нас, але щиро вірю, що бодай зимові свята ми, як завжди, проведемо вдома. І я навіть готова стерпіти оті марудні приготування святкового столу, безглузді новорічні ТВ шоу і черговий спіч президента, аби тільки гармонія і затишок повернулися до нашої домівки.
Сьогодні День народження нашого дорогого татка, якого ми з мамою любимо всією душею і щиро віримо, що він таки якнайшвидше позбудеться всіх своїх недуг і, як завжди, тішитиме нас своєю усмішкою, розпиваючи запашну каву на кухні і розтягуючи задоволення від кожного ковтка. Вірю, що ще не одна собака з нашого двору буде ним нагодова, а наша Ася ще неодноразово розсердиться на нього і легенько цапне за руку, коли він гладитиме там, де їй не подобається. Але як не крути, ця сама Ася буде потім бігати квартирою, коли тато її тренуватиме, кидаючи малюсінькі шматочки твердого сиру або ізюму. А ше вірю, шо ше не одна бабця буде тішитися компанії нашого татка, який завжди може уважно вислухати навіть найбанальнішу маячню з серйозним виразом обличчя і при цьому генерувати якісь діючі поради, аби потішити цих "дітей" літнього віку. У мами таки вишуканий смак на чоловіків - завжди каже, що це саме вона обрала такого чьоткого татка. А ше люблю наші внутрішньосімейні жартики, які знаємо лише ми. Таке собі окреме угруповування з 3-х людей, які ідеально вже вивчили звички один одного і легко можуть відпустити якийсь жартик на внутрішню тему, обговорення якої завжди тримається лише в домашніх стінах, але яку легко можна ідентифікувати за появою пустотливих бісиків у наших очах при її згадці. Ооо тоді навіть слова не потрібні - можемо спілкуватися лише очима. Ох, дякую, Всесвіте, за крутих батьків, бо то єдині люди, в яких я впевнена, і яким завжди довіряю.
І яким би не був цей день, і весь цей листопад, вірю, що наша сімейка таки повернеться до звичного ритму життя, але ше більш згуртованою і з новим запасом сімейних жартів.
Немає коментарів:
Дописати коментар