#якби_місто_було_людиною

Якби Малин був людиною, то він був би моїм близьким другом, який бачить мене наскрізь і від якого ніколи нічого не приховаєш. Він знає всі мої недоліки, провали і темні сторони моєї сутності, яка часом втомлюється мріяти і втрачає будь-яку віру в людей. Цей друг пам'ятає всі мої епічні падіння з велосипеда у дитинстві, місцевих собак, яких я завжди підгодовувала і книжки, за якими я ходила до міської бібліотеки. Він завжди сварив мене, коли я потребувала раціональної критики і підтримував у складні хвилини. Саме з ним ми інколи сиділи на ліжку не одної безсонної ночі і милувалися повним місяцем, який за щасливим збігом обставин завжди заглядає до моєї кімнати на даху. І лише він знає про таємничий портал у тій моїй кімнаті на даху, через який можна потрапити до районної бібліотеки. Ми часто вдихали той запилюжений запах старих книжок, які, здавалося, берегли маленькі таємниці своїх читачів. Мій Малин завжди слідкував за моїм поступовим розширенням горизонтів і пам'ятає ті моменти, коли мені вперше було дозволено самостійно блукати його вулицями, а згодом і передмістям. Він досі береже спогади з тих дворів, де взимку я босоніж ходила по снігу, влітку їла черешню і яблука просто з дерева, а в дощ постійно міряла калюжі. Це той з друзів, який завжди після короткої чи довгої розлуки, зустрічає мене теплими обіймами і запашними нахлясниками на домашній кухні. І саме там, в тих найрідніших 4-х стінах, де я спокійно орієнтуюся навіть у темряві, завжди акумулюється щастя під час щирих і відвертих розмов. І так приємно приїжджати додому, до свого рідного друга після довгих блукань великими пафосними містами і знати, що десь тебе люблять просто тому, що ти є. Тут нікому не потрібні твої високі досягнення та успіхи, тут достатньо твоєї теплої усмішки і радісних очей. 
Не дивлячись на всі мої провали і недоліки, цей мій близький друг вірить у мене найбільше. І де б я не була, і з якими б містами-людьми не заводила б дружбу, завжди знаю, що десь серед поліських лісів на мене завжди чекає мій вірний друг, з підтримкою якого і море по коліна. 

P.S. То все гарна ідея Марічки з Твіттеру про міста-людей. Долучайтеся з тегом #якби_місто_було_людиною

А тут історія про Житомир :)

невипадкові випадковості

Обожнюю, коли в життя вривається її Величність Провидіння. Тоді всі плани руйнуються і відбувається щось дійсно круте. Отак кілька тижнів тому я дізналася про цікавий захід СД платформи у ЧаРівному 11 березня і почала готувати батьків до можливої відсутності мене вдома на вихідних. Кілька телефонних розмов, і вони ніби змирилися з тою думкою, що я знову цілий день блукатиму незнайомим містом, спілкуватимуся з невідомими людьми і десь серед ночі повернуся в Житік. Для мене то була можливість відвідати ще один обласний центр і наблизитися до цілі #25областейдо25років. Але тут невтішні прогнози погоди посіяли сумнів у моїй голівці, і я з жахом уявила перспективу самотнього блукання дощовим містом і потім подальшою відсутністю найменшого бажання йти на цікавий захід. Ну, власне, десь в той момент я якимсь дивним чином помітила інформацію про Книжковий Форум у Житомирі. Знаєте, те відчуття, коли трапляються речі, про які ти навіть і не мріяв, а коли це стається, то ти довгий час не можеш в то повірити. Книжковий Форум у Житомирі??? То шось із категорії нереального)) У Житомирі навіть немає адекватної книгарні, а тут хтось книжковий фестиваль організовує. Хм...але саме ця новина змусила мене забути про СД платформу, ЧаРівне місто і "Живу бібліотеку". Отак завдяки дивним збігам обставин я познайомилася з ФРІшниками на форумі, зацікавилася їхньою діяльністю і подумала: "а чому б і собі не спробувати?" Не знаю що з того вийде, але, сподіваюся, що то буде цікавий досвід, бо робота в команді вчить не лише самоорганізації, а й раціональному знаходженню компромісів. А ще, коли ти інтроверт, то це таки дуже класний спосіб виходу із зони комфорту задля перспективи спілкування з цікавими людьми.

Інший приклад діяльності її Величності Провидіння - це зустріч з дівчинкою, яку я бачила рівно рік тому на останніх зборах Дебатного клубу. Але цього разу я зустріла її не у коворку, навіть не у кав'ярні, а в спортивному залі. Ці дивні відчуття, коли зустрічаєш людину не з такого вже і далекого минулого і починаєш усвідомлювати скільки всього змінилося протягом цього року. Отак мимоволі починаєш рефлексувати за тими старими-добрими дебатами то у Кавоманії, то на Острові Пасхи, згадувати всіх тих людей, які прийшли в твоє життя за такий короткий проміжок часу і розумієш, що то прекрасно рухатися вперед і не зупинятися на досягнутому. Такі прості зустрічі надають моєму життю сенсу, бо то дуже цінно залишатися в пам'яті людей, з якими ти свого часу розділив не один атмосферний вечір. А ще з кожним новим знайомством і потім спонтанними зустрічами на якихось заходах чи просто на вулиці, я відчуваю, що потроху вростаю в це місто. Думаєте, Житомир - то таке фу і не знаєте, що там цікавого можна знаходити? Повірте, не місце красить людину, а людина - місце. І от лише зараз, навчившись знаходити тут цікавих однодумців, я перестала нарікати на це місто, тому що красу треба шукати тут і зараз. І чим важче її часом буває знайти, тим більше ти цінуєш її в подальшому!

Вільні обійми

Якщо не маєте жодних ідей для подарунку на свято, то у будь-якій ситуації даруйте обійми. І та, можу стверджувати з впевненістю, що то найпрекрасніший спосіб розділити своє щастя і гарний настрій з друзями, або навіть з незнайомцями. Ще колись давно переглядала відео на Youtube про акцію "Вільні обійми" у різних куточках світу. Зворушливі кадри просто не могли залишити мене байдужою, тому я загорілася ідеєю взяти участь у подібній затії. Лише рік тому під час квітневої поїздки до Львова мені вдалося вмовити подругу на здійснення своєї мрії. Тоді все було спонтанно і нашвидкуруч. Ми обіймалися буквально півгодини, а усмішка тоді затрималася на наших обличчях на кілька днів. Отоді я зрозуміла, що цікаво було б мандрувати і організовувати такі затії в різних містах. 

Власне, ще до тої спонтанності на площі Ринок я не з чуток знала про цілющу силу обіймів. Ця традиція з'явилася у моєму житті з першими твіттерськими розвіртуаленнями. Я не знаю яким дивним чином Всесвіт у далекому 2013-му подарував мені магічного штурханця зареєструватися у Твіттері, але саме тоді у моєму житті почали з'являтися цікаві та неординарні люди. Тривале спілкування в мережі, обмін листами, листівками, телефонними дзвінками і моє перше в житті розвіртуалення, а потім #твішось. І ось ти бачиш знайомі обличчя з юзерпіків у Твіттері, підходиш до людей, і найперше, що тобі дарують, окрім усмішок, - це обійми. Такі, знаєте, теплі, щирі, інколи до хрусту в кістках міцні обійми. Десь тоді з такими новими знайомствами і з'явилася залежність від обіймів. Найбільша проблема полягала в тому, що своїх твіттерських друзів я можу зустріти у Києві, Львові, але аж ніяк не в Житомирі. І мені дуже хотілося б знайти таких людей в цьому місті, які не тільки не соромляться обійматися, а з радістю роблять то кожного дня при зустрічі та прощанні.

Ось так я виношувала ідею "Вільних обіймів" у Житомирі, але постійно шукала якісь відмовки і все не наважувалася вийти на вулицю. Лише перспектива самотнього вихідного дня 8 березня змусила мене підмовити подругу і разом вийти на Михайлівську. Я вкотре переконуюся у тій простій життєвій істині, що коли щось віддаєш, то воно неодмінно до тебе повертається. 

3 години обіймів, купа усмішок і коротких життєвих історій, які хочеться карбувати і пригадувати лише в особливі моменти. Люди настільки прекрасні, що я ще з більшою вдячністю шлю привіти Всесвіту, якийсь щось там собі знає. 

А були там...

• діти, які у своєму такому ніжному віці не соромляться обійматися і проявляти свої емоції;
• однолітки, які підтримували, вітали зі святом і бажали гарного настрою;
• дідусі і бабусі, які запитували про суть нашої ідеї і називали мене сонечком, коли я їх обіймала;
• серйозні дядечки і тітоньки, які усміхалися, коли бачили мене;
• люди, які допитувалися про нашу організацію, якої насправді не існує, адже вся ця затія - то лише моя ініціатива.

Незважаючи на критику, яка лунала з деяких вуст, і якої, на щастя, було дуже мало, я з радістю ділилася гарним настроєм з перехожими, аби хоч трішки зробити їхній день яскравішим і нагадати, що обійми - то найефективніший спосіб прояву уваги до найрідніших людей. Знаєте, інколи бувають такі ситуації, коли банально не вистачає дружнього плеча, яке прихистить у моменти найсвітлішого щастя або глибокого смутку, коли всі емоції майже вириваються на поверхню, але затримуються такими дурними думками на кшталт "а що подумають люди?" Так от, 20-ть років бурхливого плавання по життю (хе-хе:) дали мені зрозуміти, що думок стільки, скільки і людей. І якщо паритися через думку кожного, то можна з легкістю загубити себе у світі. Тільки от фішка в тому, що коли ти даєш волю емоціям і ділишся своєю внутрішньою красою, то ти завжди знаходиш своїх однодумців. Це може бути сотня людей, десяток або навіть одна особа, з якою, погодьтеся, вже набагато легше разом підкорювати вершини. Отак, з усмішкою на обличчі і схильністю бачити в людях лише хороше, я примножую щастя і любов навколо.

про весну.

А ви помітили, що весна цього року прийшла згідно з календарем? Не пригадую, коли так було востаннє. У пам'яті зринають лише спогади кучугур снігу, пронизливого холоду і температури нижче нуля серед березня. Тому, як не крути, а щось тут є таки дивовижного, адже весна раптом стала пунктуальною. Дивуюся ще з того, що я сама вже другий навчальний тиждень не запізнююся на перші пари. "Шось в лісі здохло", - скаже хтось, але фу-фу-фу. Чемні дівчатка такими слівцями не розкидаються. 

Пунктуальність - то, в першу чергу, спокій і внутрішня впевненість. Адже кожного разу, коли кудись запізнюєшся, то просто серце з грудей випригує від несамовитого поспіху і намагання встигнути хоча б кудись. І мушу визнати, що це прекрасно приходити вчасно на пари, використовувати час перед парою на читання якоїсь книжки, або просто споглядання за людьми. Ну, власне, хто там чим любить займатися. А ще ця пунктуальність виховує повагу до чужого часу, яким ти не маєш жодного права розпоряджатися. Тому так важливо приходити на зустрічі вчасно, щоб розмова розпочиналася з дружніх вітань, а не з фраз вибачення. Такі-то справи.

А що ще ця весна принесла? Навіть не знаю. Хіба що розлуку з найближчими людьми, за якими я постійно сумую, бо сім'я - це той мій затишний куточок, де не страшні жодні урагани. Скучила за тими жартами, які розуміють лише батьки, за вечірніми посиденьками і відвертими розмовами про все на світі, бо лише з ними я відчуваю себе комфортно. Та, але з іншого боку, ця маленька зона комфорту так затягує мене, що чим довше я користуюся її перевагами, тим складніше потім покидати її. Тому от вже пішов другий тиждень розлуки з домом, і я навіть не збираюся їхати туди найближчим часом, бо знаю, що потім буде складно. 

А от про найближчі дні. 8 березня на носі. Кожного року цього дня я була вдома, тішилася проблискам весняного сонця і сподівалася завжди на диво. Мені щастило кожного року отримувати тюльпани в подарунок, яким я щиро тішилась і яким ще більше тішилася Ася. Але, власне, якщо цього року я не вдома і про тюльпани можу тільки мріяти, то, певно, прийшов час створювати дива самостійно. Я шалена фанатка отого популярного руху "Вільні обійми". І вже мала невеличкий досвід обіймів на площі Ринок. Та й, власне, жодні твіттерські зустрічі не обходяться без міцних і теплих обіймів. Певно, завдяки Твіттеру у мене і з'явилася оця любов, коли ти хочеш - не хочеш, але обов'язково маєш обійняти кожного твіттерського при зустрічі та прощанні. Ну, чим не гарна традиція, а?) Так от, про "Вільні обійми". Сподіваюся, я зберуся з духом, нахватаюся якоїсь сміливості і в середу здійсню цю затію на Михайлівській у Житомирі. Бо, чесно кажучи, я вже страшенно скучила за теплими обіймами, адже твішось шось вже давно не було, а в Житомирі дуже складно зустріти трушного твіттерського. Тому летс ду іт! 

P.S. Такі ніачьом думки. Просто я дико розлінувалася і рідше пишу в своєму паперовому щоденнику, а тут постукав по клавіатурі і вуаля! :)