#13_читацьких_зізнань

Знаєте, фейсбук - то все ж таки концентрація гарних людей, в яких можна підглянути не лише списки з цікавими книгами, а й класні флешмоби. І от минулого тижня всі почали писати про свої книжкові таємниці. А оскільки мої друзі лише пасивно тицяють сердечка на дописи інших, то я сама вирішила поділитися своїми  #13_читацьких_зізнань.

1. Чітко пам'ятаю картинку з дитинства, коли мама вчила мене читати. Вона частенько проводила години на кухні, а мене садила поруч за столом і змушувала безперестанку читати оте "ма-ма", "ма-ми", "ма-мо". Мені то швидко набридало і я починала балуватися, читаючи замість "се-ло" "ло-се". Ну, а мамі так частенько вривався терпець, що все в результаті завершувалося моєю істерикою. Ох, як же я не любила тоді читати!

2. Не знаю в який момент мене перемкнуло, але пам'ятаю, що ще в тому ж таки глибокому дитинстві я постійно було оточена книжками. У мене з іграшок була всього лише одна лялька і величезний стосик книжок з казками. То було справжнє багатство, бо казки я любила перечитувати і кожного разу в уяві малювала яскраві картинки, які доповнювали історію.

3. А от мама постійно розповідала мені про свого брата (мого дядька), який полюбив читати лише після знайомства з Всеволодом Нестайком і його вічно юними "Тореадорами з Васюківки". Отак розпочалося і моє знайомство з видатним українським письменником, який писав про дітей. Захоплюючі історії про Вітю Зайчика, Грицька Половинку і легендарних Яву та Павлушу знаходили відданого прихильника в образі мене. Десь відтоді я почала мріяти про зустріч з реальним письменником.

4. А ше мама передплачувала дитячу газету "Казковий вечір", яка приходила щовівторка і на яку я з завмиранням серця постійно чекала. З тою газетою пов'язані всі найтепліші спогади. Я постійно її з собою носила і всюди читала. Навіть у ліжку. Ага! Коли батьки засинали, я брала ліхтарика і переносилася у дивовижні краї, читаючи "Казковий вечір". Я довгенько таки спекулювала такими годинами тиші і спокою, аби лише дочитати ту чи іншу книжку. Саме тому, мабуть, зараз не впізнаю людей на вулиці без контактних лінз 🙂

5. Завжди, коли кудись їхала з батьками на відпочинок, брала з собою 3 книги. Перша книга - це та, яку я читала на той момент і яку точно планувала дочитати під час подорожі. Другу книгу я розраховувала прочитати безпосередньо на відпочинку. І третю книгу я починала читати під час мандрівки додому. Батьки часто насміхалися наді мною, і ми постійно сварилися через кількість книжок, яку я могла взяти з собою. Це було доти, доки не сталася одна історія...

6. А сталося це тоді, коли ми з мамою поїхали на море, і під час відпочинку я дочитала всі свої книжки, які брала з собою. Це була катастрофа! Я не знала чим себе зайняти. Мама мусила купити мені книжку там же, на морі, яку я буквально проковтнула. І тоді на допомогу прийшли люди, в яких ми зупинялися. З того, що в них було в домашній бібліотеці, вони запропонували мені Остапа Вишню. Отак я познайомилася з українським гумором, але шось складно мені зайшов той Остап Вишня, тому я весь час, який нам лишився на відпочинок, пронудьгувала.

7. Потім мама відкрила для мене поезію в образі Константина Симонова і його вічним віршем "Жди меня, и я вернусь". Отоді я частіше почала заглядуватися на поезію. Полюбила всіх програмних поетів з зарубіжної літератури і захопилася творчістю Лесі Українки. 

8. Десь в той період я зрозуміла, що література в нашій місцевій дитячій бібліотеці вже не відповідає моїм потребам, тому перебралася до дорослої. Там я натрапила на "Дочку Прометея" Миколи Олійника і детально ознайомилася з біографією Лесі Українки. А ше я зрозуміла фішку, що якщо батькам продзижчати вуха про Лесю, то рано чи пізно вони таки зводять мене в її музей у Новограді-Волинському, який на той час страшенно мене вразив. І відтоді я стала називатися Мавка Лісова. Це дитяче прізвисько я ліпила всюди. Де треба і де не треба. А потім ше вияснила, шо таких Мавок в Україні багато, і одна з них жила у Львові. З тою дівчинкою ми змагалися за право мати id вконтактіку з підписом mavka_lisova :) 

9. Але та дівчинка також відкрила для мене ЖЖ. Я до того читала один блог на ЖЖ, але то якось було несерйозно. А от вона надихнула мене зареєструватися там, підписатися на цікавих людей і постити шось. Я тоді в основному вела паперовий щоденник, який дехто перевіряв, коли я не бачила. Саме тому виникла потреба в чомусь електронному, щоб от тільки я то перечитувала. А на ЖЖ я любила читати Надійку Гербіш, яка стала тим справжнім першим письменником, з яким я познайомилася в реальному житті.

10. А ще звідкись я дізналася про спільноту на теренах UAнету "Літклуб". Ох, просиджувала я там весь свій вільний час і намагалася вникнути в суть тих хитромудрих творів сучасних авторів. Там я познайомилася з цікавими особистостями, з якими в подальшому спілкувалася у вк і фб. Тоді навіть пробувала шось сама писати, але славабогу припинила, бо все виходило дуже примітивним і обмеженим. Хоча мені подобалася ця спільнота за свободу у думках і за рівність, адже вона об'єднувала людей в основному віку десь так 20+, а мені на той час було лише 12-14 років. І я постійно знаходила шось цікаве для себе у цих спільнотах старших за мене людей. І блоги на ЖЖ, які я читала, писали люди віку 25+. Шо цікаво, шо в Літклубі сидів Роман Штігер і ше якісь невідомі поети, ім'я яких тепер вже знайомі широкому загалу. І то так щемливо, коли розумієш, що читала людей в період їхніх творчих пошуків, ше до того, як вони стали популярними.

11. А от з татом я любила дивитися бокс. От що спільного між літературою і боксом, - спитаєте ви. Лазуткін! Хто ж ще так гарно коментує бокс і декламує вірші. З Лазуткіна почалося вже таке свідоме знайомство з сучасними авторами! Вже й Іздриком перехворіла і Жаданом, а от Лазуткін - то вічна любов, бо то перший поет, на читання якого я потрапила в далекому 2014-му.

12. Є така всім знайома сумка, яка має назву клатч. Та, їх всі дуже люблять, і я в тому числі, але після наплічників. Так от, вибираючи клатч, для мене важливим фактором є можливість вмістити туди книгу. Угу! Неважливо наскільки то супер класний клатч, і яким би функціональним і маленьким він не був, але якщо туди не можна покласти книгу, то все - гріш ціна такому клатчу!

13. Й останній факт про мене полягає в тому, що для читання мені потрібна тиша. Я не можу читати книги в транспорті чи десь у шумних місцях, де купа люду. Справа в тому, що я частенько піддаюся спокусі підслухати якісь актуальні новини, які обговорюють люди у транспорті, тому часто помічаю, що лише бігаю очима між рядками замість того, щоб вдумливо читати.

Такі от справи! Пишіть і ви про свої читацькі таємниці - а раптом хтось знайде свою рідну читацьку душу ;)

P.S. Судячи з доброї половини пунктів, спонсором моїх читацьких зізнань була мама ;)

як 5'nizza розкачала Stereo Plaza

Нарешті у суботу, 10 червня, відбувся такий довгоочікуваний концерт 5'nizza. Концерт, на який я особисто чекала більше 4-ох місяців, переживала кожного разу, коли його відтерміновували і подумки прощалася з тою щасливою нагодою потусити у фан-зоні. І зараз я щиро тішуся всьому, що сталося і не сталося протягом цих 4-ох місяців аби я таки потрапила на 5'nizza і зарядилася тою неймовірною енергетикою. 

5'nizza - то таке глибоке море любові, 

у яке пірнаєш кожного разу, коли розпашілий від емоцій підспівуєш і пригаєш в такт пісень. Тоді люди у фан-зоні стають ближчими не лише фізично, а й духовно :)

Я з тих фріків, які приходять на концерт 5'nizza за дві години, щоб відбороти собі місце під самою сценою і спостерігати за яскравими емоціями Бабкіна і Sunsay. Як виявилось, таких фріків на концерти 5'nizza ходить багато, тому, підійшовши до території Stereo Plaza і побачивши чергу людей попереду, я сумно стала в кінці. Минула година і черга за мною збільшилась втричі і продовжувалась аж до виходу з території клубу. Не буду зупинятися на тому моменті, коли відкрили вхід в Stereo Plaza, і всі кинулися займати місця у фан-зоні. Спершу головна тема з фільму Кін-дза-дза!, а потім драйвовий Denis Chmelev розігрівали публіку 5'nizza. Здавалося, чуваки, ви що, нас розігруєте? - Ми прийшли на 5'nizza! А потім знову ця тема з фільму, яка ніби-то ось-ось обірветься, і на сцену вийдуть двоє хлопців з гітарою. 

Ох, і нарешті той момент, коли зникає світло, публіка завмирає, лунають перші акорди КУ, і за мить зала вибухає криками й оплесками - 5'nizza на сцені! Протягом наступних 3-ох годин я була в якомусь коматозі, під час якого просто не розбирала що, де і як, а лише кайфувала від того, що "Настоящее есть, оно существует!". Sunsay привітався, сказав, що вони сьогодні приїхали до Києва з презентацією нового альбому "КУ!" і саме тому заспівають свою стару пісню "Ямайка". Хто був хоч на одному концерті 5'nizza, той знає як віддані фанати можуть в унісон підспівувати гурту, створючи особливу атмосферу щастя і єдності. Кілька пісень з нового альбому і публіку, яка в перервах між ними постійно скандувала 5'nizza, вже не зупинити. Також сюрпризом стала поява басиста Mister Glass, який лабав круті партії в піснях "Настоящее", "Опана", "Вітаємо" та інших. Крім нових пісень, 5'nizza заспівала і такі вже улюблені "Весна", "Я с тобой", "Солдат". 

Протягом всіх цих двох годин спільних підспівувань дуже гостро відчувалася єдність публіки з артистами у простих і таких банальних речах. Sunsay, як завжди, забував слова пісень, а всі підтримували гучними оплесками і співали замість нього, або коли фанати, скандуючи назву пісні "Митя", відчули, що наступною буде саме вона. І от всі дружно доспівали останні слова "I'm a soldier. Soldier, soldier джа-джа...", 5'nizza прощається з публікою, яка не збирається їх відпускати, і Бабкін повільно йде зі сцени, постійно вигукуючи "КУ!" 

Але 5'nizza повертається на біс і співає такі до болю знайомі 

"Я не той" і "Нева". 

Знову прощання, VIP-зона, видно, розходиться, але фанка відчайдушно починає скандувати "Ты кидал". Хтось таки не витримує і йде, людей ставало все менше, але ми не здавалися. Відчуття були нереальні, коли 5'nizza таки вдруге вийшла на біс! І то був такий біс, що кусайте лікті всі, хто його не дочекався! :) Sunsay з Бабкіним, ніби масла у вогонь підлили цим своїм "Ты кидал, ты-ки-ты-ки-ты кидал", адже розкачана публіка ще півгодини скандувала "5'nizza" і кликала їх на третій біс. 

Хтось ну дуже вже хотів почути "Стрелу", але оскільки 5'nizza все не виходила, а охорона почала нас виганяти, всі почали співати пісню разом. Тільки уявіть собі цей натовп розпашілих людей з відчайдушним вогнем в очах і на обличчі, які готові на все, щоб ще раз побачити і почути двох чуваків з гітарою. 

Я пам'ятаю...

• як піднімала очі догори, дивилася на балкон, де офіціанти прибирали столики VIP-гостей, які вже порозходилися і не вірили, що 5'nizza вийде втретє;
• обличчя охоронців, які стояли протягом всього концерту під сценою біля огорожі, а тепер дивилися на нас такими тупими і злими поглядами, в яких можна було помітити відверту ненависть до цього відчайдушного натовпу людей;
• як ми всі разом доспівали "Стрелу", як охоронці кричали "Уходите!" і починали розбирати огорожу, а ми вперто і голосно скандували "Не уйдем!".

Так минуло півгодини, коли здавалося, що підлога Stereo Plaza провалиться від нашого тупотіння, а охоронці от-от кинуться і просто силою нас виженуть з клубу. Півгодини ми то кричали, то плескали, то тупотіли до болю і повного знесилення, але продовжували вірити, що 5'nizza таки вийде втретє. 

І вони вийшли! Вийшли попрощатися і сказати своє останнє того вечора 

"До встречи!". 

Дякую 5'nizza за ту любов, яку ви генеруєте і якою ви з радістю ділитеся з оточуючими. Дякую, що кожного разу на своїх концертах єднаєте таких різних і таких чужих один одному людей, які все ж таки мають дещо спільне. Адже всі вони у певний період життя відкрили для себе творчість 5'nizza. Хтось уже був зрілою і дорослою людиною, хтось легковажним студентом, а хтось, як я, відчайдушною школяркою, яка жила ше такими наївними дитячими мріями. І дякую людям, які ходять на такі концерти у фан-зону, діляться своєю енергетикою і дихають у потилицю, або підставляють своє плече, коли тебе трохи заносить :) Ці люди ше дорогою до метро продовжували наспівувати такі знайомі пісні, бо 5'nizza - то ♥♥♥

Ніачьом 3.0.

Одним із моїх новорічних резолюшинс було писати в цьому блозі щотижня. Ох, Карл! Щотижня! За моїм планом до кінця року тут мало вийти 52 дописи. Оскільки цифра 52 така якась нєочєнь, то я записала в резолюшинс 50 дописів. Ну, можу ж я два тижні полінуватися і нічого не писати. Але лєнь - дєло прогрєсірующє. Нє, я не можу сказати, що я весь цей час відлежувалася і нічо не робила, але справа в тому, що всьо, шо я робила ніяк не надихало мене на створення нового допису. Ця дострокова сесія була дуже насиченою не тільки заліками та екзаменами, а й подіями і новими враженнями. Еге! 

Тільки, коли ти приходиш додому вся така натхненна і піднесена, дивишся в розклад і розумієш, що ше дофіга всього треба зробити, то шось ця писанина відкладається на невизначений термін. Але травень видався прекрасним. І то я не тільки завершення сесії маю на увазі)) іф ю ноу вот ай мін :D 
Ну бліже к дєлу. У Житомирі вперше за енну кількість років відкрили водонапірну вежу, що стало гарним приводом для її відвідин. Місцеві активні людиськи, серед яких я впізнала Кострицю (міровой чєлавєчєк, який ше за моєї молодості сидів у журі економічних турнірів і навіть читав мою МАНівську з економіки!!!), хочуть у вежі створити якийсь дуже крутий культурний центр, де можна буде постійно тусити. І та, тоді іноземці, які нєпонятно яким чином опиняються в Житомирі, матимуть гарну можливість побачити водонапірну башту не лише ззовні, а й зсередини. Це настільки крута ідея, що тааа я пройшла вісім сходових майданчиків серед пилу, бруду і павутиння, аби залишити свій голос на підтримку даного проекту. Надіюся, доживу до того прекрасного моменту, коли нас всіх покличуть на відкриття культурного центру в стінах водонапірної башти.
Ще однією крутою подією травня був Джазовий фестиваль у Житомирі, який зібрав досить велику тусовочку міста біля камня на Замковій горі. Погода, яка того дня теж міксувала звуки і ритми то сонця, то дощу, не завадила проникнутися особливою атмосферою джазової музики. Прекрасний-прекрасний вечір! І та, я досі так по-дитячому тішуся отим гарним моментам, коли приходиш на якийсь мистецький захід у Житомирі і зустрічаєш купу знайомих, які не тільки діляться усмішками, а й теплими обіймами)) Програма фестивалю була яскравою і насиченою, хоча я не зовсім розуміла, яким чином творчість Каті Чілі пов'язана з темою джазу. Проте, послухавши Катю наживо,  відкинула всі свої сумніви й упереджене ставлення, бо то був такий своєрідний перфоманс, який в певні моменти перехоплював подих і пускав мурах по шкірі. Ох, Катя Чілі неймовірна! То просто не порівняти з телевізійною версією, яку можна було спостерігати на Голосі. Катю треба слухати лише наживо!
А в останній день сесії, коли ми святкували її завершення (ох, то було кльово!), аматорський театр "Понтеончик" потішив новою виставою. Сказати, що це було ваааууу - нічого не сказати. Вистава "Ху из доктор?" зібрала велику кількість прихильників, які готові навіть були стояти, аби не пропустити такої події. Неймовірний музичний супровід місцевих гуртів "Retro21" і "Betterfly" допоміг створити особливу камерну атмосферу. Але найцікавіше то, шо передісторією даної вистави було знайомство з жіночкою, з якою ми разом їхали в одній маршрутці, де одна маленька дівчинка везла в клітці кошенят. Жіночку настільки зацікавили кошенята, що вона взяла собі одненьке і разом з ним пішла на виставу. Отак маленьке кошеня вперше у своєму житті опинилося в театрі :) У такі моменти чітко відчуваєш оце добро і красу, які керують хорошими людьми.
Ну, от якось так. Ше до речі, дехто питав, чи буде продовження розповіді про мандрівки Америкою. То так приємно, що цей дехто - це не тільки твоя мама)) але та, як би то вже було неактуально, але я допишу ці історії, щоб розгрузити свою голову від оцих всіх спогадів.
Stay tuned, гайз. Треба ж нарешті виконувати свої новорічні резолюшинс.