мій 2017-ий!

Не люблю зраджувати маленьким традиціям, тому знову під кінець року, як завжди, роблю своєрідні підсумки. Цікаво, що кожен наступний рік абсолютно не схожий на попередній. Здається, вже цим і можна пишатися ;)  Все за стандартним зразком. Погнали!

Книги року: Я надто одержима цими челенджами на Goodreads, де плануєш собі певну кількість книжок на рік і не маєш права провалити свій план, бо то ж побачать всі твої друзі на goodreads. Цього року мала на меті прочитати 30 книжок і на даний момент, прочитала лише 28, тому я досі тримаю руку на пульсі, а точніше на тих двох ще недочитаних книжках. 

А з книжок виділю...

• "Все те незриме світло", яку дочитувала зі сльозами на очах, накрившись простирадлом з головою; 
• "Несподівана вакансія" - той момент, коли Роулінг може бути іншою. Огидно захоплююча книжка (ага!);
• Таких огидно захоплюючих книжок було навіть декілька: "Лолита" Набокова викликала суперечливі враження. Мова і стиль розповіді захоплюють, а от сам факт стосунків між дівчинкою і дорослим чоловіком викликав деструктив у моїй дещо консервативно сформованій свідомості; 
• Ще однією такою огидно захоплюючою книгою була "Западня" Золі - ох, цей бридкий Париж 19 століття, де купа бруду, брехні і зради - все натуралістично і до біса реально; 
• Також мене страшенно дратував "Мартін Іден" з його безкінечними літературними потугами заради прихильності якоїсь дівчинки, яка навіть не вірила в нього і постійно просила його знайти нормальну роботу; 
• "Крадійку книжок" прочитала на одному подиху, а потім подивилася фільм - неймовірно!;
• Перше знайомство з Максом Кідруком сталося цієї осені, коли він презентував свою нову книгу #НОІМ, яку я проковтнула за два дні. Питання: чому я так довго відкладала знайомство з творчістю цього автора? Він не лише захоплююче розповідає про давні поселення різних народів десь в глибинах Південної Америки, а ще цікаво пише. 
• Був ше, правда, Ремарк і його четвертий мною прочитаний роман, сюжетні лінії якого нагадують інші твори;
• Наостанок запам'ятався Селінджер і його безсмертний "Ловець у житі". 

коли Катя фотограф ♥

Фільм року: Якби я десь так само відмічала переглянуті мною фільми, то, може, б я чіткіше пам'ятала, що встигла подивитися. Але з останнього пригадуються "Beautiful mind" та "Good morning, Vietnam" з безсмертним Робіном Вільямсом.

Музика року: Тут однозначно "Despacito", яка лунала на кожному розі, особливо влітку, і навіть в Отрокові, де Маурісіо вчив нас танцювати бачату :) Але протягом року в навушниках регулярно співав Бабкін і 5'nizza, що, власне, і так зрозуміло.

Вірші року: Цього року я не вивчила жодного нового вірша і, здається, призабула кілька з тих, що знала. Пам'ятаю, лише поетичну ватру на Кроці до Лідерства, де була неймовірна атмосфера з фільму "Товариство мертвих поетів". 

Серіал року: Я успішно додивилася "Дівчаток Гілмор" і так само успішно на фоні гучного хайпу підсіла на "Гру престолів". А також вічно милий Шелдон Купер часто розбавляв мої вечори.

Їжа року: Ох, я ніколи в житті не забуду неймовірної польової кухні під керівництвом Сашка з Віталіком і Соні. Пам'ятаю, як гарно смакувала вівсянка з родзинками, ожиною, маком і згущиком, а ше кукурудзяна, пшенична і гречана каші, які завжди були приготовані з такою турботою і любов'ю ♥  І на замітку: згущик на таборі прирівнюється до золота. 

Напій року: Шампусік і бехєровочка - ага! були і такі дні цього року)

захід сонця на моєму першому ТК у Києві

Урок року: Не боятися і не накручувати себе, а просто робити так, як знаєш.

Здивування року: Життя в наметі, без душу, інтернету і нормального (пардон) туалету таки існує!

Відчуття року: Одним із найглибших і найтепліших було відчуття обіймів і неймовірного кайфу від людей. 8 березня з Катьою ми провели 3 години на Михайлівській, обіймаючи всіх перехожих. Дивовижно, але обійми супроводжували мене і влітку, коли у таборах було стільки людей, що можна ходити і весь день зі всіма обійматися. 

Кавунчик фест

Знайомство року: Знову ж таки знайомств було стільки, що я навряд чи виділю якесь конкретне, яке особливо вплинуло на моє світосприйняття. Безсумнівно, кожна людина цього року привносила у моє життя щось нове і цікаве. Зважаючи на кількість людей на трьох літніх таборах, то кількість знайомств у реальному житті значно переважала над віртуальними. Хоча одне із знакових знайомств сталося у березні, коли я фотографувала Книжковий Форум у Житомирі і дізналася про ФРІ. Я до цього багато чого знала вже про ФРІ, але досі не знала, хто є головою ФРІ у Житомирі. Отак, власне, я приєдналася до осередку, де познайомилася з надзвичайно класними людьми, які кардинально вплинули на моє світосприйняття. А з випадків неймовірних хитросплетінь життя пам'ятаю теплий березневий  вечір в Теретенії на концерті Дільдара, внаслідок знайомства з яким дізналася про аматорський театр "Понтеон" у нас в Житомирі. Пам'ятаю травневу виставу за його участі, де одну з ролей грав незнайомий мені  віолончеліст. І от, життя настільки непередбачуване, що вже у жовтні цей самий віолончеліст грав на нашому квартирнику на ТК візиті і ночував у мене на хаті. Хто б розповів мені про це у травні тоді під час вистави - нізащо не повірила б!

облєпіха!

Погода року: Неймовірно мінливе літо з різкими перепадами то на спеку, то на нормальну температуру.

Мови року: Цього року я вперше почула закарпатський діалект, який надзвичайно складно розуміти у швидкому потоці слів.

Маршрут року: Хитромудрі маршрути я вимальовувала цього літа. Ніколи не забуду зборів на перший табір у моєму житті, коли ледве уявляєш собі життя без нормальних умов в наметі, але їдеш в якийсь Отроків, про який ніхто ні сном, ні духом. Всі складнощі добирання до Отроківського замку були виправдані неймовірною красою Поділля і теплими людьми.

♥♥♥

Поломка року: Досі не можу повірити в те, що у нас тепер немає нашої синьоокої ластівки, яка стала моїм першим чотирьохколісним транспортним засобом, яким я навчилася керувати завдяки неймовірному бажанню татка. Пам'ятаю мою останню поїздку 14 жовтня до Києва, коли я страшенно затупила на світлофорі, і коли в мене почалася така істерика, що я ледве заспокоїлася, але наша авешечка мене не підвела, і я таки успішно доїхала до місця призначення, а потім вже й додому. Я страшенно сумуватиму за тою машинкою, яку я вперше навчилася чути і розуміти кожен її звук.

Розчарування року: Життя таке непередбачуване, і якого біса ти щось плануєш, якщо один момент може все зіпсувати. У таких ситуаціях варто мати кілька варіантів розгортання подій, але не виключено, що хоча б один з них спрацює. Цього року я знову ж таки подавалася на американську візу, але нічого з того не вийшло. Хоч і була морально вбита тою обставиною, але тішуся, що все склалося саме так. Але я страшенно сумую за тими прекрасними Туманними горами, за Наскаром і за людьми, з якими хоч у вогонь, хоч у воду.

черга за сніданком :)

Розуміння року: У квітні я познайомилася у потягу з дівчиною з Індії, з якою спілкувалася 3 години протягом дороги з Ужгорода до Львова. Відверті і дещо неприйнятні для мене дії з її боку я сприйняла як певні відмінності нашого і її власного менталітету. Ну, з ким не буває, все ж таки. Але провівши потім з нею цілий день влітку, блукаючи Києвом, зрозуміла, що вона відверто невихована. Я щиро сподіваюся, що не всі індуси є такими, і як підказав подальший досвід вони такими і не є, адже на таборі в Отрокові мені пощастило познайомитися з іншими індусами. Так от, розуміння року полягає в тому, що інколи 3-х годин спілкування з людиною недостатньо, аби дозволяти переступати їй поріг власної хати. Хоча даний висновок стосується не лише людей, а й міст. Знали б ви, як мені полюбилося Закарпаття тоді, у квітні при цвітінні сакур, і знали б ви, яке діаметрально протилежне враження склалося у мене про цю місцевість під час табору у Кам'яниці. Мало того, що ЗД зупинка Кам'яниця - то якийсь суцільний армагедон з суміші пилу і бруду замість повітря, так там ше на постійній основі вирубуються ліси. А ще Зкарпаття - то купа брудних ромів, дещо бидловатих і бандюковатих місцевих. А таке гарне місто при цвітінні сакур! А от Львів, який вже відвідувала не вперше, у квітні, як завжди, був приємним і хорошим. Проте, коли приїхала туди на концерт Бабкіна у жовтні, то з відчаєм спостерігала за групою інших дуже "культурних" молодиків, які перекривали вхід до клубу. За якийсь вечір я буквально зненавиділа той Львів і зрозуміла, що на концерти Бабкіна за традицією буду ходити лише у Києві. У принципі я розумію причину всього того хайпу з забороною концертів Бабкіна, але до біса таку культуру, яка визнає якихось там Грибів, Врємя і Стєкло, або упасі боже, того блондіна на ім'я Олєжка. 

такою компашкою ми натрапили
на шкірзавод у Кременчуці

Сон року: Я не в змозі згадати якийсь конкретний сюжет моїх снів, але я гарно пам'ятаю ті ночі без сну, коли ти сидиш біля ватри, або на підлозі квартири в повній темряві і співаєш "Забери", або коли ти засинаєш у квартирі хлопця, з яким знайома ось буквально 10 хвилин, і в кімнаті якого вся стеля всіяна зірками (про таку стелю я колись мріяла в дитинстві). А ше чітко запам'яталася дощова ніч в Отрокові, коли ми сиділи в замку, де постійно зникало світло, і підспівували разом з Ткачинським "Дочку мельника".

Фраза року: "Єслі хочеш здохнуть - прієзжай в Свєтловодск!" - не те, щоб це стало якимсь гаслом, але ці слова вдало підкреслюють всю істинну ситуацію провінційних міст України. І так невипадково ми її тоді почули, коли вийшли з маршрутки не в тому місці, де потрібно було. 

Порада року: work hard be brave!

halva party

Досягнення року: Я навчилася складати намет, жити тиждень без душу і спати у спальнику, а ще їсти з землі і складати лише найнеобхідніші речі у наплічник) А якщо серйозно, то я стала одним з організаторів візиту "Твоя країна" у Житомирі і з допомогою Бажени координувала "Живу Бібліотеку". Опанувала фотошоп і навчилася клєпати афіші для своїх заходів. Мала близько 10-ти різних співбесід, але так і не знайшла свою дрім джоб. 

Подія року: Найяскравішою подією було зняття брекетів, однозначно! А ше пам'ятаю Вільні обійми 8 березня на Михайлівській і мій перший Джазовий фестиваль у Житомирі, де познайомилася з творчістю Каті Chilly. І ніколи не забуду три літні табори, які подарували різні емоції і навчили чомусь новому. Тут не можу не згадати ше концерти, на яких мені вдалося і не вдалося побувати: теплий квартирник Дільдара в березні, 5'nizza в червні, перший день Імпульс фесту з Бабкіним і запальним ТНМК, зірваний концерт Бабкіна у Львові, неймовірний концерт того ж таки Бабкіна у Жовтневому палаці в Києві і ламповий квартирник Postman'а останньої п'ятниці цього року.

традиційне селфі з сестрами)

Подарунок року: Квиток на такий довгоочікуваний концерт 5'nizza.

Покупка року: Книги, однозначно, але вже точно не пригадаю які саме і квитки на потяги.

Хештег року: #without_borders 

Міста року: Херсон, Миколаїв і Одеса в рамках моєї Pre-Birthday Trip, Ужгород у період цвітіння сакури і Львів, Дунаївці, Отроків, Кам'янець-Подільський, Хотин, Харків, Кам'яниця, Мукачево, Кременчук, Світловодськ, Нагірне і Київ ♥ 

коли фоткає Катя, то я просто
не можу бути серйозною :)

Уміння року: Як би то сумно не звучало, але я навчилася спокійно реагувати на всіх тих хворих людей у лікарнях. Якщо раніше я майже втрачала свідомість від одного споглядання немічності  і безпорадності лежачих людей, то зараз я спокійно можу дивитися на всі ті трубки, які стирчать з тіла хворих, можу обробляти рани якимись розчинами і змінювати пов'язки. правда, ше так невміло, але з любов'ю ♥

Неуміння року: Правильно розставляти пріоритети. Я інколи просто губилася серед усіх своїх бажань і чітко не розуміла, що хочу на даний момент. Від того не могла реалізувати жодного з них. 

Місяць року: Однозначно, липень з Without Borders Camp.

День року: 23 вересня, коли мій ортодонт зняв брекети і дав мені в руки дзеркальце. І перше, що я сказала: "це капець!". Точніше, я не знала, що говорити, бо картинка мене з брекетами сидить в моїй голові ще з вересня 2012. І та, це були найкрутіші 5 років мого життя. Я, звісно, сумую за ортодонтом, його специфічним гумором і моїми поїздками до Києва, але, як не крути, їсти тепер стало значно зручніше. 

Сайт року: Фейсбук, певно.

задумчівая я в останній день 
нашого візиту у Житомирі

Запах року: Ох, ше влітку я зрозуміла, що напишу в цьому пунктику у підсумках року - запах польової кухні, коли ти йдеш повз, а вітер доносить до тебе різноманітні аромати в суміші з димом. Або, коли ти сидиш біля вогнища і смажиш гріночки за порадою інтенданта, а потім так лукаво усміхаєшся і просиш у нього ше плавлених сирків, аби намастити ті гріночки. Польова кухня - то суцільна любов. І скільки б ти не їв, але однієї порції все одно буде недостатньо.

Відкриття року: Цей пунктик дещо перегукується з розумінням року. Адже як дивно згадувати ті дві поїздки до Ужгорода і Львова, кожна з яких відрізнялася за настроєм та атмосферою.

а ше на мене цього року 
нападали котики :)

Місце року: Зі всіх трьох ФРІ-таборів перший залишиться в моїй пам'яті назавжди. Певно, тому, що я ше не мала з чим його порівнювати і сприймала все так, як і має бути. А було по-справжньому тепло не лише від сонця, а й від людей. І той Отроків став для мене таким пам'ятним, бо старалася закарбувати кожну дрібницю. Та і люди з того табору здаються найріднішими, хоча і на двох інших познайомилася з тими, з ким досі спілкуюся.

Хоббі року: Автостоп! ага! коли ти навіть і не плануєш стопити, а просто спокійно йдеш собі ті 8 кілометрів пішки, а біля тебе зупиняється УАЗік, і такий хороший дядечко пропонує підкинути, а ти така натхненна розповідями таборових автостоперів, береш і сідаєш. Коли сіла в іншу машину до Дунаївців, то водій ввімкнув музику і було видно, що розмовляти він не дуже хотів. Але виявився напрочуд хорошим і уважним. А потім у вересні, коли тільки повернулася з Кроку до Лідерства, і всі так дружно у діалозі збиралися на халву паті, що я не втрималася і першого ж свого навчального дня після єдиної пари в універі дременула до Києва автостопом! І тоді також мені трапилися надзвичайно цікаві і говіркі водії, з якими було приємно і їхати, і розмовляти про життя. Сама від себе такого не очікувала, але та спонтанність подарувала мені теплий вечір на даху київської багатоповерхівки з теплими людьми, вином і халвою.
А ше цього року я спробувала медитацію завдяки своєму таємному другу Олєжки і Кільки на Кроці до Лідерства. Досі пам'ятаю весь той кайф перших невмілих медитацій, коли ти сидиш на землі майже на краю прірви і спостерігаєш за вогниками вдалині, чуєш спокійне дихання своїх друзів, шурхотіння листя на деревах і віддалений спів таборових пісень.  

Людина року: Згадуючи всі події 2017-го, розумію, що всю прекрасність і безтурботність цього року перекреслив лише один день - 1 листопада, коли я, як завжди, вийшла з універу і подзвонила мамі, аби розповісти про пригоди минулого дня, але замість взаємного обміну емоціями, почула слова, які спершу кинули мене у ступор, а потім постійно відлунювали у моїй голові дорогою додому. Скільки б людей не зустрічала я у своєму житті, але батьки завжди займатимуть перше місце, бо лише з ними я можу бути собою і ділитися всіма своїми думками. Цього листопада було невимовно боляче розуміти, що є речі, які не завжди від нас залежать, було страшно їхати додому і видумувати собі страшну картину дійсності, а потім, побачивши й оцінивши реальний стан речей, стримувати той потік сліз, які самі котилися, коли я лишалася наодинці. А ще було так нестерпно лишатися наодинці вдома, де все нагадує про безтурботне життя до того злощасного листопада. Якщо описувати все в позитивному світлі, то це історія про те, як наш тато святкував свій день народження протягом всього листопада. Протягом перших днів у лікарні двері його палати не зачинялися. Постійно приходили знайомі і небайдужі люди, які десь чули останні події. Я пам'ятаю, як ми кожного божого дня виносили з татової палати пакети їжі, бо кожна людина, яка приходила, переживала, що наш татко голодує, а він навіть їсти спершу не міг. Якби то не було сумно, але в такі моменти розумієш, що, певно, прекрасно бути людиною середнього віку, і знати, що про тебе пам'ятає і тебе цінує стільки людей. Якесь лікарняне завершення року виходить, бо протягом двох останніх місяців я була в цьому закладі частіше, ніж за всі свої 20-ть з хвостиком років.

одна з останніх фоток
з брекетами

Яким би не був цей рік, але я завжди вдячна Всесвіту за ці неймовірні пригоди, трагедії і маленькі досягнення. Пам'ятаю всі нові знайомства і теплі прогулянки давно знайомими містами, від тої дівчини у хостелі в Миколаєві в січні, Кавунчикфесту у червні, прогулянки Подолом у липні і до ТК-шного візиту в жовтні і першого реалізованого проекту в кінці жовтня. Було драйвово, натхненно і дуже круто. Водночас мені трохи страшно ступати у 2018-ий і в ту невідомість, яку він готує. Так неймовірно швидко підкрався той 4 курс, коли треба рухатися далі і не впустити свого щасливого моменту. Не маю найменшого поняття що робити далі. Зараз, до речі, читаю "Грек Зорба", і одне з питань, які там піднімаються, як правильно жити: так, ніби смерть наступить вже завтра, чи так, ніби до смерті ше купа часу. Дивно, але кожен має свою відповідь на це запитання. 

До речі, #моє_вперше цього року я пофарбувала волосся. Не тому, що я хотіла змінити колір, а тому, що сивина трохи не личить моєму юному віку. І я пам'ятаю той оригінальний комплімент від напівсонного Носова, що моє волосся органічно імпонує моїм щічкам ^.^ А друге місце в топі оригінальних компліментів займає той, коли мені сказали, що я маю гарний запах. На перший погляд, дивний комплімент, але уявіть ситуацію, коли ви тиждень живете без нормального душу і раптом пахнете не сумішшю з диму, поту і пилу. Ох, ті табори! Я за це літо купалася в трьох водоймах: річка Ушиця на Поділлі, річка Уж на Закарпатті і Кременчуцьке водосховище на Кіровоградщині. Останнє вразило своїм масштабом. Неймовірна локація прірви над водосховищем, на краю якої ми кожного дня вечеряли, спостерігаючи за заходом сонця. Чесно кажучи, якби не ФРІ-табори, то я б і не знала, що наша країна має такі мальовничі провінційні куточки. 

Жива Бібліотека 

Крім ТК і ЖБ у жовтні, неймовірну купу любові подарував концерт Бабкіна у Жовтневому. Після зриву концерту у Львові написала Снєжці і вона відповіла, що я можу безкоштовно відвідати будь-який інший концерт Бабкіна в рамках туру 15 років. Це було 21 жовтня, коли ми зустрічали наших учасників, які приїхали на візит ТК у Житомирі. Це була п'ятниця, коли за лічені години до концерту я вирвалася з Житомира і дременула до Києва. 3 години любові, усмішок, тепла і душевних пісень на біс зі всією командою Бабкіна з Голосу коштували всіх тих переживань, чи пустять мене за львівським квитком (мене не лише пустили, а посадили у такому мажорному секторі, де за мною сидів Мілош Єліч з дівчиною - ага!), довгих добирань назад до Житомира, адже вже о 7-ій ранку я мала прокинутися і готувати сніданок дівчатам, які у мене хостилися. І завдяки тому заряду прекрасної енергетики, не відчувалося недосипу і неймовірної втоми. А ше тоді дорогою після концерту я думала, що лише в свої 20 можна отак безглуздо зриватися в інше місце, а потім повертатися додому нічним автобусом, сидячи на сходах ше з однією такою ж шаленою дівчинкою. 

P.S. І якщо ви ше не бачили нашого відео від Дєні Мобіль Продакшн - негайно надолужте втрачене! Це наше перше відео-творіння. І водночас це маленький підсумок любові до ін'язу, яка все ж таки інколи межує з легкою формою ненависті :)

24-ий день листопада.

Цей день мав би бути іншим. Ще влітку ми обговорювали його з мамою, вже у вересні-жовтні мудрували, як все чьотко організувати, щоб всюди встигнути, а потім прийшов листопад, і все полетіло шкереберть. Навіть тоді, коли ми ледве звикнулися з думкою, що всьо не так, але ситуацію якось таки треба рятувати і зробити цей день особливим, доля знову ж таки повернулася до нас дупкою. Цей пост, певно, про те, що у цьому грьобаному світі навряд чи шось можна спланувати, але попри все, сила і міць наша лишається доти, доки поруч з нами рідні люди. Не знаю, чому Провидіння обрало нас, але щиро вірю, що бодай зимові свята ми, як завжди, проведемо вдома. І я навіть готова стерпіти оті марудні приготування святкового столу, безглузді новорічні ТВ шоу і черговий спіч президента, аби тільки гармонія і затишок повернулися до нашої домівки. 

Сьогодні День народження нашого дорогого татка, якого ми з мамою любимо всією душею і щиро віримо, що він таки якнайшвидше позбудеться всіх своїх недуг і, як завжди, тішитиме нас своєю усмішкою, розпиваючи запашну каву на кухні і розтягуючи задоволення від кожного ковтка. Вірю, що ще не одна собака з нашого двору буде ним нагодова, а наша Ася ще неодноразово розсердиться на нього і легенько цапне за руку, коли він гладитиме там, де їй не подобається. Але як не крути, ця сама Ася буде потім бігати квартирою, коли тато її тренуватиме, кидаючи малюсінькі шматочки твердого сиру або ізюму. А ше вірю, шо ше не одна бабця буде тішитися компанії нашого татка, який завжди може уважно вислухати навіть найбанальнішу маячню з серйозним виразом обличчя і при цьому генерувати якісь діючі поради, аби потішити цих "дітей" літнього віку. У мами таки вишуканий смак на чоловіків - завжди каже, що це саме вона обрала такого чьоткого татка. А ше люблю наші внутрішньосімейні жартики, які знаємо лише ми. Таке собі окреме угруповування з 3-х людей, які ідеально вже вивчили звички один одного і легко можуть відпустити якийсь жартик на внутрішню тему, обговорення якої завжди тримається лише в домашніх стінах, але яку легко можна ідентифікувати за появою пустотливих бісиків у наших очах при її згадці. Ооо тоді навіть слова не потрібні - можемо спілкуватися лише очима. Ох, дякую, Всесвіте, за крутих батьків, бо то єдині люди, в яких я впевнена, і яким завжди довіряю.

І яким би не був цей день, і весь цей листопад, вірю, що наша сімейка таки повернеться до звичного ритму життя, але ше більш згуртованою і з новим запасом сімейних жартів.

весна серед вересня

остання фотка з брекетами ;с

Весна, на яку я чекала трохи більше 5-ти років, настала всередині вересня 17-го. 5 років і 20 днів я оббивала пороги Стоматологічного факультету НМУ ім. Богомольця на вул. Зоологічній, 1, широко усміхалася своєму лікарю, аби він якнайшвидше зняв ті прокляті брекети, соромилася всіх тих студентів, які стовбичили наді мною і старалися ше відповідати на питання мого лікаря. Ох, кожного разу мій ортондонт казав, що навесні вже точно зніме брекети. Правда, він не уточнював якої саме весни :) А перед тим ше були муки з різними пластинками у Житомирі, які так сприяли моєму шепелянню, що завжди боялася сказати якесь зайве слово у школі. Ага, ті дурні підліткові часи, коли тобі абсолютно нічого не подобається ні у твоїй зовнішності, ні у твоєму характері, а ше до того всього тебе змушують носити пластинки. Лікування у житомирської лікарки продовжувалося навіть тоді, коли вона аби вирішити проблему діастеми (щілини між передніми двома зубами) запропонувала мені чудо-тєхніку сучасної стоматології - зв'язувати ті два зуби звичайною білою ниткою. Ох, Карл! Серйозно? За вікном вже давно двотисячні, а мені зуби лікують нитками, які, чесно кажучи, не вирішують проблеми. 

А потім, дякуючи Всесвіту, та лікарка визнала, що вже нічим не може допомогти і відмовилася від лікування. Отак у моєму житті з'явилося найвідвідуваніше мною місце у Києві, де я постійно чекінилася, - Зоологічна, 1.

Я от зараз оглядаюся на той період і розумію, що це були найкрутіші 5 років мого життя. Адже кожного разу, коли їхала до ортодонта, я гуглила якісь круті події, які мені було б цікаво відвідати. А ше постійно поєднувала такі теплі зустрічі з твітерятами, концерти 5'nizza і Бабкіна, аби лише зробити ці візити до лікаря не лише корисними, а й приємними. Власне, я обожнювала отак легально прогулювати спершу школу, а потім універ і кожного такого разу відкривати для себе нові куточки Києва. 

А ви помічали, як більшість людей бояться загострювати увагу на якихось таких речах, як брекети? Дехто з них просто не знає, чи приємно мені говорити про ці металеві штукенції на зубах. Вони просто не розуміють, що це таки одна з найкрутіших речей, які сталися зі мною. Якщо не враховувати того ефекту, коли ти проводиш язиком по зубах уже без брекетів, а потім ше дивишся вперше у дзеркало і просто не можеш звикнути до цих забутих відчуттів гладеньких зубчиків, а не постійної шершавості і ризику здерти ясна або язик до крові, то брекети - це найкрутіша штука в комунікації з людьми, завдяки якій вони, власне, тебе і запам'ятовують. І чим частіше люди продовжуюють бачити тебе з брекетами, тим ймовірніше, що вони навіть не помітять тієї радісної зміни, коли одного дня ти усміхнешся їм білосніжною усмішкою. А ше, повірте, майже кожен з нас має якісь свої власні проблеми з зубками і свій унікальний досвід відвідування стоматологічних клінік. І коли людина бачить у тебе на зубах брекети і розуміє, що ти спокійно можеш про них говорити, то ймовірно, що саме стан стоматології в Україні стане ключовою темою вашої розмови. І не треба жодних ігор для тімбілдінгу - просто дайте поділитися болем, пережитим у стоматологічному кріслі :) 

Обожнюю тих людей, які не соромилися, а особисто говорили, що мені дуже личать брекети. Дякую! Я хоч і страшенно соромилася їх, але то була така частина мене, без якої я просто себе уявити не можу. А ще мене до сліз усміхали маленькі дітки, необтяжені якимись моральними нормами, яким так кортіло дізнатися, що то таке у мене на зубах. Прекрасні маленькі створіння, в голосі яких відчувалася ота дитяча непідробна цікавість. 

літо 2012-го. у вересні того ж року
я вже буду в банді брекетоносців :)

Як би там не було, а я все ще звикаю їсти без брекетів. Особливо, яблука, які було так страшно гризти через постійний страх пошкодити брекет-систему, але я відчайдушно гризла. Ага! І пам'ятаю ті 4 місяці за океаном, коли я не мала банальної фізичної можливості відвідати свого лікаря і замінити щомісячне кріплення брекетів. То був 4-ий рік носіння брекетів, і коли у мене вже критично відпадала ортодонтична дуга, я самостійно міняла кріплення, зазадалегідь попросивши у лікаря запас отих еластичних штук (не знаю як вони називаються). Так шо, враховуючи нові здобуті скіли і термін відвідування медичного універу, я могла б спокійно отримати ще одну освіту :)) Ше був прикольний випадок, коли дуги мої врешті-решт відлетіли, і я їх спокійно викинула у смітник і приїхала до лікаря. Ох, цей дивакуватий погляд, і слова, що така оказія у практиці лікаря трапляється вже вдруге. Але ортодонт мій все-таки зачьотний. Не знаю, чи то він вже останнім часом просто сміявся з мене, чи дуже вже не хотів нашої з ним розлуки, але коли я складала літню сесію на третьому курсі, він був глибоко переконаний, що я навчаюся ше в школі. Але то вже в принципі інший матеріал для роздумів, чому люди сприймають мене підлітком у мої 20 з хвостиком років, але все ж було трохи прикро, що ортодонт, з яким ми бачимося кожного місяця впродовж стількох років, навіть не орієнтується в моєму віці. 

Нарешті я увіковічнила цю мить, запостивши цей постик. Вересень 17-го приніс давно забуті відчуття. Я тепер не маю жодної раціональної причини прогулювати універ, щомісяця їздити до Києва і відвідувати круті заходи. Але навіть відсутність брекетів тому не перешкода, тому я, як завжди, відкрита до цікавих спонтанностей і все ще обожнюю довгі піші прогулянки столицею, наповнені теплими розмовами. Думаю, намьок понят ;)

ФРІ-табір "Without borders"

холі фест

Як ми пройшли вогонь, воду та Отроків!

Історія табору "Without borders" назавжди увіковічнена у стінах Отроківського замку на Хмельниччині. У тому самому селі, населення якого, за словами людей, становить приблизно 400 чоловік і до якого я особисто добиралася потягом, 2 машинами і йшла пішки 5 км. "Without borders" я обрала серед двох десятків інших ФРІ-таборів, прочитавши інформацію про те, що в них будуть представники інших країн. Я по вуха залюблена в мультикультурні країни, де мирно співіснують десятки народів зі своїми звичаями і традиціями, де ніхто не сперечається якою мовою всі повинні говорити, адже кожен говорить тою, яку знає найкраще. І всі вони з легкістю знаходять спільні точки дотику, поважають один одного і з задоволенням знайомляться з новими традиціями. І от, табір "Without borders" на 5 днів став такою мультикультурною країною, в якій поєдналися традиції Еквадору, Індії, Африки, Японії і рідної України. Це були дні глибокого занурення у такі різні і водночас цікаві культури, дні інтенсивного спілкування з унікальними людьми з різних куточків України і світу, дні теплих обіймів і неймовірної польової кухні.

"Дольки кабанчика" готують борщик ;)

У дитинстві я ніколи не була в літніх таборах. Будучи таким домашнім дітьом, я боялася носа висунути на вулицю, не кажучи вже про літній табір на 21 день. Але мені завжди хотілося потрапити у компанію таких цікавих і теплих людей, з якими я з легкістю зможу знайти спільні точки дотику і надихатися їхніми історіями. Я щиро вдячна всім тим хитромудрим подіям у своєму житті, які підштовхнули мене до знайомства з ФРІшкою. Це найкраще, що сталося зі мною цього року, адже ФРІ - то така унікальна можливість знайомства з вмотивованою молоддю цієї країни, яка своєю енергетикою змушує рухатися вперед. І от, той тривожний момент очікування листа зі щасливою звісткою, довга дорога до табору, перші знайомства і те дивне лоскітне відчуття всередині, коли ти розумієш, що потрапила у правильне місце. 

Я пам'ятаю той перший день на таборі, коли ми з Аньою дісталися Отроківського замку десь о 8-ій ранку, коли від всіх пережитих емоцій мені хотілося просто посидіти спокійно десь серед дерев і послухати тишу. Тому ми з Аньою відправилися на пошуки місцевого джерельця, де можна посмакувати свіжою водою. Та, варіант спуститися вниз тою доріжкою, яка йшла повз літній душ, якось не осяяв наші юні голови, тому ми пішли до місцевого магазину і питали людей де в них там є джерельна вода. Після кількох годин блукань і споглядань неймовірних подільських краєвидів, ми таки знайшли ту занедбану стежку, яка вела вниз до яру, де знаходилося те, що шукали. Вода там і справді цілюща. Десь у той момент, коли я добряче напилася тої прохолодної водички і коли поспостерігала за метеликом, який засидівся у мене на руці, всередині почала прокидатися якась приязнь до цього подільського провінційного куточка. У моїй уяві села асоціюються з безкінечною фізичною роботою на городі, коли ти весь брудний колупаєшся не лише у тій богом забутій землі, а і в своїй голові. І це самокопання просто інколи вбиває, бо лише у ті секунди пізнаєш всю нікчемність свого існування. Тому я люблю губитися у великих містах, де дах зносить від темпу і круговороту подій. Вони втомлюють ті міста, але не дають навіть найменшої можливості заглибитися у свої "чертоги разума".

Навдивовижу прекрасні організатори "Without borders" зробили все так, що при кожній можливості побути наодинці десь в душі чи, пардон, в туалеті, ти постійно чуєш оте "коло коліше" - своєрідний заклик, який було лунав у кожному куточку табора і який змушував всіх кидати всі свої турботи і бігти до загального кола. І щоразу з цього "коло коліше" розпочиналися якісь пригоди. То ми з цікавістю слухали про Еквадор, Індію чи Африку, то ми вже танцювали бачату або африканські танці, а то ми намагалися щось путнє придумати для коротких імпрезок аби заробити можливість скуштувати неймовірного кулінарного творіння Сашка і Віталіка. І як би я не любила ті імпрезки, а особливо зранку, коли голова ще взагалі не варить, але зараз розумію, що ті сценки з народженням Йосипа та інші, які зафільмовані Остапом, найцікавіше переглядати після табору. 

Скільки ж тих моментів, які приємно постійно згадувати і тепло яких хочеться назавжди зберегти всередині. Впевнена, що за свою довгу історію стіни Отроківського замку ще не бачили таких життєрадісних відчайдухів, які лишили всі свої домашні турботи заради цих 5-ти днів прекрасного життя без зв'язку з реальністю. Я чітко пам'ятаю нічне небо над Отроковим і повний місяць, світло якого вперто пробивалося крізь густі темні хмари. Пам'ятаю кожну ватру, яка супроводжувалася піснями під гітару навіть в дощ, але вже в стінах замку. Знаєте, я не вмію говорити теплими словами про любов. Я вмію лише її відчувати і берегти глибоко у серці. Ці 5 днів були наповнені такою любов'ю, що мені частенько подих перехоплювало від міцних обіймів, теплих усмішок і світлої радості. Щодня хотілося зупинити мить, бо вона воістину була прекрасною. Дякую "Without borders" за щирих і сонячних людей, які танцювали під дощем, бігали під градом і варили такий смачнющий борщ, якого я ніколи не куштувала у своєму житті. У такі моменти чітко розумієш, що найголовніші речі відбуваються тут і зараз - в оффлайні. 

А останнього дня, коли всі почали прощатися і роз'їжджатися, я відчула, що треба втікати, бо очі накривала сирість, яка явно була недоречною. Швиденько склала свій наплічник і пішла, бо несила було вже прощатися з людьми, яких ти навряд чи ще раз побачиш у своєму житті, але які були поруч протягом цих 5-ти неймовірних днів. Потім були Дунаївці, прогулянки Кам'янець-Подільським, зустріч з Бодьою і Мартусею біля замку, дуже хиткий міст внизу під фортецею, де не чути шум міста і де майже немає людей, була ще Хотинська фортеця, місцеві коти і теплий літній дощ. Нічна мандрівка потягом - я у Києві, початковій точці всіх моїх мандрівок нашою прекрасною країною. 

Дякую, Всесвіте, за людей і мій перший у житті табір!

My American Trip 2/5

Якщо ви відданий прихильник "Gilmore Girls", то ви точно пам'ятаєте 4-ру серію 2-го сезону, в якій Лорелай з Рорі відвідують Гарвард. Можливо, ви не такий вже пристрасний фанат дівчаток Гілмор, але десь одним вухом точно мали чути, а одним оком бачити, що Рорі під час навчання у Чілтоні, старшій школі, просто марила Гарвардом. Вся її кімната була всіяна постерами, прапорцями і різними дрібничками з символікою одного з найвідоміших університетів Ліги Плюща. І якщо ви взагалі не чули про цих шалених дівчаток з їхніми інтелектуальними розмовами - обов'язково надолужте втрачене! Так от, коли я планувала мандрівку Америкою, Гарвард був у списку маст візіт. Тут можете закидати мене помідорками типу "фуу так банально! якийсь Гарвард". В ідеалі хотілося б відвідати кампуси всіх університетів Ліги Плюща, але у даному випадку мій вибір зупинився на легкодоступному Гарварді. 

А насправді мандрівка розпочалася з Бостона. 28 серпня мій літак приземлився в аеропорту Логана, де мене мав зустріти кауч. Поки Крістіан під'їжджав до аеропорту і паралельно відписував у Вотсаппі, я вийшла на вулицю, де тусувалися всі новоприбулі студенти з батьками. Ох, ці злякані личка першокурсників, які ступали у невідомість. Оточені рідними, які заспокоювали їх останніми прощальними обіймами, вони нагадували таких типових американських студентів, з образами яких я познайомилася завдяки фільмам. Окремою групкою стояли прошарені студенти, які голосно обговорювали літо і всі-всі цікаві події. І поки безкоштовні шатли відправлялися від аеропорту один за одним, я чекала на Крістіана, тихенько підслуховувала чужі розмови й уявляла яке ж те студентське життя в Америці. А пам'ятаєте друга Рорі, який був безнадійно у неї закоханий і який після першої ж студентської вечірки отримав прізвисько "Naked Guy". І мусив він змиритися з тим прізвиськом аж до самого випуску, адже постійно хтось десь його та й згадає. От приблизно таке воно студентське життя. 

А потім під'їхав Крістіан, якого я відразу впізнала за характерною зовнішністю еквадорця. Протягом літа я багато зустрічала таких смаглявих і низеньких на зріст людей, але все не могла ідентифікуфати їхньої національності, а тут виявляється, що це вихідці з Еквадора. Крістіан - футбольний тренер, який займається з дітками. Говорить не тільки англійською, а й іспанською і португальською. Він також подорожує світом, коли має можливість, і страшенно сумує за Еквадором. Мені насправді було дуже шкода Крістіана, який ледве підняв мою валізу з благородним наміром допомогти. Ох, залишимо цей ніловкий момент в закапелках моєї пам'яті >.< 

А потім була довга прогулянка Бостоном з Крістіаном, з яким ми слідували The Freedom Trail, відомим пішохідним маршрутом, який з'єднує всі найважливіші пам'ятки міста. Весь той маршрут всіяний табличками, які знайомлять з історією Бостона. Ми пройшлися всіма відомими місцями, починаючи з Common Park і завершуючи Long Wharf, де відкривається прекрасний вигляд на Бостонську бухту. А ще ходили в районі Quincy Market, де зустріли студентів-протестувальників і купу вуличних артистів, за якими спостерігали і просто зависали. Потім ми безкінечно довго блукали затишними кварталами, які спочатку нагадували Італію, а пізніше - справжню Англію. І там випадково натрапили на вуличний фестиваль їжі, де був такий натовп людей, що можна було ледве проштовхнутися. Такий кайф знаходитися в центрі події, де букети ароматів запашної їжі перепліталися і дразнили шлунок. Тоді в якийсь момент Крістіану зателефонував друг і нагадав про трансляцію футбольного матчу, який він, як істинний фанат футболу, не міг пропустити. Він ше мені пропонував приєднатися до них у якомусь барі і також розділити щастя перегляду матчу, але я шось була не в захваті від такої перспективи провести вечір з горлаючими мужиками, які спостерігають за двома десятками інших мужиків. Ну, якось я не для того в Бостон приїхала! Ось так на тому наші дороги і розійшлися. Правда, Крістіан ше підкинув мене до хостелу, якиий виявився настільки крутим, що досі займає почесне 1-ше місце у моєму власному рейтингу хостелів, в яких я коли-небудь зупинялася. 

HI Boston Hostel розташований у Чайнатауні, де було багато китайців і де всі вивіски були китайською, бо заклади відповідно пропонували китайську кухню. А от моя викривлена уява ще пам'ятає якісь фільми, в яких злодійські шайки постійно мали штаб-квартиру у якихось китайських райончиках. От, їй-богу! Блукала тими вуличками і все відганяла думки про автомобілі з затемненими вікнами, в яких сидять наркоторговці чи якісь злодії, які торгують органами. Але якщо пройти далі Washington St., то можна вже натрапити на купу брендових магазинчиків, повз які блукають до біса стильні люди. Ох, там можна таку естетичну насолоду знайти в аутфітах абсолютних незнайомців, які продумовують кожну деталь свого одягу.

Ще варто відмітити крутість хостелу, де окремої уваги заслуговує спільна кімната з доступом до краників з питною водою, різних настільних ігор, в тому числі футбол, теніс і ше купу всякого цікавого.. От що цікаво, то кожен день тижня у тому хостелі присвячений якомусь окремому дійству. Наприклад, щовівторка всі бажаючі збиралися в загальній кімнаті і переглядали фільми, а щочетверга вчилися танцювати латиноамериканські танці. Кожного тижня актівітіс змніювалися і поповнювалися різними цікавинками. У тому хостелі чітко можна було відчути той справжній дух студентського гуртожитку, де всі такі молоді і вмотивовані тусувалися і спілкувалися разом. Адже навіть зранку там були передбачені спільні сніданки, які входили у вартість проживання. Там на вибір були різноманітні пластівці з молоком, фрукти, чай, сік, кава і ше якісь класні ніштяки. А у величезній їдальні, вікна котрої виходили на Stuart st., просто неможливо було ні з ким не познайомитися і завести якусь цікаву розмову. Але навіть сидячи там наодинці, завжди було цікаво спостерігати за перехожими на вулиці і навіть за безхатьками, які не соромилися підходити на світлофорі до водіїв і просити грошей. І та, дивний контраст між нашими безхатьками й американськими. Вони хоч там і живуть на вулиці, але ходять в найках і джинсах Levi's. Не виключаю, що вони знайшли їх десь на смітнику, але головне бути на стилі :) 
Так от, зацінивши всі perks свого хостелу, я вирішила не марнувати час на лежання в м'якенькому ліжечку, а самостійно дослідити вечірній Бостон. Кількох годин блукань вистачило для того, щоб по вуха закохатися в місто. Це неймовірна атмосфера портового міста, де вітер так відчайдушно куйовдить твоє волосся, а на губах ти чітко відчуваєш солоний присмак океану. Ох, от у Бостоні, чесно кажучи, захотілося на якусь хвильку лишитися, аби отак приходити часом на набережну, годувати чайок і спостерігати за літаками в небі, які покидають аеропорт Логана. Хотілося б жити там і спостерігати, як розвивається місто і як еклектичність архітектурних форм органічно вписується в загальну картинку міста. Бостон - то така велика затишна домівка, де навіть стара цегляна церква ідеально відповідає архітектурному ансамблю міста. 

Але ж головним пунктиком був все ж таки Гарвард. І наступного дня я таки вирушила у невеличке місто Кембридж, що знаходиться поблизу Бостона і до якого, на диво, можна дістатися навіть на метро. Приблизно 20 хв. на метро і от, я вже стою на Harvard Square і з благоговійним трепетом розглядаю будинки навколо. Ще кілька хвилин ходьби і я побачу територію кампусу найстарішого університету США. Ох, а пам'ятаєте найбільшу пристрасть Рорі? Книги! Ага! От і я не змогла пройти мимо Harvard Book Store. Я там зникла на добру годину, але, на щастя, вийшла без жодної книжки. Хух! А потім я перейшла дорогу і ці ворота при вході у Harvard Yard з написом "Enter to grow in wisdom". І відразу той епізод з "Дівчаток Гілмор", коли Рорі отак само не наважувалася зайти, бо не могла повірити, що в цих стінах розвиватиметься її майбутнє. Хай навіть так і не сталося, і Рорі пішла вчитися у Yale, але Harvard асоціюється з чимось таким величним і класним. 

RORY: I can't believe it. I'm actually standing outside of Harvard.
LORELAI: Come on.
RORY: Wait. Come on where?
LORELAI: Inside.
RORY: We can't go inside.
LORELAI: Why, is there a force field or something around the place?
RORY: This is Harvard.
LORELAI: I know.
RORY: This is Harvard.
LORELAI: I know.
RORY: You can't just go inside. You need a guide.
LORELAI: I'll be your guide.

Марно рахувати скільки годин я блукала кампусом, хоча будівлі університету розкидані по всьому Кембриджу, але в якийсь момент мені страшенно захотілося привезти з собою ту саму футболку з написом Harvard University, як пам'ять про те найкрутіше літо у моєму житті і таку коротку мандрівку Кембриджом. Думаєте я зайшла у якийсь брендовий аутлет, де продаються лише одні речі з логотипом Гарварду? Ахаха - ні! Найкумедніша штука зі всієї цієї історії полягає в тому, що футболку я купила у якомусь лікеро-водочному магазині. Студєнти тоже люди! Що в Україні, що в Америці. Що у Житомирі навпроти головного корпусу університету великою популярністю користується магазинчик, де найміцніші напої продають з-під прилавка, що в Америці, лише покинувши територію Harvard Yard, можна натрапити на величезну різноманітність горілчаних напоїв. І якимсь чином там ше збоку притусувалися футболки з логотипом Гарварду - ідеальне місце! 

Отак зі щасливим обличчям я пішла досліджувати таке затишне місто Кембридж. У якийсь момент я закрила Google Maps і йшла за покликом серця. Знаходила різноманітну кількість крутих будівель, серед яких були Harvard Museum of Natural History, Harvard Law School та інші. А потім, натрапивши на Lesley University, я зрозуміла, що тих універів у Кембриджі хоч греблю гати, бо не встиг ти відійти від будівлі одного університету, як наступна належить вже іншому навчальному закладу. Цікаво, за яким принципом вони там всі всьо розміщують! 

Але от подвір'я біля окремих будинків заслуговують особливої уваги. Вони настільки затишні і прям такі американські, що хочеться лишитися там жити. Ага - вдруге за цей пост! 

Добряче втомившись блукати таким затишним містечком, я пішла шукати метро, аби повернутися в Бостон і ще раз сходити до своєї улюбленої Бостонської бухти. Попрощалася з океаном і пішла в свій суперовий хостел, де забрала свою валізу і ще добрі дві-три години сиділа в холі і підзаряджала телефон, відписувала мамі і спілкувалася з дівчинкою з Китаю, з якою випадково познайомилася там же, у хостелі. Неймовірно усміхнена і тендітна китаянка, ім'я якої я була не в змозі запам'ятати, склала мені компанію того вечора. Ми добряче наговорилися, а потім назавжди попрощалися. Вона сіла в таксі і поїхала в аеропорт. Ох, ці випадкові знайомства. Треба інколи записувати ті розмови і фотографувати своїх співбесідників - людей, які розділяють з тобою маленький відрізок твого життєвого шляху. Але ж я люблю людей і їхні історії люблю, і те, як вони знаходять щирий відгук у моїй душі, бо коли отак просто в якомусь інтернаціональному хостелі можеш говорити про життя з абсолютно незнайомою людиною, то і світ здається якимсь теплішим і добрішим. 

Коли за вікном вже добряче стемніло, я вирішила йти до автобусної станції, де мала сісти на Greyhound приблизно о першій годині ночі. Буквально 15 хв. швидкої ходьби повз китайський квартал, і серце просто випригувало з грудей. Ага, моя уява таки нестримна! Все боялась десь зупинитися, повернути голову і побачити якийсь труп - ну бо оці злодійські шайки з фільмів. Але я щасливо дійшла до станції і щасливо сіла на потрібний мені автобус, який мав довезти мене до Філадельфії - мого наступного міста, про яке чомусь ніхто не чув з моїх друзів. Але дивним чином о п'ятій годині ранку я опинилася в Нью-Йорку, в який планувала потрапити лише після Філи і Вашингтонщини. Ну, а про то, як то всьо сталося, напишу вже в наступній серії оповідок :)

Це типу, щоб ви зараз швиденько взяли і заінтригувалися, і з нетерпінням чекали на частину, в якій напишу про Філадельфію! 

P.S. А тут можете почитати про Чікаґо.