My American Trip 1/5

Важкий рюкзак за плечима, 26-ти кілограмова валіза, перев'язана синьо-жовтими стрічками, зламаний фотоапарат і 2 дні в запасі - з таким скромним надбанням я ступила на чиказьку землю. Чіткий план і маршрут, який я проклала заздалегідь, не давали мені шансу заблукати. Аве гугл картам, які ще ні разу мене не підводили. 

Від ранішнього підйому о 5-ій ранку та зміни кількох міст за останні 8 годин, день тягнувся, ніби густа патока. Перше знайомство з тим хитромудрим апаратом покупки проїзного на метро і ура - я вже спокійно сиджу у вагоні, притримуючи валізу, рахуючи станції і спостерігаючи за людьми. 

Типове велике місто з його невід'ємним hustle and bustle. Якась дівчина сиділа в метро і на ходу наносила макіяж. Як виявилось пізніше, не дарма - на одній із станцій зайшли три привабливі молодики, які протягом всієї поїздки говорили про роботу, своїх спільних знайомих і тусовки. Дівчина вже на автоматі випрямила спинку, ніби кішка, і потайки спостерігала за трьома друзями, які настільки були захоплені розмовою, що, здавалося, навіть не помічали її.

Ті образи людей глибоко врізалися у пам'ять, адже були найпершими з тих, за якими я могла спокійно спостерігати. 

Метро Чікаґо одне з найстаріших, тому воно досить незручне для таких мандрівників з тяжкими валізами. Десь на 10-ій сходинці при виході з метро я проклинала все, на чому світ стоїть і присягнулася, що більше ніколи у своєму житті не братиму у поїздку так багато речей. І лише пізніше в інших містах, я зрозуміла, що трохи погарячкувала зі своїми прокльонами, бо насправді вся справа у чиказькому метро. У самісінькому центрі воно доволі занедбане, брудне і незручне. Родзинкою у загальному враженні від нього став пацюк, якого я уздріла прямо на колії метро, на яку от-от мав прибути потяг. 

Дві години відпочинку у хостелі пом'якшили моє перше негативне враження і, зустрівшись з Кабіланом, з яким попередньо списалась на каучсерфінгу, я вирушила досліджувати місто. Ніколи не забуду моменту біля Букінгемського фонтану у самісінькому центрі міста, коли озиралася навколо і просто не вірила своїм очам. Величні хмарочоси, які де-не-де вже підсвічувалися вогнями, адже місто поступово поринало у сутінки; озеро Мічиган, від якого віяло якимсь таким безтурботним щастям і відчуттям літа; і величезна кількість людей на велосипедах, а також людей, які просто вийшли на пробіжку чи вигулювали свого домашнього улюбленця.

Індус за національністю, Кабілан постійно щось говорив англійською з різким акцентом. Натомість мені хотілося тихенько посидіти на самоті і помилуватися навколишньою дійсністю, у реальність якої так складно було повірити. Навряд чи можна передати словами ті відчуття, коли картинка з інтернету оживає і перетворюється у найреальнішу зі всіх реальностей реальність :) Кабілан хотів показати мені всі круті локації Чікаґо, тому ми поспішали обійти все до повного затемнення. Студент - архітектор за спеціальністю, він привертав мою увагу до різних чудернацьких споруд і коротким екскурсом в історію їхнього творення. Розповідав про свою сім'ю, яка кілька років тому з Індії переїхала до Сан-Франциско і досі там проживає. Тільки от він після деякого часу в Сані вирішив переїхати до Чікаґо, міста з неймовірною архітектурою, з коліями метро просто над проїжджою частиною і прекрасними мостами.

Отак за розмовами ми дійшли до мосту DuSable, перекинутого через Chicago River, яку щороку 17 березня, у День Святого Патрика, фарбують у зелений колір. Перебравшись на інший бік річки, ми пішли далі.

Кабілан розповідав про якесь чудесне місце, де продають нереальний шоколад. Я не зовсім розуміла мети нашого візиту в шоколадню, адже бюджет мій був обмеженим, і я вважала, що в Чікаґо з легкістю зможу прожити без шоколаду. Але Кабілан знав дещо більше. Справа в тому, що при вході в шоколадню стоїть дівчинка, яка безкоштовно пригощає всіх відвідувачів долькою чорного шоколаду. Отак пройшовшись туди-сюди, можна безкоштовно посмакувати вишуканим американським шоколадом Ghirardelli. І навіть чорний шоколад, який я просто терпіти не можу, виявився надзвичайно смачним. 

Адреса шоколадні: 830 N Michigan Ave, Chicago, Ghirardelli Chocolate – забігайте, якщо будете в Чікаґо.

Поласувавши шоколадом, ми направилися до головного туристичного місця Чікаґо – Millenium Bean. Доторкнувшись до монументу, так захотілося втекти від тієї купи туристів, які навіть ввечері фотографувалися з найвідомішою фасолькою світу. Кілька хитромудрих путівців, і ми з Кабіланом натрапили на якийсь вуличний фестиваль сальси в Чікаґо. Люди різного віку, статі та національності жили одним ритмом та мелодією, яка звучала зі сцени. І десь тоді, серед натовпу незнайомих мені людей, які спліталися в хитромудрих рухах запальної сальси, дихали і жили атмосферою нічного міста, яке освітлювалося тисячами вогників, я відчула ніжну любов до життя, яке воістину дарує мені неймовірні моменти. Кабілан ледве міг встояти на місці від тої живої музики, але ми пішли далі, бо надворі вже добряче стемніло, і я відчувала, як втома ранкового підйому накривала мене з головою. 

Вже пізніше того вечора я сиділа у їдальні чарівного HI Chicago Hostel, пила чай і спостерігала за нічними вулицями міста.

А от наступного ранку я вже самостійно блукала містом і мала на меті відвідати сервісні центри Чікаґо і при нагоді відремонтувати фотоапарат. 

Подальша історія повідає вам про мою недолугість і тотальний фейл, який тільки міг зі мною статися. Унаслідок першого візиту сервісного центру я загубила карту пам’яті з тими фотографіями, які вже я відзняла у своєму Піджен-Форджі. Таким чином, все, що лишилось у мене від подорожі – це неякісні телефоно-фото і проїзні з метро. Але на одному сервісному центрі я не зупинилась – пішла в інший, де власнику розповіла про свої пригоди і мандрівку Америкою. Літній дядечко щиро співчував мені, а потім раптом усміхнувся і протягнув троянду, яка самотньо стояла біля нього і яка, власне, потім у боковій кишені наплічника проїхала зі мною всі 5 міст і щасливо долетіла до Києва. Ех, ті прекрасні сивочолі дядечки, які лукаво усміхаються в свої окуляри і підтримують добрим словом. 

Внаслідок таких сумбурних пригод чиказькою землею, я не змогла повністю закохатися в місто і насолодитися його атмосферою. Хоча був ще один чудернацький момент, коли дядечко, який зупинився перед червоним світлом світлофора, жестом закликав мене усміхнутися. І та, хоч та американська привітність інколи буває награною і нещирою, але, погодьтеся, такі маленькі моменти однозначно покращують настрій і змушують усміхатися. Отак з теплом на душі я забрала свою валізу з хостелу і направилась в аеропорт О’Хара, де рано-вранці мала літак до Бостона. І та, то була моя перша ніч в чиказькому аеропорту, де було холодніше, ніж на вулиці. Я дрімала, просто схилившись на валізі, і після довгих годин очікування, пішла на реєстрацію рейсу, де мене з усмішкою зустрів гладенький працівник авіакомпанії єврейської національності, який глянувши на мої документи, російською побажав щасливої дороги. Ох, ця мультикультурна Америка!

P.S. Така "вчасна" серія дописів про мої блукання Америкою. Але як не крути, на блозі спогади стають вічними.