Ніч. Повний місяць світить у моє вікно. Безсоння. Ти, як завжди, сидиш біля неї, ніжно пестиш, бубонячи собі під ніс слова. Слова. Вони, як гострі ножі, ріжуть моє серце та тиснуть на вуха. Ти помічаєш мене, утомлено посміхаєшся, але продовжуєш її пестити. Вона стиха озивається своїм глибоким зірваним голосом. Ти заспокоюєш її доторком і залишаєш на дивані. Йдеш на кухню та вариш каву. Я все намагаюсь знайти відповідь  у твоїх очах на моє вічне запитання: коли це все скінчиться? Та ти весь час ховаєш свої утомлені очі. Молоко збігло. Пускаєш кілька лайливих слів. Всю свою злість та роздратованість ти переносиш на мене. Я повертаюсь до кімнати, намагаюсь заснути. І вже крізь сон чую твої інтимні розмови з нею.

Ми юні. Ти знайомиш мене з нею. Пояснюєш, що вона – це така світла та палка твоя юнацька любов, яку ніщо не здатне пригасити. Ти завжди проводив з нею вечори, ще частіше ночі. Тоді я навіть і не думала, що колись вона стане нашою берлінською стіною.

Твої довгі пальці з м’якими пучками повільно перебирають струни. Певно, жодна жінка не встоїть перед такими ласками. І гітара, як справжня жінка, яка відчувала на собі руки багатьох чоловіків, віддалась сповна лише тобі.

Прилога: любиш мене, люби мою гітару.