спогади.

   

Я чітко пам'ятаю 21 листопада 2013 року. Вечір, який став початком 3-ох місяців безсонних ночей за переглядом стрімів, читанням стрічки, відчайдушними молитвами та гіркими сльозами. Я не брала безпосередньої участі в подіях на Майдані, але я переживала серцем. 21-го листопада вийшли десятки людей, 24-го листопада - сотні, 1-го грудня - тисячі. Уже 24-го листопада, в день, коли було перше віче, була у Києві. Власними очима спостерігала запал, надію і віру людей у краще майбутнє. А ще мороз по шкірі, коли стоїш серед натовпу, а поряд проходить колона Беркуту. Тоді ж 24-го листопада розвіртуалилась з прекрасною пташкою, Компотиком. #моє_вперше пам'ятаю, коли ми прощалися з Альоною, вона сказала:"можливо, зустрінемося іншого разу, за мирних часів." Саме тоді 24-го листопада ні я, ні Альона, ні жодна інша людина не могли подумати, що ці "мирні часи" настануть ой, як нескоро.

      А зранку 30 листопада ми прокинулися в іншій країні, революція набрала нових обертів і 1-го грудня вийшли тисячі. 3-го грудня знову була на Майдані. Відчуття не описати словами. Пам'ятаю захоплену КМДА, піаніста-екстреміста, студентські страйки, сцену Майдану з голосом Євгена Нищука, чарівних людей, з якими познайомилася на Майдані. Ще кілька разів я приїжджала на Майдан і кожного з цих разів отримувала неймовірний заряд енергії.
     Вже тоді, коли розпочалися бурхливі події на Грушевського і на Майдані, дні перетворилися на якийсь страшний сон. Зранку прокидаєшся, біжиш, читаєш/дивишся новини про те, як минула ніч, чи все спокійно. На перервах заходиш у твіттер, нервово гортаєш стрічку, ділишся новинами з однокласниками. Приходиш додому, вчиш уроки, миєш посуд, а на фоні стріми та Громадське.

     Здавалося, та зима ніколи не закінчиться, сльози вічно роздиратимуть душу, а прокльони в голові будуть адресовані лише одній і тій ж людині. Я вдячна людям, які розділяли мою думку, друзям, які також їздили на майдан, яким я могла написати: чуєш, мені страшно, а у відповідь отримати: тим, хто зараз на Майдані ще важче, думай про них і молися.
Здавалося, вже всі сльози виплакала, всі надії розбилися, а віра десь там, у глибині душі, жевріє маленьким вогником.

     Найстрашнішими були 20-ті числа лютого, коли читаєш новини, а там підраховують кількість загиблих. Ніби якийсь фільм, але точно не реальне життя у 21 столітті. А потім суцільні темні дні, наповнені тугою і болем.
     Перебираючи в голові всі ці події, постає одне питання: Як ми це все витримали? Три місяці безперервних траурних днів? Як??
     Вже писала у Твіттері, що сьогодні не свято. аж ніяк! День пам'яті, згадати все, річниця початку революції Гідності...можна називати як завгодно. Головне, треба пам'ятати заради чого починалася революція і хто пролив свою кров заради щасливого майбутнього.
     А ще 21 листопада - це не свято принаймні тому, що щасливі часи ще не настали. Будь-які святкування і шикування як мінімум не доречні в умовах війни. Кожного дня Небесний Легіон поповнюється новими борцями за Україну, пам'ятати про яких потрібно не лише у встановленні державою для того дні, а щохвилини, кожного дня.

P.S. я ось згадала, що в мене є закинутий блог. вирішила виписати останні думки. маю потребу в тому, адже у душі вже щось на зразок морського шторму. думки виплескуються з голови, та все ніяк.

P.S.S. фото: Окана Тисовська тиць