My winter trip

набережна Херсона

Не знаю звідки в мене та любов до дороги, поїздів, літаків і т.п., але я обожнюю мандрівки. І не важливо короткі вони чи довгі - головне атмосфера! Знаєте, то так чудово рухатися, пізнавати навколишню красу, знайомитися зі світом і відповідати на його любов та приязнь. Адже у світі так багато прекрасного, що його варто помічати, множити і ділитися ним. Тому, власне, і ще дихає живе мій блог. А цей допис буде про мою зимову поїздку, яку я здійснила напередодні свого 20-річчя. Ще минулого року вирішила започаткувати таку гарну традицію Pre-Birthday Trip, яка, думаю, з часом стане Birthday Trip. Керуючись ідеєю #25областейдо25років, вирішила цього року відвідати кілька міст. Все розривалася між заходом та сходом, обирала між Ужгородом та Харковом, а в результаті вирушила на південь. Маршрут простий: Херсон - Миколаїв - Одеса. Перші два міста були для мене абсолютно новими, на відміну від Одеси, яку я полюбила ще з літа 2015-го. 

Так от, 28 січня о пів на дев'яту ранку я вийшла з потяга, сполученням Київ-Херсон, у місті його кінцевої зупинки. Того ранку якраз сніжило, і відразу згадалася Лорелай Гілмор "Snow is always a good sign". І якось так сталося, що той день був особливим днем блукань, усмішок, гарної музики у кав'ярнях і сліпучого сонця серед зими. Зійшовши з тролейбуса на потрібній зупинці, попрямувала до набережної, де нагодувала місцевого собаку домашньою канапкою. Там, біля річки, вранці вихідного дня було дуже тихо і спокійно. Лише якась бабця з дідусем повільно ходили набережною, а якась дівчина гуляла зі своїм чотирилапим другом. Поки я фотографувала всю ту красу навколо, людей побільшало, і вже якісь діти з батьками захоплено годували чайок. Власне, потім я пішла блукати центральною пішохідною вулицею Суворова, де можна побачити купу мальовничих і дуже старих будинків, які привертають увагу де-не-де обшарпаними стінами, зберігаючи в собі таємниці кількох століть. Десь в самому серці вулиці Суворова я почула чарівний джаз, який лунав з одного місцевого закладу.

один з будинків у центрі Херсона

в одному з двориків

у Херсоні того ранку
прокидалася весна :)

Здається, Всесвіт передає мені теплі привіти за допомогою таких простих і ненав'язливих знаків. Потім я ще довгенько блукала центральними вулицями, заглядала у херсонські дворики, розгадувала хитромудрі малюнки на стінах будинків і випадково зустріла Жадана. Точніше, двері, на яких був закарбований один з його віршів. І якось Херсон від того став таким рідним-рідним, таким своїм, що, здавалося, ми з цим містом давно вже знайомі і, більше того, маємо якісь спільні смаки у музиці та поезії. Тому ось така натхненна і добряче замерзла, я побігла шукати кав'ярню з теплою атмосферою. І от, коли я вже зігріла свої задубілі пальчики, і щічки мої мали природній колір, а не морозно-червоний, я побігла далі досліджувати місто, на блукання з яким у мене лишилося якихось 3 години. Отак я пройшлася головними стежками центрального парку і вирішила потихеньку йти на вокзал пішки. Поки я йшла до вокзалу, натрапила на ще один місцевий парк з неймовірним видом на Дніпро, побачила ще кілька гарних будинків і раптом зрозуміла, що йду насправді у зворотній бік від вокзалу. Лишалося якихось півгодини до поїзда, і я вже швиденько заскочила у тролейбус, аби не втрачати дорогоцінних хвилин. І вже на вокзалі попрощалася з цим сонячним містом, сідаючи на потяг, сполученням Херсон - Харків, який дивовижним чином перетинав Миколаїв на своєму шляху. 

старий будинок у центрі Миколаєва

Годинка дрімань у теплому вагоні поїзда, який більше нагадував електричку через всіх тих тітоньок, які пропонували купити у них теплі пиріжки, якісь журнали чи боже упасі пляшку пива, і коли місто почало огортати сутінки, я саме прибула до міста корабелів, про яке  стільки чула від своєї Каті, з якою ми щасливо розминулися у всіх цих зимових мандрівках містами. Ех, Катя, я би дуже хотіла, щоб ти познайомила мене зі своїм рідним містом, показала всі його круті місця і ті затишні куточки, за якими ти постійно сумуєш в Житомирі. І та, я вірю, що все ще попереду, бо як казала Марічка, яка з радістю розділила зі мною один день блукань у Миколаєві, це місто варто обов'язково відвідати влітку. 

Так от, коли ввечері 28-го січня я вийшла з потяга і йшла в напрямку хостела, який, на щастя, розташований у 20-ти хвилинах ходьби від з/д вокзалу, Миколаїв склав враження таки великого міста, яке трішки загубилося у часі і досі береже радянські надбання. Чим ближче я наближалася до хостелу, тим глибшим було відчуття загубленості десь в радянській епосі. Знаєте, у мене часто деякі речі, міста, події пов'язуються з запахами, які глибоко врізаються у пам'ять і завжди, коли виринають з неї, нагадують ті прекрасні речі-асоціації. Так от, Миколаїв асоціюється у мене з запахом в'яленої риби, яку жувала моя сусідка по кімнаті, розпиваючи пиво, у хостелі. Ох, ті змішані відчуття, коли ти тільки заселився, перед тим вислухавши суворі правила проживання, які заперечували будь-які алкогольні напої в стінах хостела. На диво, моя сусідка виявилася приємною жінкою 26-ти років, яка того вечора не тільки пиво з рибкою мені пропонувала, а й розповіла всю історію свого життя і своїх найближчих подруг. Зізнаюся, що я страшенно люблю холериків, які ладні просторікувати годинами про все на світі і вимагають від тебе лише уважного слухання, співчуття і підтримки в залежності від теми розмови.

Не подумайте, що я зневажаю розмовами з такими людьми - ні! Насправді, я ловлю кожне слово, щиро усміхаюся кумедним висловлюванням і від душі підтримую свого співрозмовника, бо то, чесно кажучи, велика відповідальність. А ще холерики прекрасні своїм щирим сплеском емоцій, в яких відсутня фальшивість, і мені дуже прикро, що отак завдяки одній дівчині, я познайомилися з особливою категорією людей, які досі живуть у світі, де штучність, і награність давно витіснили природну красу. Якби не моя любов до хостелів і їх цікавих мешканців, я б ніколи не зустріла цю дівчину і тим паче, не заговорила б з нею, чи вона зі мною. А все тому, що ми крутимося в паралельних світах, де діють різні закони виживання. І мені, чесно кажучи, шкода її, бо щастя, насправді, не заключається у штучних віях, накладних нігтях чи великих губах. 
А тепер про Миколаїв, який 29-го грудня виявився занадто холодним для довгих прогулянок, але Марічка не злякалася морозу і таки показала мені місто таким, яким вона його знає. І от, як не крути, але коли з кимось блукаєш містом і кому повністю довіряєш свої думки, роздуми, враження, то якось зникає потреба запам'ятовувати вулиці і маршрути. Саме тому я не переймалася тим, що можу загубитися у такому великому місті, а просто насолоджувалася його атмосферою.

Дивовижно, що саме у Миколаєві дві річки Інгул та Південний Буг зустрічаються одна з одною і сплітаються в одну, ніби минуле і сучасність. Ми дивилися на замерзлу річку і тих відчайдухів, які сміливо гуляли по льоду, але вирішили не випробовувати долю і спокійно пройшлися мостом. Як виявилось, у Миколаєві просто неможливо заблукати, бо всі вулиці паралельні та перпендикулярні одна одній. А ще тут є особливі бруковані вулички з трамвайними коліями, які нагадують Львів, тому, наблукавшись вдосталь, ми пішли грітися до затишної Львівської майстерні шоколаду. Пізніше ввечері того дня я відігрівалася у хостелі і запрограмовувала себе на ранній підйом, адже потяг на Одесу відправлявся о 5:34 ранку. Та, і оту 20-тихвилинну мандрівку між хостелом та вокзалом я подолала за якихось 15 хвилин, бо зранку було і холодно, і трохи лячно блукати наодинці. 

нахабні одеські чайки 

щирі обійми моря ;)

А от 30-го січня Одеса зустріла мене сонцем і морозним повітрям. Заселившись у дивовижно милий Hipstel хостел, який впевнено можу всім порекомендувати, я пішла на побачення з морем. Ох, що не кажіть, а море за будь-якої пори року прекрасне. І ті, хто кажуть, що взимку в Одесі просто нічого робити, ймовірніше, не бачили бурхливого зимового моря. Майже три години споглядання-фіксування-усміхання морю і я не відчувала рук та ніг. Як виявилось, зі всіх трьох міст найхолоднішою виявилася Одеса і аж ніяк не Херсон чи Миколаїв. А от що цікаво, таких відчайдухів, які прийшли на побачення з морем виявилося багато. Хтось приходить сфотографуватися на фоні бурхливих хвиль, хтось цілеспрямовано йде з хлібом годувати чайок, а хтось просто приходить поговорити з морем, поділитися з ним своїми турботами і водночас вислухати його. І знаєте, море всім радіє, проявляє свою особливу увагу, обіймаючи своїми холодними хвилями і лукаво усміхаючись під променями сонця. 

морвокзал

Того дня емоції зашкалювали настільки, що після гарної вечері і теплого душу, стомлена раннім підйомом і морозними прогулянками, я засинала з щасливою усмішкою на обличчі. А от останній день січня я знову ж таки провела з морем. На Морвокзалі було, на диво, тихо і майже безлюдно. Море там спокійне і мовчазне, але не менш прекрасне. Добряче там замерзнувши, я знову побігла грітися у кав'ярню, де так засиділася, що надворі вже повністю стемніло.Кінець січня, а Одеса була досі святково вбрана у новорічні вогні і на Дерибасівський функціонував Різдвяний ярмарок. Ох, нічне місто виявилося таким прекрасним, що аж подих перехоплювало від тих ялинкових іграшок і гірлянд навколо. Але довго милуватися тою красою було нестерпно, бо я знову ж таки замерзла і пішла грітися в іншу кав'ярню, де сиділа до самого закриття, бо мій потяг був майже опівночі. 

А потім був холодний вокзал, перше привітання з Днем народження від знайомого монгола, у якого лютий наступив на 6 год. раніше, ніж у нас. Був нічний потяг з його цікавими попутниками, серед яких був нереально високий чоловік, чиї ноги постійно звисали з верхньої полиці у прохід, таким чином, утворюючи шлагбаум для всіх інших. А ще була тендітна рудоволоса дівчинка з букетом квітів та інструментом (здається, то була гітара), якій за дивним збігом обставин дісталося верхнє бокове місце. 
Власне, отак цього року мене наздогнало 20-річчя, але я тішуся, бо життя пліч-о-пліч з такими цікавими людьми занадто класне, щоб сумувати. І та, гарна ця традиція з Pre-Birthday Trip, бо я вже ось вдруге переконалася, що дива таки трапляються. І гарно, коли тобі вже завернуло на третій десяток, а ти продовжуєш помічати красу навколо, бо розумієш, що без цього ніяк.