Ніачьом 2.0.

- А ви граєте в карти? - чую голос свого попутника у плацкартному вагоні 141-го потяга сполученням Київ-Львів. 

Ох, чому зі всіх кльових ігор, якими можна себе зайняти в дорозі, люди завжди обирають "Дурня"? Ну, ніби в світі і так мало дурнів, то треба поповнити їх світовий запас.

- Ні, - відповідаю.

- А ви віруєте в Бога? - знову чую голос свого попутника. 

Огоспаді, невже я схожа на людину, яка кожного божого дня прокидається і засинає з молитвою на вустах?

- Ні, - відповідаю категорично.

- А ви вживаєте алкоголь? - допитується все той же голос.

Ну, це вже інша справа!

Я усміхаюся і щиро протягую: "Звичааайно"!

Слава Богу мені вже 20 і я потроху знайомлюся з культурою вживання якісного алкоголю. Таа, грішок імеєцца. Мій попутник вловив тєму і такий питає: "А як часто?"

Ну, я ше взагалі зелена в цій справі, тому лукаво відповідаю: "По святах".

- А по святах яких? Церковних? Чи у вас кожен день свято?

Ну, парєнь, підйоб защітан.

- А вас як звати? Мене - Сергій. 

Півтори години дороги з Києва до Малина пролетіли, ніби 10 хвилин. Мій попутник разом з друзями щиро розпитував мене про життя, навчання і хобі. Цей Сергій розговорив навіть хлопця, який знітився, коли я привіталася, ввійшовши до вагону. Отак буває, що чарівний рандомайзер під назвою "Укрзалізниця" зводить тебе з харизматичними людьми, які родом з Мукачева і розмовляють чистою українською мовою.

- Ми бачимося з вами вперше і востаннє, тому розповідайте все. Не соромтеся нас.

Такі слова, ніби заклик, змусили мене задуматися. Неважливо як довго людина у твоєму житті - 2 роки чи 2 години. Головне, те, що вона привносить у нього, наштовхує на якісь очевидні речі, дає можливість зрозуміти важливість даного моменту. Найкрутіше - те, що ти з легкістю можеш ділитися думками, подіями з життя і не боятися наслідків отаких простих розмов. Ніхто не насміхатиметься з тебе за якусь зайву щирість чи не в тему сказаних слів, бо коли ти живеш тут і зараз, то всі слова раптом стають доречними і важливими. Мине тиждень, або навіть місяць, ми повернемося до своїх основних обов'язків і забудемо ті прості розмови, які лишилися в пам'яті 4-го вагону 141-го потяга сполученням Київ - Львів. Проте, інколи такої дружньої і ненав'язливої розмови достатньо, щоб потім усміхатися протягом одного вечора і продовжувати вірити у людей. Бо знаєте, я вірю у Всесвіт, який налаштовує все настільки ідеально і круто, що страшно вірити у реальність. А ше той Всесвіт знає "моїх" людей  і з кожним днем підкидає нові і цікаві знайомства. 

Люди, говоріть з незнайомцями, діліться своїми ідеями та почуттями. Одного разу вас таки почуюють! 

P.S. Даний текст опублікований тут і зараз аби запам'ятати дану мить, і він не несе в собі жодної цінності. Банальні думки сумнівної якості і фоточка для привернення уваги :)