А ви помітили, що весна цього року прийшла згідно з календарем? Не пригадую, коли так було востаннє. У пам'яті зринають лише спогади кучугур снігу, пронизливого холоду і температури нижче нуля серед березня. Тому, як не крути, а щось тут є таки дивовижного, адже весна раптом стала пунктуальною. Дивуюся ще з того, що я сама вже другий навчальний тиждень не запізнююся на перші пари. "Шось в лісі здохло", - скаже хтось, але фу-фу-фу. Чемні дівчатка такими слівцями не розкидаються.
Пунктуальність - то, в першу чергу, спокій і внутрішня впевненість. Адже кожного разу, коли кудись запізнюєшся, то просто серце з грудей випригує від несамовитого поспіху і намагання встигнути хоча б кудись. І мушу визнати, що це прекрасно приходити вчасно на пари, використовувати час перед парою на читання якоїсь книжки, або просто споглядання за людьми. Ну, власне, хто там чим любить займатися. А ще ця пунктуальність виховує повагу до чужого часу, яким ти не маєш жодного права розпоряджатися. Тому так важливо приходити на зустрічі вчасно, щоб розмова розпочиналася з дружніх вітань, а не з фраз вибачення. Такі-то справи.
А що ще ця весна принесла? Навіть не знаю. Хіба що розлуку з найближчими людьми, за якими я постійно сумую, бо сім'я - це той мій затишний куточок, де не страшні жодні урагани. Скучила за тими жартами, які розуміють лише батьки, за вечірніми посиденьками і відвертими розмовами про все на світі, бо лише з ними я відчуваю себе комфортно. Та, але з іншого боку, ця маленька зона комфорту так затягує мене, що чим довше я користуюся її перевагами, тим складніше потім покидати її. Тому от вже пішов другий тиждень розлуки з домом, і я навіть не збираюся їхати туди найближчим часом, бо знаю, що потім буде складно.
А от про найближчі дні. 8 березня на носі. Кожного року цього дня я була вдома, тішилася проблискам весняного сонця і сподівалася завжди на диво. Мені щастило кожного року отримувати тюльпани в подарунок, яким я щиро тішилась і яким ще більше тішилася Ася. Але, власне, якщо цього року я не вдома і про тюльпани можу тільки мріяти, то, певно, прийшов час створювати дива самостійно. Я шалена фанатка отого популярного руху "Вільні обійми". І вже мала невеличкий досвід обіймів на площі Ринок. Та й, власне, жодні твіттерські зустрічі не обходяться без міцних і теплих обіймів. Певно, завдяки Твіттеру у мене і з'явилася оця любов, коли ти хочеш - не хочеш, але обов'язково маєш обійняти кожного твіттерського при зустрічі та прощанні. Ну, чим не гарна традиція, а?) Так от, про "Вільні обійми". Сподіваюся, я зберуся з духом, нахватаюся якоїсь сміливості і в середу здійсню цю затію на Михайлівській у Житомирі. Бо, чесно кажучи, я вже страшенно скучила за теплими обіймами, адже твішось шось вже давно не було, а в Житомирі дуже складно зустріти трушного твіттерського. Тому летс ду іт!
P.S. Такі ніачьом думки. Просто я дико розлінувалася і рідше пишу в своєму паперовому щоденнику, а тут постукав по клавіатурі і вуаля! :)
Немає коментарів:
Дописати коментар