"усе просто, крихітко"

Бувають дні, коли хочеться слухати поезію, хочеться дихати нею і надихатись. Її ніколи не буває занадто. Вона ніколи не буває невчасною, непотрібною, неважливою...

Поезія, як вишукана жінка завжди ошатно вбрана і завжди приходить у супроводі теплого чоловічого голосу. У цих солодких тембрах можна потонути. Вони п'янять голівку і цуплять частинку серця. Здається, саме чоловіки вміють відчувати поезію. Логічно. Поезія - то ж також жінка. Часом тиха, яка ніжно лоскоче вушко, часом примхлива, емоційна, яка змушує серденько битися сильніше. І як жінка вміє по-справжньому віддано любити. Поезію, як і жінку, потрібно відчувати і чути, розуміти навіть тоді, коли в ній відсутній будь-який сенс.

Ніч. Повний місяць світить у моє вікно. Безсоння. Ти, як завжди, сидиш біля неї, ніжно пестиш, бубонячи собі під ніс слова. Слова. Вони, як гострі ножі, ріжуть моє серце та тиснуть на вуха. Ти помічаєш мене, утомлено посміхаєшся, але продовжуєш її пестити. Вона стиха озивається своїм глибоким зірваним голосом. Ти заспокоюєш її доторком і залишаєш на дивані. Йдеш на кухню та вариш каву. Я все намагаюсь знайти відповідь  у твоїх очах на моє вічне запитання: коли це все скінчиться? Та ти весь час ховаєш свої утомлені очі. Молоко збігло. Пускаєш кілька лайливих слів. Всю свою злість та роздратованість ти переносиш на мене. Я повертаюсь до кімнати, намагаюсь заснути. І вже крізь сон чую твої інтимні розмови з нею.

Ми юні. Ти знайомиш мене з нею. Пояснюєш, що вона – це така світла та палка твоя юнацька любов, яку ніщо не здатне пригасити. Ти завжди проводив з нею вечори, ще частіше ночі. Тоді я навіть і не думала, що колись вона стане нашою берлінською стіною.

Твої довгі пальці з м’якими пучками повільно перебирають струни. Певно, жодна жінка не встоїть перед такими ласками. І гітара, як справжня жінка, яка відчувала на собі руки багатьох чоловіків, віддалась сповна лише тобі.

Прилога: любиш мене, люби мою гітару.

Бувають моменти, коли втрачаєш надію. Все, у що ти так свято вірив раптом розбивається на друзки. І добре, коли залишається жевріти принаймні маленький вогник втраченої надії. Та що робити, коли здається, що це - кінець світу? Де знайти сили боротися далі? І як змусити себе продовжувати вірити?

Зараз важко щось радити, важко і досі не втрачати надії. Зараз потрібно підводитись, навіть якщо вже й немає сил. Потрібно діяти! Діяти...але як?

Усе, що я можу зробити зараз - це молитись! Молитись за Вільну Європейську Україну! Країну, яку я люблю всім своїм серцем

Привіт усім, хто завітав до мого блогу :)

Тішусь кожному новому гостю!

   Завжди боюсь починати щось нове. Часто загоряюсь ідеєю, розвиваю її і в якийсь момент втрачаю будь-який інтерес до неї. Це відбувається, тоді коли з'являються нові зацікавлення у житті, нові пріоритети. Надіюсь, що у мене вистачить терпіння і часу розвивати цей блог.

Пташенятка, буду рада вашій увазі і вашій критиці. 

Дякую, мої любі :)