24-ий день листопада.

Цей день мав би бути іншим. Ще влітку ми обговорювали його з мамою, вже у вересні-жовтні мудрували, як все чьотко організувати, щоб всюди встигнути, а потім прийшов листопад, і все полетіло шкереберть. Навіть тоді, коли ми ледве звикнулися з думкою, що всьо не так, але ситуацію якось таки треба рятувати і зробити цей день особливим, доля знову ж таки повернулася до нас дупкою. Цей пост, певно, про те, що у цьому грьобаному світі навряд чи шось можна спланувати, але попри все, сила і міць наша лишається доти, доки поруч з нами рідні люди. Не знаю, чому Провидіння обрало нас, але щиро вірю, що бодай зимові свята ми, як завжди, проведемо вдома. І я навіть готова стерпіти оті марудні приготування святкового столу, безглузді новорічні ТВ шоу і черговий спіч президента, аби тільки гармонія і затишок повернулися до нашої домівки. 

Сьогодні День народження нашого дорогого татка, якого ми з мамою любимо всією душею і щиро віримо, що він таки якнайшвидше позбудеться всіх своїх недуг і, як завжди, тішитиме нас своєю усмішкою, розпиваючи запашну каву на кухні і розтягуючи задоволення від кожного ковтка. Вірю, що ще не одна собака з нашого двору буде ним нагодова, а наша Ася ще неодноразово розсердиться на нього і легенько цапне за руку, коли він гладитиме там, де їй не подобається. Але як не крути, ця сама Ася буде потім бігати квартирою, коли тато її тренуватиме, кидаючи малюсінькі шматочки твердого сиру або ізюму. А ше вірю, шо ше не одна бабця буде тішитися компанії нашого татка, який завжди може уважно вислухати навіть найбанальнішу маячню з серйозним виразом обличчя і при цьому генерувати якісь діючі поради, аби потішити цих "дітей" літнього віку. У мами таки вишуканий смак на чоловіків - завжди каже, що це саме вона обрала такого чьоткого татка. А ше люблю наші внутрішньосімейні жартики, які знаємо лише ми. Таке собі окреме угруповування з 3-х людей, які ідеально вже вивчили звички один одного і легко можуть відпустити якийсь жартик на внутрішню тему, обговорення якої завжди тримається лише в домашніх стінах, але яку легко можна ідентифікувати за появою пустотливих бісиків у наших очах при її згадці. Ооо тоді навіть слова не потрібні - можемо спілкуватися лише очима. Ох, дякую, Всесвіте, за крутих батьків, бо то єдині люди, в яких я впевнена, і яким завжди довіряю.

І яким би не був цей день, і весь цей листопад, вірю, що наша сімейка таки повернеться до звичного ритму життя, але ше більш згуртованою і з новим запасом сімейних жартів.

весна серед вересня

остання фотка з брекетами ;с

Весна, на яку я чекала трохи більше 5-ти років, настала всередині вересня 17-го. 5 років і 20 днів я оббивала пороги Стоматологічного факультету НМУ ім. Богомольця на вул. Зоологічній, 1, широко усміхалася своєму лікарю, аби він якнайшвидше зняв ті прокляті брекети, соромилася всіх тих студентів, які стовбичили наді мною і старалися ше відповідати на питання мого лікаря. Ох, кожного разу мій ортондонт казав, що навесні вже точно зніме брекети. Правда, він не уточнював якої саме весни :) А перед тим ше були муки з різними пластинками у Житомирі, які так сприяли моєму шепелянню, що завжди боялася сказати якесь зайве слово у школі. Ага, ті дурні підліткові часи, коли тобі абсолютно нічого не подобається ні у твоїй зовнішності, ні у твоєму характері, а ше до того всього тебе змушують носити пластинки. Лікування у житомирської лікарки продовжувалося навіть тоді, коли вона аби вирішити проблему діастеми (щілини між передніми двома зубами) запропонувала мені чудо-тєхніку сучасної стоматології - зв'язувати ті два зуби звичайною білою ниткою. Ох, Карл! Серйозно? За вікном вже давно двотисячні, а мені зуби лікують нитками, які, чесно кажучи, не вирішують проблеми. 

А потім, дякуючи Всесвіту, та лікарка визнала, що вже нічим не може допомогти і відмовилася від лікування. Отак у моєму житті з'явилося найвідвідуваніше мною місце у Києві, де я постійно чекінилася, - Зоологічна, 1.

Я от зараз оглядаюся на той період і розумію, що це були найкрутіші 5 років мого життя. Адже кожного разу, коли їхала до ортодонта, я гуглила якісь круті події, які мені було б цікаво відвідати. А ше постійно поєднувала такі теплі зустрічі з твітерятами, концерти 5'nizza і Бабкіна, аби лише зробити ці візити до лікаря не лише корисними, а й приємними. Власне, я обожнювала отак легально прогулювати спершу школу, а потім універ і кожного такого разу відкривати для себе нові куточки Києва. 

А ви помічали, як більшість людей бояться загострювати увагу на якихось таких речах, як брекети? Дехто з них просто не знає, чи приємно мені говорити про ці металеві штукенції на зубах. Вони просто не розуміють, що це таки одна з найкрутіших речей, які сталися зі мною. Якщо не враховувати того ефекту, коли ти проводиш язиком по зубах уже без брекетів, а потім ше дивишся вперше у дзеркало і просто не можеш звикнути до цих забутих відчуттів гладеньких зубчиків, а не постійної шершавості і ризику здерти ясна або язик до крові, то брекети - це найкрутіша штука в комунікації з людьми, завдяки якій вони, власне, тебе і запам'ятовують. І чим частіше люди продовжуюють бачити тебе з брекетами, тим ймовірніше, що вони навіть не помітять тієї радісної зміни, коли одного дня ти усміхнешся їм білосніжною усмішкою. А ше, повірте, майже кожен з нас має якісь свої власні проблеми з зубками і свій унікальний досвід відвідування стоматологічних клінік. І коли людина бачить у тебе на зубах брекети і розуміє, що ти спокійно можеш про них говорити, то ймовірно, що саме стан стоматології в Україні стане ключовою темою вашої розмови. І не треба жодних ігор для тімбілдінгу - просто дайте поділитися болем, пережитим у стоматологічному кріслі :) 

Обожнюю тих людей, які не соромилися, а особисто говорили, що мені дуже личать брекети. Дякую! Я хоч і страшенно соромилася їх, але то була така частина мене, без якої я просто себе уявити не можу. А ще мене до сліз усміхали маленькі дітки, необтяжені якимись моральними нормами, яким так кортіло дізнатися, що то таке у мене на зубах. Прекрасні маленькі створіння, в голосі яких відчувалася ота дитяча непідробна цікавість. 

літо 2012-го. у вересні того ж року
я вже буду в банді брекетоносців :)

Як би там не було, а я все ще звикаю їсти без брекетів. Особливо, яблука, які було так страшно гризти через постійний страх пошкодити брекет-систему, але я відчайдушно гризла. Ага! І пам'ятаю ті 4 місяці за океаном, коли я не мала банальної фізичної можливості відвідати свого лікаря і замінити щомісячне кріплення брекетів. То був 4-ий рік носіння брекетів, і коли у мене вже критично відпадала ортодонтична дуга, я самостійно міняла кріплення, зазадалегідь попросивши у лікаря запас отих еластичних штук (не знаю як вони називаються). Так шо, враховуючи нові здобуті скіли і термін відвідування медичного універу, я могла б спокійно отримати ще одну освіту :)) Ше був прикольний випадок, коли дуги мої врешті-решт відлетіли, і я їх спокійно викинула у смітник і приїхала до лікаря. Ох, цей дивакуватий погляд, і слова, що така оказія у практиці лікаря трапляється вже вдруге. Але ортодонт мій все-таки зачьотний. Не знаю, чи то він вже останнім часом просто сміявся з мене, чи дуже вже не хотів нашої з ним розлуки, але коли я складала літню сесію на третьому курсі, він був глибоко переконаний, що я навчаюся ше в школі. Але то вже в принципі інший матеріал для роздумів, чому люди сприймають мене підлітком у мої 20 з хвостиком років, але все ж було трохи прикро, що ортодонт, з яким ми бачимося кожного місяця впродовж стількох років, навіть не орієнтується в моєму віці. 

Нарешті я увіковічнила цю мить, запостивши цей постик. Вересень 17-го приніс давно забуті відчуття. Я тепер не маю жодної раціональної причини прогулювати універ, щомісяця їздити до Києва і відвідувати круті заходи. Але навіть відсутність брекетів тому не перешкода, тому я, як завжди, відкрита до цікавих спонтанностей і все ще обожнюю довгі піші прогулянки столицею, наповнені теплими розмовами. Думаю, намьок понят ;)

ФРІ-табір "Without borders"

холі фест

Як ми пройшли вогонь, воду та Отроків!

Історія табору "Without borders" назавжди увіковічнена у стінах Отроківського замку на Хмельниччині. У тому самому селі, населення якого, за словами людей, становить приблизно 400 чоловік і до якого я особисто добиралася потягом, 2 машинами і йшла пішки 5 км. "Without borders" я обрала серед двох десятків інших ФРІ-таборів, прочитавши інформацію про те, що в них будуть представники інших країн. Я по вуха залюблена в мультикультурні країни, де мирно співіснують десятки народів зі своїми звичаями і традиціями, де ніхто не сперечається якою мовою всі повинні говорити, адже кожен говорить тою, яку знає найкраще. І всі вони з легкістю знаходять спільні точки дотику, поважають один одного і з задоволенням знайомляться з новими традиціями. І от, табір "Without borders" на 5 днів став такою мультикультурною країною, в якій поєдналися традиції Еквадору, Індії, Африки, Японії і рідної України. Це були дні глибокого занурення у такі різні і водночас цікаві культури, дні інтенсивного спілкування з унікальними людьми з різних куточків України і світу, дні теплих обіймів і неймовірної польової кухні.

"Дольки кабанчика" готують борщик ;)

У дитинстві я ніколи не була в літніх таборах. Будучи таким домашнім дітьом, я боялася носа висунути на вулицю, не кажучи вже про літній табір на 21 день. Але мені завжди хотілося потрапити у компанію таких цікавих і теплих людей, з якими я з легкістю зможу знайти спільні точки дотику і надихатися їхніми історіями. Я щиро вдячна всім тим хитромудрим подіям у своєму житті, які підштовхнули мене до знайомства з ФРІшкою. Це найкраще, що сталося зі мною цього року, адже ФРІ - то така унікальна можливість знайомства з вмотивованою молоддю цієї країни, яка своєю енергетикою змушує рухатися вперед. І от, той тривожний момент очікування листа зі щасливою звісткою, довга дорога до табору, перші знайомства і те дивне лоскітне відчуття всередині, коли ти розумієш, що потрапила у правильне місце. 

Я пам'ятаю той перший день на таборі, коли ми з Аньою дісталися Отроківського замку десь о 8-ій ранку, коли від всіх пережитих емоцій мені хотілося просто посидіти спокійно десь серед дерев і послухати тишу. Тому ми з Аньою відправилися на пошуки місцевого джерельця, де можна посмакувати свіжою водою. Та, варіант спуститися вниз тою доріжкою, яка йшла повз літній душ, якось не осяяв наші юні голови, тому ми пішли до місцевого магазину і питали людей де в них там є джерельна вода. Після кількох годин блукань і споглядань неймовірних подільських краєвидів, ми таки знайшли ту занедбану стежку, яка вела вниз до яру, де знаходилося те, що шукали. Вода там і справді цілюща. Десь у той момент, коли я добряче напилася тої прохолодної водички і коли поспостерігала за метеликом, який засидівся у мене на руці, всередині почала прокидатися якась приязнь до цього подільського провінційного куточка. У моїй уяві села асоціюються з безкінечною фізичною роботою на городі, коли ти весь брудний колупаєшся не лише у тій богом забутій землі, а і в своїй голові. І це самокопання просто інколи вбиває, бо лише у ті секунди пізнаєш всю нікчемність свого існування. Тому я люблю губитися у великих містах, де дах зносить від темпу і круговороту подій. Вони втомлюють ті міста, але не дають навіть найменшої можливості заглибитися у свої "чертоги разума".

Навдивовижу прекрасні організатори "Without borders" зробили все так, що при кожній можливості побути наодинці десь в душі чи, пардон, в туалеті, ти постійно чуєш оте "коло коліше" - своєрідний заклик, який було лунав у кожному куточку табора і який змушував всіх кидати всі свої турботи і бігти до загального кола. І щоразу з цього "коло коліше" розпочиналися якісь пригоди. То ми з цікавістю слухали про Еквадор, Індію чи Африку, то ми вже танцювали бачату або африканські танці, а то ми намагалися щось путнє придумати для коротких імпрезок аби заробити можливість скуштувати неймовірного кулінарного творіння Сашка і Віталіка. І як би я не любила ті імпрезки, а особливо зранку, коли голова ще взагалі не варить, але зараз розумію, що ті сценки з народженням Йосипа та інші, які зафільмовані Остапом, найцікавіше переглядати після табору. 

Скільки ж тих моментів, які приємно постійно згадувати і тепло яких хочеться назавжди зберегти всередині. Впевнена, що за свою довгу історію стіни Отроківського замку ще не бачили таких життєрадісних відчайдухів, які лишили всі свої домашні турботи заради цих 5-ти днів прекрасного життя без зв'язку з реальністю. Я чітко пам'ятаю нічне небо над Отроковим і повний місяць, світло якого вперто пробивалося крізь густі темні хмари. Пам'ятаю кожну ватру, яка супроводжувалася піснями під гітару навіть в дощ, але вже в стінах замку. Знаєте, я не вмію говорити теплими словами про любов. Я вмію лише її відчувати і берегти глибоко у серці. Ці 5 днів були наповнені такою любов'ю, що мені частенько подих перехоплювало від міцних обіймів, теплих усмішок і світлої радості. Щодня хотілося зупинити мить, бо вона воістину була прекрасною. Дякую "Without borders" за щирих і сонячних людей, які танцювали під дощем, бігали під градом і варили такий смачнющий борщ, якого я ніколи не куштувала у своєму житті. У такі моменти чітко розумієш, що найголовніші речі відбуваються тут і зараз - в оффлайні. 

А останнього дня, коли всі почали прощатися і роз'їжджатися, я відчула, що треба втікати, бо очі накривала сирість, яка явно була недоречною. Швиденько склала свій наплічник і пішла, бо несила було вже прощатися з людьми, яких ти навряд чи ще раз побачиш у своєму житті, але які були поруч протягом цих 5-ти неймовірних днів. Потім були Дунаївці, прогулянки Кам'янець-Подільським, зустріч з Бодьою і Мартусею біля замку, дуже хиткий міст внизу під фортецею, де не чути шум міста і де майже немає людей, була ще Хотинська фортеця, місцеві коти і теплий літній дощ. Нічна мандрівка потягом - я у Києві, початковій точці всіх моїх мандрівок нашою прекрасною країною. 

Дякую, Всесвіте, за людей і мій перший у житті табір!

My American Trip 2/5

Якщо ви відданий прихильник "Gilmore Girls", то ви точно пам'ятаєте 4-ру серію 2-го сезону, в якій Лорелай з Рорі відвідують Гарвард. Можливо, ви не такий вже пристрасний фанат дівчаток Гілмор, але десь одним вухом точно мали чути, а одним оком бачити, що Рорі під час навчання у Чілтоні, старшій школі, просто марила Гарвардом. Вся її кімната була всіяна постерами, прапорцями і різними дрібничками з символікою одного з найвідоміших університетів Ліги Плюща. І якщо ви взагалі не чули про цих шалених дівчаток з їхніми інтелектуальними розмовами - обов'язково надолужте втрачене! Так от, коли я планувала мандрівку Америкою, Гарвард був у списку маст візіт. Тут можете закидати мене помідорками типу "фуу так банально! якийсь Гарвард". В ідеалі хотілося б відвідати кампуси всіх університетів Ліги Плюща, але у даному випадку мій вибір зупинився на легкодоступному Гарварді. 

А насправді мандрівка розпочалася з Бостона. 28 серпня мій літак приземлився в аеропорту Логана, де мене мав зустріти кауч. Поки Крістіан під'їжджав до аеропорту і паралельно відписував у Вотсаппі, я вийшла на вулицю, де тусувалися всі новоприбулі студенти з батьками. Ох, ці злякані личка першокурсників, які ступали у невідомість. Оточені рідними, які заспокоювали їх останніми прощальними обіймами, вони нагадували таких типових американських студентів, з образами яких я познайомилася завдяки фільмам. Окремою групкою стояли прошарені студенти, які голосно обговорювали літо і всі-всі цікаві події. І поки безкоштовні шатли відправлялися від аеропорту один за одним, я чекала на Крістіана, тихенько підслуховувала чужі розмови й уявляла яке ж те студентське життя в Америці. А пам'ятаєте друга Рорі, який був безнадійно у неї закоханий і який після першої ж студентської вечірки отримав прізвисько "Naked Guy". І мусив він змиритися з тим прізвиськом аж до самого випуску, адже постійно хтось десь його та й згадає. От приблизно таке воно студентське життя. 

А потім під'їхав Крістіан, якого я відразу впізнала за характерною зовнішністю еквадорця. Протягом літа я багато зустрічала таких смаглявих і низеньких на зріст людей, але все не могла ідентифікуфати їхньої національності, а тут виявляється, що це вихідці з Еквадора. Крістіан - футбольний тренер, який займається з дітками. Говорить не тільки англійською, а й іспанською і португальською. Він також подорожує світом, коли має можливість, і страшенно сумує за Еквадором. Мені насправді було дуже шкода Крістіана, який ледве підняв мою валізу з благородним наміром допомогти. Ох, залишимо цей ніловкий момент в закапелках моєї пам'яті >.< 

А потім була довга прогулянка Бостоном з Крістіаном, з яким ми слідували The Freedom Trail, відомим пішохідним маршрутом, який з'єднує всі найважливіші пам'ятки міста. Весь той маршрут всіяний табличками, які знайомлять з історією Бостона. Ми пройшлися всіма відомими місцями, починаючи з Common Park і завершуючи Long Wharf, де відкривається прекрасний вигляд на Бостонську бухту. А ще ходили в районі Quincy Market, де зустріли студентів-протестувальників і купу вуличних артистів, за якими спостерігали і просто зависали. Потім ми безкінечно довго блукали затишними кварталами, які спочатку нагадували Італію, а пізніше - справжню Англію. І там випадково натрапили на вуличний фестиваль їжі, де був такий натовп людей, що можна було ледве проштовхнутися. Такий кайф знаходитися в центрі події, де букети ароматів запашної їжі перепліталися і дразнили шлунок. Тоді в якийсь момент Крістіану зателефонував друг і нагадав про трансляцію футбольного матчу, який він, як істинний фанат футболу, не міг пропустити. Він ше мені пропонував приєднатися до них у якомусь барі і також розділити щастя перегляду матчу, але я шось була не в захваті від такої перспективи провести вечір з горлаючими мужиками, які спостерігають за двома десятками інших мужиків. Ну, якось я не для того в Бостон приїхала! Ось так на тому наші дороги і розійшлися. Правда, Крістіан ше підкинув мене до хостелу, якиий виявився настільки крутим, що досі займає почесне 1-ше місце у моєму власному рейтингу хостелів, в яких я коли-небудь зупинялася. 

HI Boston Hostel розташований у Чайнатауні, де було багато китайців і де всі вивіски були китайською, бо заклади відповідно пропонували китайську кухню. А от моя викривлена уява ще пам'ятає якісь фільми, в яких злодійські шайки постійно мали штаб-квартиру у якихось китайських райончиках. От, їй-богу! Блукала тими вуличками і все відганяла думки про автомобілі з затемненими вікнами, в яких сидять наркоторговці чи якісь злодії, які торгують органами. Але якщо пройти далі Washington St., то можна вже натрапити на купу брендових магазинчиків, повз які блукають до біса стильні люди. Ох, там можна таку естетичну насолоду знайти в аутфітах абсолютних незнайомців, які продумовують кожну деталь свого одягу.

Ще варто відмітити крутість хостелу, де окремої уваги заслуговує спільна кімната з доступом до краників з питною водою, різних настільних ігор, в тому числі футбол, теніс і ше купу всякого цікавого.. От що цікаво, то кожен день тижня у тому хостелі присвячений якомусь окремому дійству. Наприклад, щовівторка всі бажаючі збиралися в загальній кімнаті і переглядали фільми, а щочетверга вчилися танцювати латиноамериканські танці. Кожного тижня актівітіс змніювалися і поповнювалися різними цікавинками. У тому хостелі чітко можна було відчути той справжній дух студентського гуртожитку, де всі такі молоді і вмотивовані тусувалися і спілкувалися разом. Адже навіть зранку там були передбачені спільні сніданки, які входили у вартість проживання. Там на вибір були різноманітні пластівці з молоком, фрукти, чай, сік, кава і ше якісь класні ніштяки. А у величезній їдальні, вікна котрої виходили на Stuart st., просто неможливо було ні з ким не познайомитися і завести якусь цікаву розмову. Але навіть сидячи там наодинці, завжди було цікаво спостерігати за перехожими на вулиці і навіть за безхатьками, які не соромилися підходити на світлофорі до водіїв і просити грошей. І та, дивний контраст між нашими безхатьками й американськими. Вони хоч там і живуть на вулиці, але ходять в найках і джинсах Levi's. Не виключаю, що вони знайшли їх десь на смітнику, але головне бути на стилі :) 
Так от, зацінивши всі perks свого хостелу, я вирішила не марнувати час на лежання в м'якенькому ліжечку, а самостійно дослідити вечірній Бостон. Кількох годин блукань вистачило для того, щоб по вуха закохатися в місто. Це неймовірна атмосфера портового міста, де вітер так відчайдушно куйовдить твоє волосся, а на губах ти чітко відчуваєш солоний присмак океану. Ох, от у Бостоні, чесно кажучи, захотілося на якусь хвильку лишитися, аби отак приходити часом на набережну, годувати чайок і спостерігати за літаками в небі, які покидають аеропорт Логана. Хотілося б жити там і спостерігати, як розвивається місто і як еклектичність архітектурних форм органічно вписується в загальну картинку міста. Бостон - то така велика затишна домівка, де навіть стара цегляна церква ідеально відповідає архітектурному ансамблю міста. 

Але ж головним пунктиком був все ж таки Гарвард. І наступного дня я таки вирушила у невеличке місто Кембридж, що знаходиться поблизу Бостона і до якого, на диво, можна дістатися навіть на метро. Приблизно 20 хв. на метро і от, я вже стою на Harvard Square і з благоговійним трепетом розглядаю будинки навколо. Ще кілька хвилин ходьби і я побачу територію кампусу найстарішого університету США. Ох, а пам'ятаєте найбільшу пристрасть Рорі? Книги! Ага! От і я не змогла пройти мимо Harvard Book Store. Я там зникла на добру годину, але, на щастя, вийшла без жодної книжки. Хух! А потім я перейшла дорогу і ці ворота при вході у Harvard Yard з написом "Enter to grow in wisdom". І відразу той епізод з "Дівчаток Гілмор", коли Рорі отак само не наважувалася зайти, бо не могла повірити, що в цих стінах розвиватиметься її майбутнє. Хай навіть так і не сталося, і Рорі пішла вчитися у Yale, але Harvard асоціюється з чимось таким величним і класним. 

RORY: I can't believe it. I'm actually standing outside of Harvard.
LORELAI: Come on.
RORY: Wait. Come on where?
LORELAI: Inside.
RORY: We can't go inside.
LORELAI: Why, is there a force field or something around the place?
RORY: This is Harvard.
LORELAI: I know.
RORY: This is Harvard.
LORELAI: I know.
RORY: You can't just go inside. You need a guide.
LORELAI: I'll be your guide.

Марно рахувати скільки годин я блукала кампусом, хоча будівлі університету розкидані по всьому Кембриджу, але в якийсь момент мені страшенно захотілося привезти з собою ту саму футболку з написом Harvard University, як пам'ять про те найкрутіше літо у моєму житті і таку коротку мандрівку Кембриджом. Думаєте я зайшла у якийсь брендовий аутлет, де продаються лише одні речі з логотипом Гарварду? Ахаха - ні! Найкумедніша штука зі всієї цієї історії полягає в тому, що футболку я купила у якомусь лікеро-водочному магазині. Студєнти тоже люди! Що в Україні, що в Америці. Що у Житомирі навпроти головного корпусу університету великою популярністю користується магазинчик, де найміцніші напої продають з-під прилавка, що в Америці, лише покинувши територію Harvard Yard, можна натрапити на величезну різноманітність горілчаних напоїв. І якимсь чином там ше збоку притусувалися футболки з логотипом Гарварду - ідеальне місце! 

Отак зі щасливим обличчям я пішла досліджувати таке затишне місто Кембридж. У якийсь момент я закрила Google Maps і йшла за покликом серця. Знаходила різноманітну кількість крутих будівель, серед яких були Harvard Museum of Natural History, Harvard Law School та інші. А потім, натрапивши на Lesley University, я зрозуміла, що тих універів у Кембриджі хоч греблю гати, бо не встиг ти відійти від будівлі одного університету, як наступна належить вже іншому навчальному закладу. Цікаво, за яким принципом вони там всі всьо розміщують! 

Але от подвір'я біля окремих будинків заслуговують особливої уваги. Вони настільки затишні і прям такі американські, що хочеться лишитися там жити. Ага - вдруге за цей пост! 

Добряче втомившись блукати таким затишним містечком, я пішла шукати метро, аби повернутися в Бостон і ще раз сходити до своєї улюбленої Бостонської бухти. Попрощалася з океаном і пішла в свій суперовий хостел, де забрала свою валізу і ще добрі дві-три години сиділа в холі і підзаряджала телефон, відписувала мамі і спілкувалася з дівчинкою з Китаю, з якою випадково познайомилася там же, у хостелі. Неймовірно усміхнена і тендітна китаянка, ім'я якої я була не в змозі запам'ятати, склала мені компанію того вечора. Ми добряче наговорилися, а потім назавжди попрощалися. Вона сіла в таксі і поїхала в аеропорт. Ох, ці випадкові знайомства. Треба інколи записувати ті розмови і фотографувати своїх співбесідників - людей, які розділяють з тобою маленький відрізок твого життєвого шляху. Але ж я люблю людей і їхні історії люблю, і те, як вони знаходять щирий відгук у моїй душі, бо коли отак просто в якомусь інтернаціональному хостелі можеш говорити про життя з абсолютно незнайомою людиною, то і світ здається якимсь теплішим і добрішим. 

Коли за вікном вже добряче стемніло, я вирішила йти до автобусної станції, де мала сісти на Greyhound приблизно о першій годині ночі. Буквально 15 хв. швидкої ходьби повз китайський квартал, і серце просто випригувало з грудей. Ага, моя уява таки нестримна! Все боялась десь зупинитися, повернути голову і побачити якийсь труп - ну бо оці злодійські шайки з фільмів. Але я щасливо дійшла до станції і щасливо сіла на потрібний мені автобус, який мав довезти мене до Філадельфії - мого наступного міста, про яке чомусь ніхто не чув з моїх друзів. Але дивним чином о п'ятій годині ранку я опинилася в Нью-Йорку, в який планувала потрапити лише після Філи і Вашингтонщини. Ну, а про то, як то всьо сталося, напишу вже в наступній серії оповідок :)

Це типу, щоб ви зараз швиденько взяли і заінтригувалися, і з нетерпінням чекали на частину, в якій напишу про Філадельфію! 

P.S. А тут можете почитати про Чікаґо.

#13_читацьких_зізнань

Знаєте, фейсбук - то все ж таки концентрація гарних людей, в яких можна підглянути не лише списки з цікавими книгами, а й класні флешмоби. І от минулого тижня всі почали писати про свої книжкові таємниці. А оскільки мої друзі лише пасивно тицяють сердечка на дописи інших, то я сама вирішила поділитися своїми  #13_читацьких_зізнань.

1. Чітко пам'ятаю картинку з дитинства, коли мама вчила мене читати. Вона частенько проводила години на кухні, а мене садила поруч за столом і змушувала безперестанку читати оте "ма-ма", "ма-ми", "ма-мо". Мені то швидко набридало і я починала балуватися, читаючи замість "се-ло" "ло-се". Ну, а мамі так частенько вривався терпець, що все в результаті завершувалося моєю істерикою. Ох, як же я не любила тоді читати!

2. Не знаю в який момент мене перемкнуло, але пам'ятаю, що ще в тому ж таки глибокому дитинстві я постійно було оточена книжками. У мене з іграшок була всього лише одна лялька і величезний стосик книжок з казками. То було справжнє багатство, бо казки я любила перечитувати і кожного разу в уяві малювала яскраві картинки, які доповнювали історію.

3. А от мама постійно розповідала мені про свого брата (мого дядька), який полюбив читати лише після знайомства з Всеволодом Нестайком і його вічно юними "Тореадорами з Васюківки". Отак розпочалося і моє знайомство з видатним українським письменником, який писав про дітей. Захоплюючі історії про Вітю Зайчика, Грицька Половинку і легендарних Яву та Павлушу знаходили відданого прихильника в образі мене. Десь відтоді я почала мріяти про зустріч з реальним письменником.

4. А ше мама передплачувала дитячу газету "Казковий вечір", яка приходила щовівторка і на яку я з завмиранням серця постійно чекала. З тою газетою пов'язані всі найтепліші спогади. Я постійно її з собою носила і всюди читала. Навіть у ліжку. Ага! Коли батьки засинали, я брала ліхтарика і переносилася у дивовижні краї, читаючи "Казковий вечір". Я довгенько таки спекулювала такими годинами тиші і спокою, аби лише дочитати ту чи іншу книжку. Саме тому, мабуть, зараз не впізнаю людей на вулиці без контактних лінз 🙂

5. Завжди, коли кудись їхала з батьками на відпочинок, брала з собою 3 книги. Перша книга - це та, яку я читала на той момент і яку точно планувала дочитати під час подорожі. Другу книгу я розраховувала прочитати безпосередньо на відпочинку. І третю книгу я починала читати під час мандрівки додому. Батьки часто насміхалися наді мною, і ми постійно сварилися через кількість книжок, яку я могла взяти з собою. Це було доти, доки не сталася одна історія...

6. А сталося це тоді, коли ми з мамою поїхали на море, і під час відпочинку я дочитала всі свої книжки, які брала з собою. Це була катастрофа! Я не знала чим себе зайняти. Мама мусила купити мені книжку там же, на морі, яку я буквально проковтнула. І тоді на допомогу прийшли люди, в яких ми зупинялися. З того, що в них було в домашній бібліотеці, вони запропонували мені Остапа Вишню. Отак я познайомилася з українським гумором, але шось складно мені зайшов той Остап Вишня, тому я весь час, який нам лишився на відпочинок, пронудьгувала.

7. Потім мама відкрила для мене поезію в образі Константина Симонова і його вічним віршем "Жди меня, и я вернусь". Отоді я частіше почала заглядуватися на поезію. Полюбила всіх програмних поетів з зарубіжної літератури і захопилася творчістю Лесі Українки. 

8. Десь в той період я зрозуміла, що література в нашій місцевій дитячій бібліотеці вже не відповідає моїм потребам, тому перебралася до дорослої. Там я натрапила на "Дочку Прометея" Миколи Олійника і детально ознайомилася з біографією Лесі Українки. А ше я зрозуміла фішку, що якщо батькам продзижчати вуха про Лесю, то рано чи пізно вони таки зводять мене в її музей у Новограді-Волинському, який на той час страшенно мене вразив. І відтоді я стала називатися Мавка Лісова. Це дитяче прізвисько я ліпила всюди. Де треба і де не треба. А потім ше вияснила, шо таких Мавок в Україні багато, і одна з них жила у Львові. З тою дівчинкою ми змагалися за право мати id вконтактіку з підписом mavka_lisova :) 

9. Але та дівчинка також відкрила для мене ЖЖ. Я до того читала один блог на ЖЖ, але то якось було несерйозно. А от вона надихнула мене зареєструватися там, підписатися на цікавих людей і постити шось. Я тоді в основному вела паперовий щоденник, який дехто перевіряв, коли я не бачила. Саме тому виникла потреба в чомусь електронному, щоб от тільки я то перечитувала. А на ЖЖ я любила читати Надійку Гербіш, яка стала тим справжнім першим письменником, з яким я познайомилася в реальному житті.

10. А ще звідкись я дізналася про спільноту на теренах UAнету "Літклуб". Ох, просиджувала я там весь свій вільний час і намагалася вникнути в суть тих хитромудрих творів сучасних авторів. Там я познайомилася з цікавими особистостями, з якими в подальшому спілкувалася у вк і фб. Тоді навіть пробувала шось сама писати, але славабогу припинила, бо все виходило дуже примітивним і обмеженим. Хоча мені подобалася ця спільнота за свободу у думках і за рівність, адже вона об'єднувала людей в основному віку десь так 20+, а мені на той час було лише 12-14 років. І я постійно знаходила шось цікаве для себе у цих спільнотах старших за мене людей. І блоги на ЖЖ, які я читала, писали люди віку 25+. Шо цікаво, шо в Літклубі сидів Роман Штігер і ше якісь невідомі поети, ім'я яких тепер вже знайомі широкому загалу. І то так щемливо, коли розумієш, що читала людей в період їхніх творчих пошуків, ше до того, як вони стали популярними.

11. А от з татом я любила дивитися бокс. От що спільного між літературою і боксом, - спитаєте ви. Лазуткін! Хто ж ще так гарно коментує бокс і декламує вірші. З Лазуткіна почалося вже таке свідоме знайомство з сучасними авторами! Вже й Іздриком перехворіла і Жаданом, а от Лазуткін - то вічна любов, бо то перший поет, на читання якого я потрапила в далекому 2014-му.

12. Є така всім знайома сумка, яка має назву клатч. Та, їх всі дуже люблять, і я в тому числі, але після наплічників. Так от, вибираючи клатч, для мене важливим фактором є можливість вмістити туди книгу. Угу! Неважливо наскільки то супер класний клатч, і яким би функціональним і маленьким він не був, але якщо туди не можна покласти книгу, то все - гріш ціна такому клатчу!

13. Й останній факт про мене полягає в тому, що для читання мені потрібна тиша. Я не можу читати книги в транспорті чи десь у шумних місцях, де купа люду. Справа в тому, що я частенько піддаюся спокусі підслухати якісь актуальні новини, які обговорюють люди у транспорті, тому часто помічаю, що лише бігаю очима між рядками замість того, щоб вдумливо читати.

Такі от справи! Пишіть і ви про свої читацькі таємниці - а раптом хтось знайде свою рідну читацьку душу ;)

P.S. Судячи з доброї половини пунктів, спонсором моїх читацьких зізнань була мама ;)

як 5'nizza розкачала Stereo Plaza

Нарешті у суботу, 10 червня, відбувся такий довгоочікуваний концерт 5'nizza. Концерт, на який я особисто чекала більше 4-ох місяців, переживала кожного разу, коли його відтерміновували і подумки прощалася з тою щасливою нагодою потусити у фан-зоні. І зараз я щиро тішуся всьому, що сталося і не сталося протягом цих 4-ох місяців аби я таки потрапила на 5'nizza і зарядилася тою неймовірною енергетикою. 

5'nizza - то таке глибоке море любові, 

у яке пірнаєш кожного разу, коли розпашілий від емоцій підспівуєш і пригаєш в такт пісень. Тоді люди у фан-зоні стають ближчими не лише фізично, а й духовно :)

Я з тих фріків, які приходять на концерт 5'nizza за дві години, щоб відбороти собі місце під самою сценою і спостерігати за яскравими емоціями Бабкіна і Sunsay. Як виявилось, таких фріків на концерти 5'nizza ходить багато, тому, підійшовши до території Stereo Plaza і побачивши чергу людей попереду, я сумно стала в кінці. Минула година і черга за мною збільшилась втричі і продовжувалась аж до виходу з території клубу. Не буду зупинятися на тому моменті, коли відкрили вхід в Stereo Plaza, і всі кинулися займати місця у фан-зоні. Спершу головна тема з фільму Кін-дза-дза!, а потім драйвовий Denis Chmelev розігрівали публіку 5'nizza. Здавалося, чуваки, ви що, нас розігруєте? - Ми прийшли на 5'nizza! А потім знову ця тема з фільму, яка ніби-то ось-ось обірветься, і на сцену вийдуть двоє хлопців з гітарою. 

Ох, і нарешті той момент, коли зникає світло, публіка завмирає, лунають перші акорди КУ, і за мить зала вибухає криками й оплесками - 5'nizza на сцені! Протягом наступних 3-ох годин я була в якомусь коматозі, під час якого просто не розбирала що, де і як, а лише кайфувала від того, що "Настоящее есть, оно существует!". Sunsay привітався, сказав, що вони сьогодні приїхали до Києва з презентацією нового альбому "КУ!" і саме тому заспівають свою стару пісню "Ямайка". Хто був хоч на одному концерті 5'nizza, той знає як віддані фанати можуть в унісон підспівувати гурту, створючи особливу атмосферу щастя і єдності. Кілька пісень з нового альбому і публіку, яка в перервах між ними постійно скандувала 5'nizza, вже не зупинити. Також сюрпризом стала поява басиста Mister Glass, який лабав круті партії в піснях "Настоящее", "Опана", "Вітаємо" та інших. Крім нових пісень, 5'nizza заспівала і такі вже улюблені "Весна", "Я с тобой", "Солдат". 

Протягом всіх цих двох годин спільних підспівувань дуже гостро відчувалася єдність публіки з артистами у простих і таких банальних речах. Sunsay, як завжди, забував слова пісень, а всі підтримували гучними оплесками і співали замість нього, або коли фанати, скандуючи назву пісні "Митя", відчули, що наступною буде саме вона. І от всі дружно доспівали останні слова "I'm a soldier. Soldier, soldier джа-джа...", 5'nizza прощається з публікою, яка не збирається їх відпускати, і Бабкін повільно йде зі сцени, постійно вигукуючи "КУ!" 

Але 5'nizza повертається на біс і співає такі до болю знайомі 

"Я не той" і "Нева". 

Знову прощання, VIP-зона, видно, розходиться, але фанка відчайдушно починає скандувати "Ты кидал". Хтось таки не витримує і йде, людей ставало все менше, але ми не здавалися. Відчуття були нереальні, коли 5'nizza таки вдруге вийшла на біс! І то був такий біс, що кусайте лікті всі, хто його не дочекався! :) Sunsay з Бабкіним, ніби масла у вогонь підлили цим своїм "Ты кидал, ты-ки-ты-ки-ты кидал", адже розкачана публіка ще півгодини скандувала "5'nizza" і кликала їх на третій біс. 

Хтось ну дуже вже хотів почути "Стрелу", але оскільки 5'nizza все не виходила, а охорона почала нас виганяти, всі почали співати пісню разом. Тільки уявіть собі цей натовп розпашілих людей з відчайдушним вогнем в очах і на обличчі, які готові на все, щоб ще раз побачити і почути двох чуваків з гітарою. 

Я пам'ятаю...

• як піднімала очі догори, дивилася на балкон, де офіціанти прибирали столики VIP-гостей, які вже порозходилися і не вірили, що 5'nizza вийде втретє;
• обличчя охоронців, які стояли протягом всього концерту під сценою біля огорожі, а тепер дивилися на нас такими тупими і злими поглядами, в яких можна було помітити відверту ненависть до цього відчайдушного натовпу людей;
• як ми всі разом доспівали "Стрелу", як охоронці кричали "Уходите!" і починали розбирати огорожу, а ми вперто і голосно скандували "Не уйдем!".

Так минуло півгодини, коли здавалося, що підлога Stereo Plaza провалиться від нашого тупотіння, а охоронці от-от кинуться і просто силою нас виженуть з клубу. Півгодини ми то кричали, то плескали, то тупотіли до болю і повного знесилення, але продовжували вірити, що 5'nizza таки вийде втретє. 

І вони вийшли! Вийшли попрощатися і сказати своє останнє того вечора 

"До встречи!". 

Дякую 5'nizza за ту любов, яку ви генеруєте і якою ви з радістю ділитеся з оточуючими. Дякую, що кожного разу на своїх концертах єднаєте таких різних і таких чужих один одному людей, які все ж таки мають дещо спільне. Адже всі вони у певний період життя відкрили для себе творчість 5'nizza. Хтось уже був зрілою і дорослою людиною, хтось легковажним студентом, а хтось, як я, відчайдушною школяркою, яка жила ше такими наївними дитячими мріями. І дякую людям, які ходять на такі концерти у фан-зону, діляться своєю енергетикою і дихають у потилицю, або підставляють своє плече, коли тебе трохи заносить :) Ці люди ше дорогою до метро продовжували наспівувати такі знайомі пісні, бо 5'nizza - то ♥♥♥

Ніачьом 3.0.

Одним із моїх новорічних резолюшинс було писати в цьому блозі щотижня. Ох, Карл! Щотижня! За моїм планом до кінця року тут мало вийти 52 дописи. Оскільки цифра 52 така якась нєочєнь, то я записала в резолюшинс 50 дописів. Ну, можу ж я два тижні полінуватися і нічого не писати. Але лєнь - дєло прогрєсірующє. Нє, я не можу сказати, що я весь цей час відлежувалася і нічо не робила, але справа в тому, що всьо, шо я робила ніяк не надихало мене на створення нового допису. Ця дострокова сесія була дуже насиченою не тільки заліками та екзаменами, а й подіями і новими враженнями. Еге! 

Тільки, коли ти приходиш додому вся така натхненна і піднесена, дивишся в розклад і розумієш, що ше дофіга всього треба зробити, то шось ця писанина відкладається на невизначений термін. Але травень видався прекрасним. І то я не тільки завершення сесії маю на увазі)) іф ю ноу вот ай мін :D 
Ну бліже к дєлу. У Житомирі вперше за енну кількість років відкрили водонапірну вежу, що стало гарним приводом для її відвідин. Місцеві активні людиськи, серед яких я впізнала Кострицю (міровой чєлавєчєк, який ше за моєї молодості сидів у журі економічних турнірів і навіть читав мою МАНівську з економіки!!!), хочуть у вежі створити якийсь дуже крутий культурний центр, де можна буде постійно тусити. І та, тоді іноземці, які нєпонятно яким чином опиняються в Житомирі, матимуть гарну можливість побачити водонапірну башту не лише ззовні, а й зсередини. Це настільки крута ідея, що тааа я пройшла вісім сходових майданчиків серед пилу, бруду і павутиння, аби залишити свій голос на підтримку даного проекту. Надіюся, доживу до того прекрасного моменту, коли нас всіх покличуть на відкриття культурного центру в стінах водонапірної башти.
Ще однією крутою подією травня був Джазовий фестиваль у Житомирі, який зібрав досить велику тусовочку міста біля камня на Замковій горі. Погода, яка того дня теж міксувала звуки і ритми то сонця, то дощу, не завадила проникнутися особливою атмосферою джазової музики. Прекрасний-прекрасний вечір! І та, я досі так по-дитячому тішуся отим гарним моментам, коли приходиш на якийсь мистецький захід у Житомирі і зустрічаєш купу знайомих, які не тільки діляться усмішками, а й теплими обіймами)) Програма фестивалю була яскравою і насиченою, хоча я не зовсім розуміла, яким чином творчість Каті Чілі пов'язана з темою джазу. Проте, послухавши Катю наживо,  відкинула всі свої сумніви й упереджене ставлення, бо то був такий своєрідний перфоманс, який в певні моменти перехоплював подих і пускав мурах по шкірі. Ох, Катя Чілі неймовірна! То просто не порівняти з телевізійною версією, яку можна було спостерігати на Голосі. Катю треба слухати лише наживо!
А в останній день сесії, коли ми святкували її завершення (ох, то було кльово!), аматорський театр "Понтеончик" потішив новою виставою. Сказати, що це було ваааууу - нічого не сказати. Вистава "Ху из доктор?" зібрала велику кількість прихильників, які готові навіть були стояти, аби не пропустити такої події. Неймовірний музичний супровід місцевих гуртів "Retro21" і "Betterfly" допоміг створити особливу камерну атмосферу. Але найцікавіше то, шо передісторією даної вистави було знайомство з жіночкою, з якою ми разом їхали в одній маршрутці, де одна маленька дівчинка везла в клітці кошенят. Жіночку настільки зацікавили кошенята, що вона взяла собі одненьке і разом з ним пішла на виставу. Отак маленьке кошеня вперше у своєму житті опинилося в театрі :) У такі моменти чітко відчуваєш оце добро і красу, які керують хорошими людьми.
Ну, от якось так. Ше до речі, дехто питав, чи буде продовження розповіді про мандрівки Америкою. То так приємно, що цей дехто - це не тільки твоя мама)) але та, як би то вже було неактуально, але я допишу ці історії, щоб розгрузити свою голову від оцих всіх спогадів.
Stay tuned, гайз. Треба ж нарешті виконувати свої новорічні резолюшинс. 

Як я їхала додому

Історія про те, як я їхала з Житомира до Малина через Бердичів, Ужгород і Львів :)

Обожнюю міста і людей, людей і міста, людей у містах - два невід'ємні компоненти мого життя, які можна інтерпретувати у довільному порядку. Можна довго дискутувати про важливість одних або інших, але для мене вони рівноцінні, адже без мандрівки новим містом не було б людей, а без людей було б відсутнє повноцінне враження про місто. Так от, зі всіх трьох варіантів розгортання мого найближчого майбутнього, про які я згадувала в одному зі своїх постів в інстаграмі, спрацював лише останній, суть якого полягала у відсутності будь-якого плану. Та, план, якого, по суті, не існувало, таки спрацював! Щоб не вибиватися з тренду, я вирішила поїхати і подивитися на ту неймовірну красу цвітіння сакури в Ужгороді, а дорогою додому заглянути до Львова і побачитися з Юльою. 

Своїх перших попутників я зустріла ввечері на пероні у Бердичеві, які, на щастя, вийшли раніше Ужгорода. Історія нашого спілкування заслуговує окремого допису, бо таких яскравих персонажів двома реченнями не опишеш. А зранку були неймовірні краєвиди Карпат за вікном потяга і чарівний Ужгород, який тішив гарною погодою. Я прислухалася до місцевої говірки і, чесно кажучи, було складно розібрати слова, які лилися з вуст перехожих. Відразу кинулися в очі автівки, які пролітали повз і мали реєстраційні номери різних країн Європи. Насправді, в Ужгороді зароджується якесь відчуття європейськості, коли всі навколо такі розслаблені блукають вузенькими вуличками і насолоджуються сонячною погодою. 

міні-скульптура Джона Леннона

Покинувши вокзал, я попрямувала до Ужгородського замку, який просто потопає у цвіті сакури. От саме на території замку є гарні локації, де сонце пробивається крізь густо всіяні квітами гілки дерев і ненав'язливо пускає бісики, засліплюючи тебе. Незважаючи на велику кількість туристів, на тій же території замку дуже легко знайти безлюдний куточок, куди не всі доходять зі своїми екскурсійними групами. 

А наступним пунктом була пішохідна вулиця Корзо, де розташовані всі класні заклади міста. От саме в центрі помічаєш велику кількість циган, які ходять поміж столиками на літніх терасах і тихенько роблять свою справу. Хоча, знаєте, після величезної циганської навали на київський вокзал, де мені пощастило побувати під час Твоєї Країни, ужгородські цигани нагадували лише якусь невеличку шайку. Тим не менш, я старалася остерігатися представників цього дивного народу, які в принципі ніколи не вселяли довіру. А от спустившись вуличкою Корзо до набережної, можна помітити багато отих літніх терас. І на одній з них сидів Любка. Ага, той самий найзавидніший холостяк Закарпаття, який нещодавно відмовився від цього титулу, представивши свою наречену. Ех, такі-то справи! Але уявіть наскільки той центр Ужгорода маленький, що отак спонтанно я зуміла опинитися в потрібну хвилину і у потрібному місці, щоб уздріти письменника Любку з нареченою. Певно, заради того і варто було їхати до Ужгорода :)

пішохідний міст через річку Уж

Потім я ще тричі перетнула річку Уж трьома різними мостами, один з яких був пішохідним, і відшукала кілька потішних міні-скульптур, які останнім часом стали справжньою візитівкою міста. А ше я насолоджувалася тим прекрасним часом наодинці з собою в полюванні за вдалими кадрами місцевих жителів та навколишніх краєвидів. Якісь бабці люб'язно підказували мені що саме варто зловити своїм об'єктивом, мило усміхалися і чистою українською бажали гарного дня. Такі милі дрібнички і сформували щиру любов до Ужгорода - міста, яке своїми вузенькими брукованими вуличками нагадувало мені Італію, в якій я ше навіть не була :)

мальовничі закутки Ужгорода

Статуя Свободи

неймовірна краса, коли цвіт опадає від вітру

жахлива якість фото ;с
енівей, прекрасні спогади))

Десь ближче до вечора, я почала рухатися в напрямку вокзалу у пошуках свого поїзда, який пізно вночі мав висадити мене у Львові. 15-те місце 3-го вагону 99-го потягу і щасливий рандомайзер під назвою "Укрзалізниця" познайомив мене з дівчинкою з Індії. Та, навіть в українських потягах можна зустріти індусів, з якими у мене свій особливий зв'язок ще з посткросерських часів. Aayushi (ім'я дівчини з Індії) спершу говорила якимсь міксом української, російської та англійської, що просто унеможливлювало спілкування. І тільки от перейшовши на англійську, нам вдалося поговорити про все на світі, починаючи від навчання і завершуючи бойфрендами. Запитаєте, що дівчина з Індії робить в Україні та ше й у поїзді, сполученням Ужгород - Київ? У мене виникло те саме запитання у той момент. Aayushi навчається на медика в Чернівцях, оскільки аналогічна освіта в Індії набагато дорожча. А в Ужгород вона приїжджала на медичну конференцію, де виступала зі своєю доповіддю. 6 годин розмов дорогою до Львова, фото на пам'ять, взаємний фолловінг в Фейсбуці і обіцянки зустрітися одного дня у Києві. Крім Aayushi у тому поїзді я ще познайомилася з дівчинкою Надією з медичного, яка того дня була на тій конференції, де виступала Aayushi. Надя постійно мило усміхалася і пригощала нас пряниками, які вперше дуже обережно куштувала Aayushi. А ше в тому поїзді ми познайомилися з 5-тирічною дівчинкою Алісою з Мелітополя, яка постійно кидала якісь кумедні фразочки, з яких всі сміялися. 

затишний дворик Львова

О 23-ій годині ночі я попрощалася зі своїми новими знайомими і вийшла на перон вокзалу Львова, за яким так неймовірно сумувала з часу останнього візиту у вересні. Така вже знайома львівська бруківка нічної Городоцької, перших кроків якою уже достатньо для широкої усмішки на обличчі. Я вже якось писала, що Львів для мене - то люди, перше твішось і незабутні розвіртуалення, прогулянки під дощем, пісні під гітару і теплі обійми. То все Львів! І кожного разу він інакший, але завжди має в запасі свою нову мудрість, яку намагається донести до мене. Юль, дякую за розмови, прогулянку і відчуття затишку. 

Львів у дрібницях

Тільки от цього разу Львів не обмежився звичними ритуалами. Свого другого ранку у Львові я познайомилася з Єгором, чуваком, який організовує екскурсії катакомбами Одеси. Ранкова розмова за вівсянкою з яблуками, і раптом я погоджуюся на пропозицію погуляти з ним і його польськими друзями. Дивно, наскільки легко і невимушено в певній мірі я почувалася з цими незнайомими людьми, які міксували англійську, російську і польську. Як виявилося, перед тим, як йти з поляками на Личаківське кладовище, то треба запастися неабияким терпінням :) Вони ж там кожен куточок досліджують. А от дорогою на кладовище ми натрапили на якесь дивне кафе, яке в принципі складно знайти, але яке здивувало низькими цінами порівняно з закладами у центрі міста. Атмосфера того кафе не вирізняється чимось особливим, хіба лише відвідувачі звідти виходять і ледве волочать ноги від хмелю в голові, але то таке - де того тільки не побачиш. А меню там має якийсь дивний десерт з назвою "Білосніжка і сім гномів". І той момент, коли Зоф'я питає, а шо то таке, а ти навіть не знаєш як та назва пов'язана з чорносливом, збитими вершками і горіхами, які присутні в тому десерті. І хто таке їсть? 

А після Личаківського кладовища, ми швиденько обійшли всі церкви, які цікавили Зоф'ю та Ігоря в радіусі Площі Ринок. 

Я от все думала, як дивно в тому житті перетинаються стежки різних людей, адже першопочатково планувала заглянути до Львова лише на один день, аби побачитися з Юльою. Але оскільки у Юлі не виходило того дня зустрітися, я продовжила своє перебування на ше один день і відповідно змінила один квиток потяга на інший. І от, якби не ця маленька деталь, то я б не ночувала у тому жахливому хостелі, де всі бухали і зранку не познайомилася б з Єгором і його друзями поляками. Дякую за цікавий досвід, нові знайомства і тістечко з вишнями :)

А додому я таки доїхала своїм улюбленим 142-им поїздом о 9-ій ранку 1-го травня. Отак, власне, розпочинається останній місяць весни 17-го. Малин зустрів звичною атмосферою маленького містечка, яке завжди вражає мене своєю тишею кожного разу, коли я туди повертаюся. Не те щоби я не люблю тишу - ні, просто я вже так звикла бути у вирі подій, у кінофільмі, кадри якого постійно змінюються з неймовірною швидкістю. А от вдома загострюється відчуття атрофованості.