Твоя Країна - Вінниця

Я от якось на підсвідомому рівні відчувала, що мене обов'язково візьмуть на ТК у Вінниці. Тому заповнення анкети було такою своєрідною формальністю. Хоча дзвінок Яни одного квітневого вечора таки спантеличив мене, бо внутрішні відчуття - то одне, а коли на іншому кінці телефонної слухавки чуєш заповітні слова - то зовсім інше. Кожного разу, коли я їду на ТК, на табір або у місця певного скупчення людей, де з ними ще доводиться інтерактувати, мене опановує страх. Я Настя, мені 21 і я досі до чортиків боюся знайомитися з новими людьми. І в той же час я просто таки надихаюся новими знайомствами у своєму житті. Якби там не було, але я люблю ТК, бо коли дорогою додому після 3-х днів блукань незнайомим містом з такими теплими людьми тебе накриває табун мурах, то розумієш, що інколи таки варто наступати своїм страхам на п'яти, аби відчувати оте всеохоплююче відчуття щастя.

А оте тепло всередині з'явилося вже на вокзалі зранку у п'ятницю, коли мене зустріли Настя і Віка. Ці дві милі киці першими познайомили мене з вінницькими трамваями, де мені відразу ж пощастило вихопити щасливий квиток. А потім у Креативному просторі "LEVEL 80" на нас чекав тімбілдінг від Валєри. І хоча я пропустила частину ігор, але мені вдалося запам'ятати імена учасників та організаторів. Принаймні на третій день точно! А от перший день візиту потішив ще й екскурсією садибою Пирогова, де ми на якусь годинку уявили себе студентами медиками і щиро цікавилися станом медицини у 19ст. Також цікавим було відвідування усипальні Пирогова, де він і досі знаходиться у забальзамованому вигляді. Хто б міг подумати, що Вінниця славиться не тільки фонтанами, а й унікальними рецептами бальзамації трупів, які дозволяють тілу перебувати у чудовому стані протягом кількох сотень літ. А потім того ж вечора, як уже справжні студенти-медики, ми пішли на розвідку до медичного університету. Кілька годин настолок, і всі дружно відпускають жартики на адресу один одного. Той перший день візиту завершився вечірніми прогулянками і першою рефлексією. Але справжнім сюрпризом особисто для мене стала Наташа, у якої я хостилася і яка чекала на мене навіть після опівночі. І я пам'ятаю той нічний тролейбус з напрямком "Вишенька", з якого я вийшла і перше, що побачила - це усмішку Наталки, яка була готова загодувати мене о пів на першу ночі. Наталко, дякую тобі за турботу і ту незгасаючу усмішку, яка була такою ж щирою що опівночі, що о пів на сьому ранку. І на цьому моменті ваш міміметр мав би вже зашкалювати від однієї назви району - "Вишенька". Таке можна зустріти лише у Вінниці ♥

А от другий день був насичений приємними сюрпризами. Зранку я зустрілася з Дімою і Юрою, і ми відправилися досліджувати Вінницю пішки. Якраз та субота виявилася робочою, тому місто прокинулося досить рано, і всі кудись поспішали. Коли потроху сходилися всі інші учасники, ми пробували організуватися до якихось цікавих ігор. І так хороше було від тих простих, але таких теплих моментів. А от першим пунктом програми другого дня було знову повне занурення у медичну атмосферу (все-таки переважна більшість оргів - медики) у головній alma mater вінницьких медиків. Так от, ми вчилися надавати першу невідкладну медичну допомогу і робити непрямий масаж серця у ритм пісні Stayin' alive. А поки ви гуглите шо це за пісня, я розповім історію, яка трапилася зі мною через тиждень після ТК у Вінниці. Так от, рівно через тиждень я у своєму рідному місті натрапила на людину, яка лежала просто серед футбольного поля. І мій ступор перервав інший більш адекватний чоловік, який підійшов до того лежачого і виявив, що мужик просто набухався і тепер солодко спить. От ніколи не вгадаєш, коли можуть знадобитися нові знання, здобуті на ТК, а коли просто треба дозволити людям насолоджуватися моментом у той своєрідний спосіб, який їм, певно, до вподоби. 

Наступною цікавинкою, яку нам пощастило відвідати, був магазин-музей Панъ Заваркiнъ та Синъ, де ми занурилися у єврейську історію Вінниці поч. 20 ст. У цій унікальній крамниці при вході відразу пахне кавою, але її унікальністю виявилися механічні годинники, яких там нараховується більше 40-ка. Крім цокотіння годинників, які одночасно вибивають певний час, нам вдалося ще почути звуки шарманки, якою колись гралися діти, а також насолодитися звучанням старого грамофону, який з характерним тріскотом вигравав одну з мелодій, записаних на вініловій платівці. Здавалося б, достатньо заплющити очі і ти на хвилинку потрапляєш у минуле століття. 
От після такого атмосферного візиту до крамниці-музею хотілося ще глибше поринати в історію Вінниці і досліджувати кожен закуток міста. І от зі словом "глибше" у мене асоціюється екскурсія вінницькими катакомбами, вхід до яких знаходиться у костелі Діви Марії Ангельської. Містичні історії і легенди, якими оповиті підземні тунелі, просто заворожували і викликали цікаві картинки у голові. Власне, такі катакомби виступають захисними спорудами. Тому у разі чого візьміть на замітку, що несприятливі часи завжди можна пережити у вінницьких підземеллях. 

А от цікаві пункти нашої програми не переставали нас дивувати не лише тематикою, а й локаціями. Прекрасний Сергій вчив нас грати на дримбі, глюкофоні і дарбуках у самому серці сабарівських скель, де ми насолоджувалися не лише цікавою музикою, а й неймовірними краєвидами і чудесними смаколиками від кондитерської Солодка Мрія. А от мальовничі скелі Сабарова ми покидали на прекрасному катері вздовж річки Південний Буг, якою ми доплили до ключової точки Вінниці і родзинки всієї програми візиту - фонтану ROSHEN :) Думаю, у всіх, хто того вечора там був, досі у голові крутиться та чудернацька пісня - "Ми - баобаби! ЄЄєєє ".
От здавалося б, що може бути крутіше славнозвісних вінницьких фонтанів. Але навіть третього дня організаторам вдалося нас приємно здивувати майстер-класом з історичних танців від суперової Альони. Це вже був мій третій майстер-клас з історичних танців і він втретє викликав такі ж круті емоції, хоча деякі танці відрізнялися від тих, що були на фрішних таборах. От історичні танці - це завжди дуже круто, бо ще більше дізнаєшся про людей, з якими вже ось третій день поспіль спілкуєшся, а неймовірна харизма нашого хореографа лише доповнювала ту легку атмосферу такого всеохоплючого щастя. 
І от, добре нагоцавшись у просторому і такому зручному хабі, ми втомлено посідали слухати презентацію про U-report від Краплинки. Ось у червні буде вже рік, як я проходжу всі опитування від ю-репорту і вже навіть маю їхню фірмову торбинку, тому якщо ти читаєш цей пост і ше досі не викупаєш, шо то є таке - переходь за посиланням! 

І от втомлені, але такі щасливі ми попрямували блукати містом у пошуках їжі. А завдяки кав'ярні Starvin, ми мали гарну можливість посмакувати чудовою вінницькою кавою! Власне, на цій піднесеній хвилі взаємного тепла і радості розпочався останній, але такий важливий пункт програми - загальна рефлексія і розсекречення всіх ТДшок. Проте, спершу ми любувалися красивезною піньятою, яку для нас підготували організатори, і ловили цукерки, які летіли з неї. Це було так гарно! 
А ще мушу визнати, що на ТК у Вінниці у мене був мій найкращий Таємний Друг за всі попередні ТКшки і ФРІ-табори. Яна, ти - чудо! Дякую за всі ті милі дрібнички і смаколики. І та, нема більшого щастя, ніж пускати мильні бульбашки у свої 21 з хвостиком :) 
Традиційні прощальні обійми, і от я вже у тролейбусі з Валєрою, який проводив мене на вокзал. Валєра, колись я таки позбудуся звички читати одночасно кілька книг і дочитаю про Річарда Фейнмана! 

Зазвичай осмислення деяких речей приходить лише опісля, коли всі вже забули якісь особливі дрібнички, але пам'ятають оте всепоглинаюче почуття тепла і щастя. Тому я і люблю писати відгуки про ті класні моменти, які доводилося переживати, бо хтось обов'язково, читаючи цей допис, пригадає щось своє! Дякую вінницьким котикам за європейську гостинність і теплі обійми. У Вінницю хочеться повертатися не заради фонтанів, а заради тих людей, які наповнюють місто життям! 

P.S. Всі круті фотографії з ТК - то справа рук талановитої Лєни -------> Vilena Photo Art

Твоя Країна - Харків

Колись здавалося, що на проект "Твоя Країна" у Харкові потрапляють лише обрані. Принаймні цим я пояснювала собі кожну невдачу при реєстрації на черговий візит. Але такі перешкоди додають мені лише азарту, тому я зазвичай махаю на все рукою і їду до омріяного міста сама. Так було і з Харковом! Ну, подумаєш, не беруть на візити - поїду на концерт Бабкіна! І поїхала, і з містом познайомилася, і за місцевими людьми поспостерігала. Але от, повернувшись додому, відчула якусь недосказаність у наших стосунках з Харковом. Чесно кажучи, це не те місто, де хочеться заблукати серед вуличок і блукати до втоми у ногах, доки хтось не покаже тобі вірну дорогу. Здавалося б, якщо заблукаєш у Харкові, то ніхто тобі в біса не допоможе, бо місцеві там не дуже привітні і тяжко йдуть на контакт. Отак, відкидаючи всі негативні враження і спогади про місто, я зареєструвалася на ТК візит від Kharkiv Open Team. 

Я не мала жодних особливих очікувань від цих 3-х днів, лише сподівалася зустріти хороших людей, з якими можна цікаво і пізнавально провести час. Так от, з перших хвилин у Харкові, коли я тільки-но вийшла з потяга, зрозуміла, що це ТК буде особливим. Вірте чи ні, але ше ніхто і ніколи не зустрічав мене з потяга і так, що ти відразу зустрічаєшся поглядом з тією людиною. Дякую, Вова, що так рано-вранці, коли нормальні люди бачать десяті сни у своїх ліжечках, ти вже чекав на пероні на своїх тимчасових сожитєлєй :) Вова, дякую тобі, що знайшов не лише місце, а й час аби вигуляти нас з Артемом славнозвісною Салтівкою. Того дня я, певно, встановила свій особистий рекорд поїздок трамвайчиком - квиточки просто таки випадали з кишень :) 

А потім був тімбілдінг і такі вже улюблені таборові ігри на знайомство, які з новими людьми проживаються по-іншому. І та, так приємно було зустріти у цьому чудовому колі людей таборових знайомих, з якими не одна пісня була проспівана біля ватри влітку 17'го. Це вкотре підтверджує, що світ таки тісний! 
Того дня на нас чекав ше майстер-клас Макса, під час якого ми вчилися відчувати і довіряти один одному. Цікаво було комунікувати з іншими за допомогою такого своєрідного способу і дізнаватися про чужі страхи і почуття. По суті, перший день був таким лайтовим, коли ми знайомилися і спілкувалися один з одним і дякую оргам-котикам, бо після ночі у плацкарті і дуже раннього підйому було вже складно рухати мізками ввечері.  
А от другий день візиту зарядив просто на повну! Ранкова руханка у стилі хіп-хопу від @AllStarsDC допомогла трохи розчухатися і влитися в нестримний режим блукань містом. Але перед тим ще була цікава розмова у формі тренінгу з Магдалиною на тему подорожей. Цікаво було обговорити, чому і навіщо ми кудись зриваємося і їдемо. Якось от ніколи не задумувалася над реальною причиною своїх мандрівок, адже завжди обходилася заїждженою фразою "вихід із зони комфорту". Дякую, Магдалино!) 
А потім був справжній марафон блукань і цікавих розповідей від Ярослава, а також марних спроб оминути калабані на вулицях міста) От від душі дякую оргам-котикам, які знайомили нас протягом всіх тих 3-х днів з людьми, які щиро кайфують від того, що вони роблять. І от Ярослав своєю енергетикою і влучними жартами не лише створив чітке враження про Харків, а й показав як можна щиро тішитися з того, чим ти займаєшся. 
Ще з таких відчайдушних фанатиків запам'яталися фотографи з фотолабораторії "Vinol", які розповіли нам про секрети плівкової фотографії. І от ніби така старомодна плівка, але ці люди дарують їй нове життя і знову ж таки, щиро кайфують від того, що роблять. А от справжньою родзинкою того вечора став концерт харківського гурту Dостоевсkий FM. Надзвичайно харизматичні та запальні музиканти зарядили всю нашу компашку і стали фінальним акордом офіційної програми другого дня візиту. 

А потім було безмежно прекрасне #неспимо тривалістю в одну лютневу ніч, коли ми грали в різні ігри, настолки і співали пісні під гітару. Атмосфера була такою, що здавалося, ніби я от заплющу очі й опинюся у якомусь провінційному куточку нашої країни, де палатиме ватра одного із ФРІ-шних таборів. Було настільки тепло, що отак раптом серед зими ти опиняєшся у літі й у компанії цікавих і неймовірних людей, з якими просто так добре бути саме тут і зараз. І та, дякую, друзі за можливість побачити безлюдний Харків і проїхатися у першому ранковому поїзді метро ♥♥♥
От якою б насиченою не була ніч, а зранку ми знову зібралися на платформі метро, щоб востаннє прокайфувати у нашому повному складі в екстрим-залі @InGravity.Space. А потім були найтремтливіші моменти останнього дня візиту, коли всі дізналися про своїх таємних друзів і почали прощатися, бо ТК - штука підступна: тільки відчуєш оцю теплу прив'язаність до людей і міста, як доводиться розлучатися. На щастя, мій потяг був пізно ввечері і я ще встигла приєднатися до команди везунчиків, які спробували вибивати ритми на дарбуках, глюкофонах та інших хитромудрих музичних інструментах в атмосферному місці Харкова @drumspace. Це був один із найпрекрасніших моментів завершення візиту, коли ми мали нагоду отак востаннє відчути себе командою, вибиваючи ритми. 
А мої останні спогади про Харків одні з найтепліших, бо це були десятки прощальних обіймів, теплих розмов на вокзалі і раптові жарти, заради яких просто хотілося зупинити мить. І як же приємно сідати у потяг і, провалюючись у сон, на підсвідомому рівні продовжувати переживати ці неймовірні 3 дні у Харкові, з яким, сподіваюся, мені вдалося поладнати при нашій другій зустрічі!

І та, якщо ви думаєте, що коти - то розніжені милі тваринки, які люблять лише тепло і суху погоду, то цей стереотип аж ніяк не стосується харківських КОТиків :) Бо Kharkiv Open Team - то злагоджена команда енергійних бубочок, які не лише з точністю орієнтуються у всіх підземних переходах міста, а й майстерно долають кілометри непрочищеними від снігу доріжками, манівцями і тротуарами. Дякую, КОТики, що обігрівали своєю турботою і любов'ю, давали можливість відчути себе потрібними і закохували у місто, серед бетонних стін якого живуть такі творчі і віддані фанати своєї справи!

Х is for Харків

Знаєте, я ше той мізантроп. Інколи мене настільки перенасичує спілкування з людьми, що хочеться деякий час просто мовчати і не заводити ні з ким нових знайомств. Такою і була моя літня поїздка до Харкова, під час якої я мала на меті потрапити на концерт Бабкіна.

Досить довго я хотіла потрапити на концертік Бабкіна саме у Харкові. Все ж таки рідне місто має приймати його по-особливому. Саме тому, не роздумуючи, купила квиток на Імпульс-фест ше в травні і тихенько чекала липня. Харків почав вражати ще у потязі, сполученням Київ-Харків. Я от завжди у потягах люблю спостерігати за людьми і трохи користуватися тим, що я дівчинка і просити люб'язних мужчинчиків дістати мені матрац з третьої полиці. Так от, оці люб'язні харківські мужчинчики не тільки матрац мені дістали, а й постіль постелили і цукерками пригостили. Таа мене щоб вразити багато не треба! :) Але, як не крути, приємно таки відчути себе такою дівчинкою-дівчинкою. 

А потім були 3 неймовірно спекотних дні у Харкові, коротке знайомство з одним милим норвежцем у хостелі і непристойно прокурена жіночка при вході на завод "Артмеханика" зі своїм оцим контрольним питанням: "Водка есть? А если найду?" Дивовижно, як частина людей сприймає мене такою 16-17-тирічною дівчинкою, яка лише школу закінчила, а ось інша частина підозрює мене у розпитті алкогольних напоїв у публічних місцях. Лол, де та грань між уявною та дійсною мною? Менше з тим, виступ Бабкіна був особливим, але, певно, я до чортиків вже залюблена у київську атмосферу його концертів, де вже навіть зустрічаю знайомі обличчя (ага, за стільки-то років!). Неймовірним відкриттям того вечора став гурт ТНМК. Блін, нереально запальні Фагот і Фоззі, які просто підірвали публіку. Гурт, який своє коріння пустив ще за часів мого глибокого дитинства, але нагода отак посмакувати їнім живим звучанням мені випала лише минулого літа. Нууу дуже круті! 

А потім ше були пригоди з тим харківським метро, де автомат приймає лише дрібні купюри, і тому я бігала о пів на дванадцяту з проханням розміняти мені 10-ку. Прикро, але типові бабки 60+, родом ще з СРСР не дуже реагували на мою українську, а пересилити себе і заговорити своєю ламаною російською я аж ніяк не могла (впертюх ше той!) Добре, що знайшовся якийсь в стєльку п'яний мужичок, якому явно було байдуже якою мовою я говорю. Спс, бро!

А ше коротка замальовка до теми про #фатальНастя. Я випадково натрапила на Едгара, який якраз теж приїхав до Харкова і співав у центрі міста. Варто було мені лише підійти, а в хлопаки рветься струна. Ну окей - подумала я, - піду поблукаю навколо. Повертаюся я така через 15 хв до Едгара, який вже поміняв струну, зупиняюся, слухаю і оп! - у нього знову рветься струна. Сорі, бро! 
Так от, того літа мені настільки сподобалося місто, що вирішила туди повернутися, аби всі ті скверики і вулички наповнилися історіями, які пов'язуватимуть мене з іншими людиськами. Отак я не зчулася, коли пройшла на ТК у Харкові і згадала, що ше кілька років тому мене вперто не брали на жоден візит :) 
Або я трохи продвинулася у майстерності написання мотиваційок, або щось таки у цьому Всесвіті зрушилося!
До зустрічі, Харків!

Л is for Луцьк

Кожна моя бодай найкоротша поїздка пов'язана з людьми, яких я зустрічаю у дорозі. І щоразу я тішуся, ніби дитя, коли вдається познайомитися з кимось екстраординарним. Якось так сталося, що моя чергова Pre-Birthady Trip співпала з туром Дмитра Комарова містами України. Купа зустрічей, фотографій з тих зустрічей, тисячі коментарів і тотальне нерозуміння, що ж там такого на сцені робить Діма зі своїм оператором, що їм вдається збирати повні концертні зали. Та й офіційна зустріч за тривалістю дорівнює двом повноцінним концертам гурту 5'nizza. Довго думала і вагалася, але коли зовсім випадково підслухала у житомирській маршрутці розмову двох жіночок про того самого Комарова, який вивертає світ навиворіт, то вирішила, що треба їхати. Зважаючи на те, що Житомира у списку міст не було, на зустріч мені вдалося потрапити лише в Луцьку через день після останнього екзамену. Мені сподобалася перспектива поблукати новим містом і тим самим наблизитися до цілі #25областейдо25років. Правда, я ше думала, що дорогою додому ше кудись завітаю, але зважаючи на минулорічний досвід блукань зимовими містами, вирішила, що вистачить з мене одного Луцька. Ха, певно, роки беруть своє :D

Ви не повірите, але всі 4 з половиною години у концертному залі "Промінь" Діма  Комаров говорив. Лише час від часу він давав можливість розповісти якісь цікаві моменти своєму оператору, Олександру Дмитрієву, який в програмі постійно знаходиться за кадром. Так от, по Сашку точно можна було сказати, що він не любить таких публічних виступів, а тому всі його спроби щось розповісти підтримував Діма, який чітко окреслював Сашкову думку, яку він намагався донести. Ще, правда, були курйозні відео і фотографії, які неймовірно цікаво було переглядати на величезному екрані. З впевненістю можна сказати, що публічні виступи - це точно каньок Комарова, який у кожній своїй розповіді чіплявся за нову тему і продовжував все говорити і говорити. Повірте, такого натхненного оратора я ше не зустрічала у своєму житті. Хоча саме цими своїми ланцюжковими розповідями, які чіплялися одна за одну, він нагадував мені мого класного керівника, який частенько відхилявся від теми фізики і закінчував тим, що розповідав анекдоти на довільну тематику. 

Безглуздо описувати який же крутяцький цей Діма, і ні до чого згадувати всіх тих женщін, які рвалися до нього на сцену, цілували його, безсоромно питали, чому він досі не одружений і чи візьме він їх з собою в експедицію, але цей людський цирк тривав впродовж всієї зустрічі. Хоча навіть з такими недоліками публічності Комаров, здається, вже й змирився. Власне, якщо ви сумніваєтеся, як я колись, чи йти на Комарова, то просто йдіть на нього і не думайте, бо таких крутих чуваків на нашому телебаченні більше нема. На цьому ода восхвалєнія Комарову закінчується.

А от щодо Луцька, то місто надзвичайно затишне і красиве як для обласного центра. Спершу воно нагадало мені той самий Житомир, але подальші блукання дали зрозуміти, що Луцьк значно більший і до того ж має досить затишну стару частину міста, де, правда, у понеділок було вкрай безлюдно. Певно, кінець січня не надто популярний серед туристів, бо й на території луцького замку було лише кілька людей. 

P.S. Власне, це зовсім коротенький допис про останню поїздку, аби трохи оживити цей бложик і дати знати про себе у 2018-му, протягом якого я ше нічого не постила. 

мій 2017-ий!

Не люблю зраджувати маленьким традиціям, тому знову під кінець року, як завжди, роблю своєрідні підсумки. Цікаво, що кожен наступний рік абсолютно не схожий на попередній. Здається, вже цим і можна пишатися ;)  Все за стандартним зразком. Погнали!

Книги року: Я надто одержима цими челенджами на Goodreads, де плануєш собі певну кількість книжок на рік і не маєш права провалити свій план, бо то ж побачать всі твої друзі на goodreads. Цього року мала на меті прочитати 30 книжок і на даний момент, прочитала лише 28, тому я досі тримаю руку на пульсі, а точніше на тих двох ще недочитаних книжках. 

А з книжок виділю...

• "Все те незриме світло", яку дочитувала зі сльозами на очах, накрившись простирадлом з головою; 
• "Несподівана вакансія" - той момент, коли Роулінг може бути іншою. Огидно захоплююча книжка (ага!);
• Таких огидно захоплюючих книжок було навіть декілька: "Лолита" Набокова викликала суперечливі враження. Мова і стиль розповіді захоплюють, а от сам факт стосунків між дівчинкою і дорослим чоловіком викликав деструктив у моїй дещо консервативно сформованій свідомості; 
• Ще однією такою огидно захоплюючою книгою була "Западня" Золі - ох, цей бридкий Париж 19 століття, де купа бруду, брехні і зради - все натуралістично і до біса реально; 
• Також мене страшенно дратував "Мартін Іден" з його безкінечними літературними потугами заради прихильності якоїсь дівчинки, яка навіть не вірила в нього і постійно просила його знайти нормальну роботу; 
• "Крадійку книжок" прочитала на одному подиху, а потім подивилася фільм - неймовірно!;
• Перше знайомство з Максом Кідруком сталося цієї осені, коли він презентував свою нову книгу #НОІМ, яку я проковтнула за два дні. Питання: чому я так довго відкладала знайомство з творчістю цього автора? Він не лише захоплююче розповідає про давні поселення різних народів десь в глибинах Південної Америки, а ще цікаво пише. 
• Був ше, правда, Ремарк і його четвертий мною прочитаний роман, сюжетні лінії якого нагадують інші твори;
• Наостанок запам'ятався Селінджер і його безсмертний "Ловець у житі". 

коли Катя фотограф ♥

Фільм року: Якби я десь так само відмічала переглянуті мною фільми, то, може, б я чіткіше пам'ятала, що встигла подивитися. Але з останнього пригадуються "Beautiful mind" та "Good morning, Vietnam" з безсмертним Робіном Вільямсом.

Музика року: Тут однозначно "Despacito", яка лунала на кожному розі, особливо влітку, і навіть в Отрокові, де Маурісіо вчив нас танцювати бачату :) Але протягом року в навушниках регулярно співав Бабкін і 5'nizza, що, власне, і так зрозуміло.

Вірші року: Цього року я не вивчила жодного нового вірша і, здається, призабула кілька з тих, що знала. Пам'ятаю, лише поетичну ватру на Кроці до Лідерства, де була неймовірна атмосфера з фільму "Товариство мертвих поетів". 

Серіал року: Я успішно додивилася "Дівчаток Гілмор" і так само успішно на фоні гучного хайпу підсіла на "Гру престолів". А також вічно милий Шелдон Купер часто розбавляв мої вечори.

Їжа року: Ох, я ніколи в житті не забуду неймовірної польової кухні під керівництвом Сашка з Віталіком і Соні. Пам'ятаю, як гарно смакувала вівсянка з родзинками, ожиною, маком і згущиком, а ше кукурудзяна, пшенична і гречана каші, які завжди були приготовані з такою турботою і любов'ю ♥  І на замітку: згущик на таборі прирівнюється до золота. 

Напій року: Шампусік і бехєровочка - ага! були і такі дні цього року)

захід сонця на моєму першому ТК у Києві

Урок року: Не боятися і не накручувати себе, а просто робити так, як знаєш.

Здивування року: Життя в наметі, без душу, інтернету і нормального (пардон) туалету таки існує!

Відчуття року: Одним із найглибших і найтепліших було відчуття обіймів і неймовірного кайфу від людей. 8 березня з Катьою ми провели 3 години на Михайлівській, обіймаючи всіх перехожих. Дивовижно, але обійми супроводжували мене і влітку, коли у таборах було стільки людей, що можна ходити і весь день зі всіма обійматися. 

Кавунчик фест

Знайомство року: Знову ж таки знайомств було стільки, що я навряд чи виділю якесь конкретне, яке особливо вплинуло на моє світосприйняття. Безсумнівно, кожна людина цього року привносила у моє життя щось нове і цікаве. Зважаючи на кількість людей на трьох літніх таборах, то кількість знайомств у реальному житті значно переважала над віртуальними. Хоча одне із знакових знайомств сталося у березні, коли я фотографувала Книжковий Форум у Житомирі і дізналася про ФРІ. Я до цього багато чого знала вже про ФРІ, але досі не знала, хто є головою ФРІ у Житомирі. Отак, власне, я приєдналася до осередку, де познайомилася з надзвичайно класними людьми, які кардинально вплинули на моє світосприйняття. А з випадків неймовірних хитросплетінь життя пам'ятаю теплий березневий  вечір в Теретенії на концерті Дільдара, внаслідок знайомства з яким дізналася про аматорський театр "Понтеон" у нас в Житомирі. Пам'ятаю травневу виставу за його участі, де одну з ролей грав незнайомий мені  віолончеліст. І от, життя настільки непередбачуване, що вже у жовтні цей самий віолончеліст грав на нашому квартирнику на ТК візиті і ночував у мене на хаті. Хто б розповів мені про це у травні тоді під час вистави - нізащо не повірила б!

облєпіха!

Погода року: Неймовірно мінливе літо з різкими перепадами то на спеку, то на нормальну температуру.

Мови року: Цього року я вперше почула закарпатський діалект, який надзвичайно складно розуміти у швидкому потоці слів.

Маршрут року: Хитромудрі маршрути я вимальовувала цього літа. Ніколи не забуду зборів на перший табір у моєму житті, коли ледве уявляєш собі життя без нормальних умов в наметі, але їдеш в якийсь Отроків, про який ніхто ні сном, ні духом. Всі складнощі добирання до Отроківського замку були виправдані неймовірною красою Поділля і теплими людьми.

♥♥♥

Поломка року: Досі не можу повірити в те, що у нас тепер немає нашої синьоокої ластівки, яка стала моїм першим чотирьохколісним транспортним засобом, яким я навчилася керувати завдяки неймовірному бажанню татка. Пам'ятаю мою останню поїздку 14 жовтня до Києва, коли я страшенно затупила на світлофорі, і коли в мене почалася така істерика, що я ледве заспокоїлася, але наша авешечка мене не підвела, і я таки успішно доїхала до місця призначення, а потім вже й додому. Я страшенно сумуватиму за тою машинкою, яку я вперше навчилася чути і розуміти кожен її звук.

Розчарування року: Життя таке непередбачуване, і якого біса ти щось плануєш, якщо один момент може все зіпсувати. У таких ситуаціях варто мати кілька варіантів розгортання подій, але не виключено, що хоча б один з них спрацює. Цього року я знову ж таки подавалася на американську візу, але нічого з того не вийшло. Хоч і була морально вбита тою обставиною, але тішуся, що все склалося саме так. Але я страшенно сумую за тими прекрасними Туманними горами, за Наскаром і за людьми, з якими хоч у вогонь, хоч у воду.

черга за сніданком :)

Розуміння року: У квітні я познайомилася у потягу з дівчиною з Індії, з якою спілкувалася 3 години протягом дороги з Ужгорода до Львова. Відверті і дещо неприйнятні для мене дії з її боку я сприйняла як певні відмінності нашого і її власного менталітету. Ну, з ким не буває, все ж таки. Але провівши потім з нею цілий день влітку, блукаючи Києвом, зрозуміла, що вона відверто невихована. Я щиро сподіваюся, що не всі індуси є такими, і як підказав подальший досвід вони такими і не є, адже на таборі в Отрокові мені пощастило познайомитися з іншими індусами. Так от, розуміння року полягає в тому, що інколи 3-х годин спілкування з людиною недостатньо, аби дозволяти переступати їй поріг власної хати. Хоча даний висновок стосується не лише людей, а й міст. Знали б ви, як мені полюбилося Закарпаття тоді, у квітні при цвітінні сакур, і знали б ви, яке діаметрально протилежне враження склалося у мене про цю місцевість під час табору у Кам'яниці. Мало того, що ЗД зупинка Кам'яниця - то якийсь суцільний армагедон з суміші пилу і бруду замість повітря, так там ше на постійній основі вирубуються ліси. А ще Зкарпаття - то купа брудних ромів, дещо бидловатих і бандюковатих місцевих. А таке гарне місто при цвітінні сакур! А от Львів, який вже відвідувала не вперше, у квітні, як завжди, був приємним і хорошим. Проте, коли приїхала туди на концерт Бабкіна у жовтні, то з відчаєм спостерігала за групою інших дуже "культурних" молодиків, які перекривали вхід до клубу. За якийсь вечір я буквально зненавиділа той Львів і зрозуміла, що на концерти Бабкіна за традицією буду ходити лише у Києві. У принципі я розумію причину всього того хайпу з забороною концертів Бабкіна, але до біса таку культуру, яка визнає якихось там Грибів, Врємя і Стєкло, або упасі боже, того блондіна на ім'я Олєжка. 

такою компашкою ми натрапили
на шкірзавод у Кременчуці

Сон року: Я не в змозі згадати якийсь конкретний сюжет моїх снів, але я гарно пам'ятаю ті ночі без сну, коли ти сидиш біля ватри, або на підлозі квартири в повній темряві і співаєш "Забери", або коли ти засинаєш у квартирі хлопця, з яким знайома ось буквально 10 хвилин, і в кімнаті якого вся стеля всіяна зірками (про таку стелю я колись мріяла в дитинстві). А ше чітко запам'яталася дощова ніч в Отрокові, коли ми сиділи в замку, де постійно зникало світло, і підспівували разом з Ткачинським "Дочку мельника".

Фраза року: "Єслі хочеш здохнуть - прієзжай в Свєтловодск!" - не те, щоб це стало якимсь гаслом, але ці слова вдало підкреслюють всю істинну ситуацію провінційних міст України. І так невипадково ми її тоді почули, коли вийшли з маршрутки не в тому місці, де потрібно було. 

Порада року: work hard be brave!

halva party

Досягнення року: Я навчилася складати намет, жити тиждень без душу і спати у спальнику, а ще їсти з землі і складати лише найнеобхідніші речі у наплічник) А якщо серйозно, то я стала одним з організаторів візиту "Твоя країна" у Житомирі і з допомогою Бажени координувала "Живу Бібліотеку". Опанувала фотошоп і навчилася клєпати афіші для своїх заходів. Мала близько 10-ти різних співбесід, але так і не знайшла свою дрім джоб. 

Подія року: Найяскравішою подією було зняття брекетів, однозначно! А ше пам'ятаю Вільні обійми 8 березня на Михайлівській і мій перший Джазовий фестиваль у Житомирі, де познайомилася з творчістю Каті Chilly. І ніколи не забуду три літні табори, які подарували різні емоції і навчили чомусь новому. Тут не можу не згадати ше концерти, на яких мені вдалося і не вдалося побувати: теплий квартирник Дільдара в березні, 5'nizza в червні, перший день Імпульс фесту з Бабкіним і запальним ТНМК, зірваний концерт Бабкіна у Львові, неймовірний концерт того ж таки Бабкіна у Жовтневому палаці в Києві і ламповий квартирник Postman'а останньої п'ятниці цього року.

традиційне селфі з сестрами)

Подарунок року: Квиток на такий довгоочікуваний концерт 5'nizza.

Покупка року: Книги, однозначно, але вже точно не пригадаю які саме і квитки на потяги.

Хештег року: #without_borders 

Міста року: Херсон, Миколаїв і Одеса в рамках моєї Pre-Birthday Trip, Ужгород у період цвітіння сакури і Львів, Дунаївці, Отроків, Кам'янець-Подільський, Хотин, Харків, Кам'яниця, Мукачево, Кременчук, Світловодськ, Нагірне і Київ ♥ 

коли фоткає Катя, то я просто
не можу бути серйозною :)

Уміння року: Як би то сумно не звучало, але я навчилася спокійно реагувати на всіх тих хворих людей у лікарнях. Якщо раніше я майже втрачала свідомість від одного споглядання немічності  і безпорадності лежачих людей, то зараз я спокійно можу дивитися на всі ті трубки, які стирчать з тіла хворих, можу обробляти рани якимись розчинами і змінювати пов'язки. правда, ше так невміло, але з любов'ю ♥

Неуміння року: Правильно розставляти пріоритети. Я інколи просто губилася серед усіх своїх бажань і чітко не розуміла, що хочу на даний момент. Від того не могла реалізувати жодного з них. 

Місяць року: Однозначно, липень з Without Borders Camp.

День року: 23 вересня, коли мій ортодонт зняв брекети і дав мені в руки дзеркальце. І перше, що я сказала: "це капець!". Точніше, я не знала, що говорити, бо картинка мене з брекетами сидить в моїй голові ще з вересня 2012. І та, це були найкрутіші 5 років мого життя. Я, звісно, сумую за ортодонтом, його специфічним гумором і моїми поїздками до Києва, але, як не крути, їсти тепер стало значно зручніше. 

Сайт року: Фейсбук, певно.

задумчівая я в останній день 
нашого візиту у Житомирі

Запах року: Ох, ше влітку я зрозуміла, що напишу в цьому пунктику у підсумках року - запах польової кухні, коли ти йдеш повз, а вітер доносить до тебе різноманітні аромати в суміші з димом. Або, коли ти сидиш біля вогнища і смажиш гріночки за порадою інтенданта, а потім так лукаво усміхаєшся і просиш у нього ше плавлених сирків, аби намастити ті гріночки. Польова кухня - то суцільна любов. І скільки б ти не їв, але однієї порції все одно буде недостатньо.

Відкриття року: Цей пунктик дещо перегукується з розумінням року. Адже як дивно згадувати ті дві поїздки до Ужгорода і Львова, кожна з яких відрізнялася за настроєм та атмосферою.

а ше на мене цього року 
нападали котики :)

Місце року: Зі всіх трьох ФРІ-таборів перший залишиться в моїй пам'яті назавжди. Певно, тому, що я ше не мала з чим його порівнювати і сприймала все так, як і має бути. А було по-справжньому тепло не лише від сонця, а й від людей. І той Отроків став для мене таким пам'ятним, бо старалася закарбувати кожну дрібницю. Та і люди з того табору здаються найріднішими, хоча і на двох інших познайомилася з тими, з ким досі спілкуюся.

Хоббі року: Автостоп! ага! коли ти навіть і не плануєш стопити, а просто спокійно йдеш собі ті 8 кілометрів пішки, а біля тебе зупиняється УАЗік, і такий хороший дядечко пропонує підкинути, а ти така натхненна розповідями таборових автостоперів, береш і сідаєш. Коли сіла в іншу машину до Дунаївців, то водій ввімкнув музику і було видно, що розмовляти він не дуже хотів. Але виявився напрочуд хорошим і уважним. А потім у вересні, коли тільки повернулася з Кроку до Лідерства, і всі так дружно у діалозі збиралися на халву паті, що я не втрималася і першого ж свого навчального дня після єдиної пари в універі дременула до Києва автостопом! І тоді також мені трапилися надзвичайно цікаві і говіркі водії, з якими було приємно і їхати, і розмовляти про життя. Сама від себе такого не очікувала, але та спонтанність подарувала мені теплий вечір на даху київської багатоповерхівки з теплими людьми, вином і халвою.
А ше цього року я спробувала медитацію завдяки своєму таємному другу Олєжки і Кільки на Кроці до Лідерства. Досі пам'ятаю весь той кайф перших невмілих медитацій, коли ти сидиш на землі майже на краю прірви і спостерігаєш за вогниками вдалині, чуєш спокійне дихання своїх друзів, шурхотіння листя на деревах і віддалений спів таборових пісень.  

Людина року: Згадуючи всі події 2017-го, розумію, що всю прекрасність і безтурботність цього року перекреслив лише один день - 1 листопада, коли я, як завжди, вийшла з універу і подзвонила мамі, аби розповісти про пригоди минулого дня, але замість взаємного обміну емоціями, почула слова, які спершу кинули мене у ступор, а потім постійно відлунювали у моїй голові дорогою додому. Скільки б людей не зустрічала я у своєму житті, але батьки завжди займатимуть перше місце, бо лише з ними я можу бути собою і ділитися всіма своїми думками. Цього листопада було невимовно боляче розуміти, що є речі, які не завжди від нас залежать, було страшно їхати додому і видумувати собі страшну картину дійсності, а потім, побачивши й оцінивши реальний стан речей, стримувати той потік сліз, які самі котилися, коли я лишалася наодинці. А ще було так нестерпно лишатися наодинці вдома, де все нагадує про безтурботне життя до того злощасного листопада. Якщо описувати все в позитивному світлі, то це історія про те, як наш тато святкував свій день народження протягом всього листопада. Протягом перших днів у лікарні двері його палати не зачинялися. Постійно приходили знайомі і небайдужі люди, які десь чули останні події. Я пам'ятаю, як ми кожного божого дня виносили з татової палати пакети їжі, бо кожна людина, яка приходила, переживала, що наш татко голодує, а він навіть їсти спершу не міг. Якби то не було сумно, але в такі моменти розумієш, що, певно, прекрасно бути людиною середнього віку, і знати, що про тебе пам'ятає і тебе цінує стільки людей. Якесь лікарняне завершення року виходить, бо протягом двох останніх місяців я була в цьому закладі частіше, ніж за всі свої 20-ть з хвостиком років.

одна з останніх фоток
з брекетами

Яким би не був цей рік, але я завжди вдячна Всесвіту за ці неймовірні пригоди, трагедії і маленькі досягнення. Пам'ятаю всі нові знайомства і теплі прогулянки давно знайомими містами, від тої дівчини у хостелі в Миколаєві в січні, Кавунчикфесту у червні, прогулянки Подолом у липні і до ТК-шного візиту в жовтні і першого реалізованого проекту в кінці жовтня. Було драйвово, натхненно і дуже круто. Водночас мені трохи страшно ступати у 2018-ий і в ту невідомість, яку він готує. Так неймовірно швидко підкрався той 4 курс, коли треба рухатися далі і не впустити свого щасливого моменту. Не маю найменшого поняття що робити далі. Зараз, до речі, читаю "Грек Зорба", і одне з питань, які там піднімаються, як правильно жити: так, ніби смерть наступить вже завтра, чи так, ніби до смерті ше купа часу. Дивно, але кожен має свою відповідь на це запитання. 

До речі, #моє_вперше цього року я пофарбувала волосся. Не тому, що я хотіла змінити колір, а тому, що сивина трохи не личить моєму юному віку. І я пам'ятаю той оригінальний комплімент від напівсонного Носова, що моє волосся органічно імпонує моїм щічкам ^.^ А друге місце в топі оригінальних компліментів займає той, коли мені сказали, що я маю гарний запах. На перший погляд, дивний комплімент, але уявіть ситуацію, коли ви тиждень живете без нормального душу і раптом пахнете не сумішшю з диму, поту і пилу. Ох, ті табори! Я за це літо купалася в трьох водоймах: річка Ушиця на Поділлі, річка Уж на Закарпатті і Кременчуцьке водосховище на Кіровоградщині. Останнє вразило своїм масштабом. Неймовірна локація прірви над водосховищем, на краю якої ми кожного дня вечеряли, спостерігаючи за заходом сонця. Чесно кажучи, якби не ФРІ-табори, то я б і не знала, що наша країна має такі мальовничі провінційні куточки. 

Жива Бібліотека 

Крім ТК і ЖБ у жовтні, неймовірну купу любові подарував концерт Бабкіна у Жовтневому. Після зриву концерту у Львові написала Снєжці і вона відповіла, що я можу безкоштовно відвідати будь-який інший концерт Бабкіна в рамках туру 15 років. Це було 21 жовтня, коли ми зустрічали наших учасників, які приїхали на візит ТК у Житомирі. Це була п'ятниця, коли за лічені години до концерту я вирвалася з Житомира і дременула до Києва. 3 години любові, усмішок, тепла і душевних пісень на біс зі всією командою Бабкіна з Голосу коштували всіх тих переживань, чи пустять мене за львівським квитком (мене не лише пустили, а посадили у такому мажорному секторі, де за мною сидів Мілош Єліч з дівчиною - ага!), довгих добирань назад до Житомира, адже вже о 7-ій ранку я мала прокинутися і готувати сніданок дівчатам, які у мене хостилися. І завдяки тому заряду прекрасної енергетики, не відчувалося недосипу і неймовірної втоми. А ше тоді дорогою після концерту я думала, що лише в свої 20 можна отак безглуздо зриватися в інше місце, а потім повертатися додому нічним автобусом, сидячи на сходах ше з однією такою ж шаленою дівчинкою. 

P.S. І якщо ви ше не бачили нашого відео від Дєні Мобіль Продакшн - негайно надолужте втрачене! Це наше перше відео-творіння. І водночас це маленький підсумок любові до ін'язу, яка все ж таки інколи межує з легкою формою ненависті :)

24-ий день листопада.

Цей день мав би бути іншим. Ще влітку ми обговорювали його з мамою, вже у вересні-жовтні мудрували, як все чьотко організувати, щоб всюди встигнути, а потім прийшов листопад, і все полетіло шкереберть. Навіть тоді, коли ми ледве звикнулися з думкою, що всьо не так, але ситуацію якось таки треба рятувати і зробити цей день особливим, доля знову ж таки повернулася до нас дупкою. Цей пост, певно, про те, що у цьому грьобаному світі навряд чи шось можна спланувати, але попри все, сила і міць наша лишається доти, доки поруч з нами рідні люди. Не знаю, чому Провидіння обрало нас, але щиро вірю, що бодай зимові свята ми, як завжди, проведемо вдома. І я навіть готова стерпіти оті марудні приготування святкового столу, безглузді новорічні ТВ шоу і черговий спіч президента, аби тільки гармонія і затишок повернулися до нашої домівки. 

Сьогодні День народження нашого дорогого татка, якого ми з мамою любимо всією душею і щиро віримо, що він таки якнайшвидше позбудеться всіх своїх недуг і, як завжди, тішитиме нас своєю усмішкою, розпиваючи запашну каву на кухні і розтягуючи задоволення від кожного ковтка. Вірю, що ще не одна собака з нашого двору буде ним нагодова, а наша Ася ще неодноразово розсердиться на нього і легенько цапне за руку, коли він гладитиме там, де їй не подобається. Але як не крути, ця сама Ася буде потім бігати квартирою, коли тато її тренуватиме, кидаючи малюсінькі шматочки твердого сиру або ізюму. А ше вірю, шо ше не одна бабця буде тішитися компанії нашого татка, який завжди може уважно вислухати навіть найбанальнішу маячню з серйозним виразом обличчя і при цьому генерувати якісь діючі поради, аби потішити цих "дітей" літнього віку. У мами таки вишуканий смак на чоловіків - завжди каже, що це саме вона обрала такого чьоткого татка. А ше люблю наші внутрішньосімейні жартики, які знаємо лише ми. Таке собі окреме угруповування з 3-х людей, які ідеально вже вивчили звички один одного і легко можуть відпустити якийсь жартик на внутрішню тему, обговорення якої завжди тримається лише в домашніх стінах, але яку легко можна ідентифікувати за появою пустотливих бісиків у наших очах при її згадці. Ооо тоді навіть слова не потрібні - можемо спілкуватися лише очима. Ох, дякую, Всесвіте, за крутих батьків, бо то єдині люди, в яких я впевнена, і яким завжди довіряю.

І яким би не був цей день, і весь цей листопад, вірю, що наша сімейка таки повернеться до звичного ритму життя, але ше більш згуртованою і з новим запасом сімейних жартів.

весна серед вересня

остання фотка з брекетами ;с

Весна, на яку я чекала трохи більше 5-ти років, настала всередині вересня 17-го. 5 років і 20 днів я оббивала пороги Стоматологічного факультету НМУ ім. Богомольця на вул. Зоологічній, 1, широко усміхалася своєму лікарю, аби він якнайшвидше зняв ті прокляті брекети, соромилася всіх тих студентів, які стовбичили наді мною і старалися ше відповідати на питання мого лікаря. Ох, кожного разу мій ортондонт казав, що навесні вже точно зніме брекети. Правда, він не уточнював якої саме весни :) А перед тим ше були муки з різними пластинками у Житомирі, які так сприяли моєму шепелянню, що завжди боялася сказати якесь зайве слово у школі. Ага, ті дурні підліткові часи, коли тобі абсолютно нічого не подобається ні у твоїй зовнішності, ні у твоєму характері, а ше до того всього тебе змушують носити пластинки. Лікування у житомирської лікарки продовжувалося навіть тоді, коли вона аби вирішити проблему діастеми (щілини між передніми двома зубами) запропонувала мені чудо-тєхніку сучасної стоматології - зв'язувати ті два зуби звичайною білою ниткою. Ох, Карл! Серйозно? За вікном вже давно двотисячні, а мені зуби лікують нитками, які, чесно кажучи, не вирішують проблеми. 

А потім, дякуючи Всесвіту, та лікарка визнала, що вже нічим не може допомогти і відмовилася від лікування. Отак у моєму житті з'явилося найвідвідуваніше мною місце у Києві, де я постійно чекінилася, - Зоологічна, 1.

Я от зараз оглядаюся на той період і розумію, що це були найкрутіші 5 років мого життя. Адже кожного разу, коли їхала до ортодонта, я гуглила якісь круті події, які мені було б цікаво відвідати. А ше постійно поєднувала такі теплі зустрічі з твітерятами, концерти 5'nizza і Бабкіна, аби лише зробити ці візити до лікаря не лише корисними, а й приємними. Власне, я обожнювала отак легально прогулювати спершу школу, а потім універ і кожного такого разу відкривати для себе нові куточки Києва. 

А ви помічали, як більшість людей бояться загострювати увагу на якихось таких речах, як брекети? Дехто з них просто не знає, чи приємно мені говорити про ці металеві штукенції на зубах. Вони просто не розуміють, що це таки одна з найкрутіших речей, які сталися зі мною. Якщо не враховувати того ефекту, коли ти проводиш язиком по зубах уже без брекетів, а потім ше дивишся вперше у дзеркало і просто не можеш звикнути до цих забутих відчуттів гладеньких зубчиків, а не постійної шершавості і ризику здерти ясна або язик до крові, то брекети - це найкрутіша штука в комунікації з людьми, завдяки якій вони, власне, тебе і запам'ятовують. І чим частіше люди продовжуюють бачити тебе з брекетами, тим ймовірніше, що вони навіть не помітять тієї радісної зміни, коли одного дня ти усміхнешся їм білосніжною усмішкою. А ше, повірте, майже кожен з нас має якісь свої власні проблеми з зубками і свій унікальний досвід відвідування стоматологічних клінік. І коли людина бачить у тебе на зубах брекети і розуміє, що ти спокійно можеш про них говорити, то ймовірно, що саме стан стоматології в Україні стане ключовою темою вашої розмови. І не треба жодних ігор для тімбілдінгу - просто дайте поділитися болем, пережитим у стоматологічному кріслі :) 

Обожнюю тих людей, які не соромилися, а особисто говорили, що мені дуже личать брекети. Дякую! Я хоч і страшенно соромилася їх, але то була така частина мене, без якої я просто себе уявити не можу. А ще мене до сліз усміхали маленькі дітки, необтяжені якимись моральними нормами, яким так кортіло дізнатися, що то таке у мене на зубах. Прекрасні маленькі створіння, в голосі яких відчувалася ота дитяча непідробна цікавість. 

літо 2012-го. у вересні того ж року
я вже буду в банді брекетоносців :)

Як би там не було, а я все ще звикаю їсти без брекетів. Особливо, яблука, які було так страшно гризти через постійний страх пошкодити брекет-систему, але я відчайдушно гризла. Ага! І пам'ятаю ті 4 місяці за океаном, коли я не мала банальної фізичної можливості відвідати свого лікаря і замінити щомісячне кріплення брекетів. То був 4-ий рік носіння брекетів, і коли у мене вже критично відпадала ортодонтична дуга, я самостійно міняла кріплення, зазадалегідь попросивши у лікаря запас отих еластичних штук (не знаю як вони називаються). Так шо, враховуючи нові здобуті скіли і термін відвідування медичного універу, я могла б спокійно отримати ще одну освіту :)) Ше був прикольний випадок, коли дуги мої врешті-решт відлетіли, і я їх спокійно викинула у смітник і приїхала до лікаря. Ох, цей дивакуватий погляд, і слова, що така оказія у практиці лікаря трапляється вже вдруге. Але ортодонт мій все-таки зачьотний. Не знаю, чи то він вже останнім часом просто сміявся з мене, чи дуже вже не хотів нашої з ним розлуки, але коли я складала літню сесію на третьому курсі, він був глибоко переконаний, що я навчаюся ше в школі. Але то вже в принципі інший матеріал для роздумів, чому люди сприймають мене підлітком у мої 20 з хвостиком років, але все ж було трохи прикро, що ортодонт, з яким ми бачимося кожного місяця впродовж стількох років, навіть не орієнтується в моєму віці. 

Нарешті я увіковічнила цю мить, запостивши цей постик. Вересень 17-го приніс давно забуті відчуття. Я тепер не маю жодної раціональної причини прогулювати універ, щомісяця їздити до Києва і відвідувати круті заходи. Але навіть відсутність брекетів тому не перешкода, тому я, як завжди, відкрита до цікавих спонтанностей і все ще обожнюю довгі піші прогулянки столицею, наповнені теплими розмовами. Думаю, намьок понят ;)