ніачьом

Минулого тижня сиділа у своїй квартирці на 5-му поверсі житомирської багатоповерхівки і готувалася до екзамену блукала просторами інтернету і натрапила на цікавезний блог однієї дівчинки. Не спала, не їла, а все читала її пости. Таки прочитала і мушу визнати, що блог до біса цікавий, особливо стиль написання. Власне, тоді я й згадала про своє дітище, яке переживає вже не першу у своєму житті перерву. Не те, щоб я так закинула свій бложик - ні! Але хочеться вселити у нього якийсь живий дух, щоб він був якимсь шолі актуальним на сьогоднішній день. І тоді я задумалася, а, може, шось запостити. "Ну ок", - сказала я собі. Але потім задумалася ще раз (так, я інколи можу багато думати) і не могла все зрозуміти, яка тема на даний момент так розриває мене зсередини, що просто таки мусить вилитися у допис на блозі. Так от, поки ще маю таку прекрасну можливість ясно мислити, і поки мій копчик обмежує можливості пересування, я шось собі нотую у своєму супер кльовому блокнотику, який веду у стилі Bullet Journal. Хоча вчора трапилася ще одна подія, яка підкинула мені кілька гарних ідей і вселила якусь мінімальну віру в те, що я ше можу якось доносити свою думку, складаючи слова докупи. Але про цю подію я розповім пізніше, коли все задумане, як то кажуть, здійсниться вже у новому році. Інколи здається, що життя і складається з таких банальних дрібниць.

До речі, сесія цього семестру складалася, на диво, легко. Ага, той чудернацький життєвий закон "менше паришся - краще виходить" таки працює. Перевірено на собі. Чесно кажучи, лише одні слова "універ" і "сесія" викливають у мене блювотний рефлекс, і сподіваюся, я ще колись напишу такий великий допис про своє навчання в універі зі своїми думками  і користь з того всього. Хоча, знаєте, думка про те, що вже через якихось півтора роки я буду дипломованим бакалавриком вселяє і радість, і тривогу. Бо на відміну від того періоду 11-го класу, коли я чітко уявляла ким хочу бути, зараз я страшенно розгублена. Я не знаю чого хочу і чим мені подобається займатися найбільше. По суті, я завжди роблю те, що мені приносить бодай якусь радість і завжди кидаю те, що мене пригнічує і змушує відчувати себе не в своїй тарілці. Але цих захоплень так багато, що я не знаю як серед них обрати най-най-най. Нещодавно читала одну статтю, що це типу нормально після універу не розуміти чого ти хочеш, але, може, все б так і було, якби я не чула щодня збоку порад/планів рідних щодо мого майбутнього. Ех, добре було б, якби Святий Миколай приносив не цукерки з подарунками, а чітко визначену мету і ціль для продуктивного життя. Можливо, тоді було б менше нещасливих і набурмосених людей, які рідко усміхаються, а від їхнього "гарного дня" хочеться повіситися, якщо чесно. 

Власне, не намагайтеся знайти якийсь сенс у цьму дописі. Він тут відсутній. Можна списати все на передноворічну хандру або на банальне нєчеводєлать в етот дєнь празднічний.

Все якось там буде. Не обіцяю, шо буде кльово і безтурботно, як колись. Я вже інша, і життя таке невблаганно жорстоке. 

вот!

П.С. тут особливо не вистачало фоточки з кицею, тому муууррр ;)

флешбек

А знаєте цей терпкий дух свободи, коли ти наодинці зі світом, який з кожним днем все більше відкривається перед тобою? Коли тримаєш квиток на літак, ночуєш на вокзалі і точно не знаєш, що чекатиме на тебе завтра. Кажуть, щоб почати мандрувати, варто лише покинути свою зону комфорту. Проте, ніхто не попереджає, що після тривалих мандрів, повернувшись в ту саму зону комфорту, ти почнеш по-іншому дивитися на речі, які тебе оточують. І чомусь велике зручне ліжко вже здається безглуздим, коли спати можна і на підлозі, і в аеропорту, міцно обійнявши валізу. Фотографії й картини на стінах раптом втрачають свою цінність, коли ти закриваєш очі і повертаєшся в мандри, пригадуючи маршрути і міста, якими ти блукав щодня, намотуючи кілометри. І люди навколо здаються вже трохи чужими, адже їх не було поруч в ті особливі моменти радості та страху, коли нові міста кидали тобі виклик на перевірку  твоєї мужності та внутрішньої сили. 

Хибне уявлення, що мандри - це легко. Особливо наодинці, коли немає нікого, кому ти можеш довіритися, попросити про допомогу чи просто погомоніти про життя, сидячи на набережній Бостона і спостерігаючи за літаками в небі. Щаслива і водночас самотня я гуляла з малознайомими каучами, тішилася таким рідкісним у великих містах посмішкам незнайомців і несподіваній троянді від дядечка в фотосервісі Чикаго, де я була така засмучена щодо фотоапарата, який зламався так невчасно. Тоді, коли попереду було ще два тижні мандрів такою прекрасною Америкою. 

- Take it! - дядечко-продавець протягує мені троянду. 

- Are you sure? - здивовано дивлюсь на нього я. 

- Yes, I'm sure. Just take it! - каже він мені знову. 

І я, вагаючись, взяла троянду, з якою проїхала всі 5 міст, які були у моєму маршруті, яка мандрувала зі мною у боковій кишені мого наплічника, яка всихала під спекотним сонцем Бостона і мокнула під ранковим дощем Філадельфії. Знаєте, серед тих всіх квітів, які я коли-небудь отримувала в подарунок, ця маленька трояндочка є найціннішою, адже вона змусила мене усміхнутися того хмарного дня у Чикаго, коли так хотілося плакати. 

А зараз, сидячи у своїй маленькій зоні комфорту, відчуваю гостру нестачу пригод і мандрів. Хочеться знову до нестерпної втоми в ногах блукати містами, знайомитися з цікавими людьми і в моменти особливого смутку знаходити причини усміхатися. 

літо, яке збагатило мене новим досвідом

Коли сидиш у своїй кімнатці на 5-му поверсі житомирської багатоповерхівки, то всі ті спогади про Америку здаються химерними і такими непевними. І лише, відкривши вдесяте за вечір папку з фотографіями, розумієш, що то був не сон. Як не крути, але я завжди сумуватиму за тим маленьким містечком Піджен-Фордж, яке простягається біля Туманних гір Америки в штаті Теннессі. І ви запитаєте, що то за штат такий? Та, то не пафосна Кароліна, Вірджинія чи Вашингтонщина, то такий штат на південному сході США, де люди ходять в ковбойських черевиках і капелюхах під час нестерпної літньої спеки, слухають кантрі і безглуздо жартують про ведмедів, які живуть у тутешніх горах. 

А все розпочалося в травні, коли я видихнула з полегшенням, закривши дострокову сесію, і в той же момент почала мізкувати і накручувати себе щодо майбутніх пригод. Перший політ на літаку, дві пересадки, 40 хвилин їзди до Піджена і раптом я опинилася не те що в іншій країні, а навіть в іншій півкулі. Пам'ятаю свій перший вечір в Піджені, коли на всіх дивилася такими зляканами очима і все думала, як мені знайти тут найближчий магазин. А потім мене кинула дівчина, з якою ми планували жити разом і все, чого я хотіла того вечора, засинаючи у великому американському ліжку, - це раптом опинитися вдома. Світ тоді здавався таким страшним і оманливим, що хотілося заховатися під батьківським крилом, де завжди було тепло та затишно. 

А от мій другий день в Америці уже ряснів маленькими особистими досягненнями: 

• я переборола отой страх говоріння англійською, тому що я вже не мала вибору якою ж мовою мені говорити; 
• я сама знайшла-розпитала-дісталася Волмарту, де можна знайти практично все; 
• і я переїхала до двох дівчат, які стали одними з найголовніших героїнь мого літа 2016-го. 

Здавалося, життя потроху налагоджувалося. Хоча попереду були перші дні в Наскарі (NASCAR SPEEDPARK), до біса незручне взуття, дурна форма і нерозуміння що і де треба робити. Було складно звикнути до постійної спеки і підвищеної вологості вдень, до 30-ти хвилинних обідів у чітко встановлений час і до 7-ми годинних ранкових змін. Але я трималася і вірила, що щось таки в тому періоді має бути прекрасним. 

Дивно, але я навіть не помітила, як літо змінило весну, як в Наскарі стало більш людно і нестерпно опівдні, як у мене з'явилась друга робота в піцерії. Сісі's стала тим рятівним острівцем від спеки, але навіть там я втомлювалася так, що після вечірньої зміни сил вистачало лише на те, щоб доповзти до ліжка і впасти. Саме цього літа я стикнулася з тим, що зранку, коли прокидалася, у мене нестерпно гуділи ноги, і поки я їх не розходжувала, ходити було просто нестерпно боляче. Навіть зараз я то виписую і згадую всю ту муку, коли типу "американська мрія" в реалі виявилась кардинально іншою, ніж уявлялося. Були моменти, коли просто опускалися руки від втоми, коли голова відключалась від недосипу, коли сил не було відписувати батькам, що зі мною все добре, але десь в ті моменти я почала помічати прекрасність цього літа. 

Ми жили в мотельчику з інтернаціональними студентами, які вечорами розповідали про свої країни і традиційну їжу, за якою всі сумували. А ще були хлопці з України, які жили на 2-му поверсі, і які, познайомившись з нами, потім частенько заходили на чай, але ті "чаї" завжди розтягувалися до 2-ої години ночі. От воно, справжнє студентське життя, в якому я досі не крутилася і не шарила всіх тєм, але, як виявилось, тема релігії одна з тих, на яку можна дискутувати не один вечір. 

Люблю це літо навіть за спільні поїздки на тих чортових велосипедах, з яких, певно, кожен падав після зіткнення з машинами. І як би то не було страшно бачити своїх друзів під колесами американських автівок, але ті моменти робили нас ще більш дружнішими. Ми ділилися проблемами, заспокоювали і запевняли один одного, що все неодмінно буде добре. Знаєте, тоді я й зрозуміла, що таке справжня підтримка і віра в когось, хто на грані зриву. У ті моменти навіть проста усмішка чи тепла нічна розмова дарували більше сил, ніж повноцінний сон. Хоча часу на сон, власне, й не було, то надихалися тим, що мали. Кожного такого вечора я засинала зі спокоєм на душі і вдячністю Всесвіту за тих прекрасних людей у своєму житті.

А потім настав момент, коли я усвідомила, що робота дарує якусь дивну радість, тому що в Наскарі завжди можна було когось зустріти з американців, перекинутися кількома словами і взнати якісь нові чутки. То був той момент, коли Наскар став сім'єю, коли вже проглядалися виразні знаки уваги і коли слідкуєш за чиїмось розкладом, аби зустрітися на 30-ти хвилинці і просто приємно поговорити про всьо на світі, або полахати з тих безглуздих американських жартів, або навіть послухати пісень Френка Сінатри у прекрасному виконанні Х'юстона, який ще при тому так пильно дивиться тобі в очі. Тоді я й почала ловити кайф від роботи, адже кожного вечора ми збиралися з дівчатами і обговорювали всі чутки з наших двох робіт. А зараз навіть мурахи по шкірі, коли розумію, що більше не буде таких вечорів, більше не буде тих співів Бумбокса дорогою від зупинки траліка до мотелю. Більше не буде того відчуття безпеки, яке огортало нас навіть вночі, коли втомлені пленталися додому, на диво, гарно освітленими вуличками. Більше не буде тих симпатичних узбеків, які допомагають нести тяжкі пакети з Волмарта. Більше не буде тих нічних поїздок у переповненому студентами траліку, де всі розмовляли своїми рідними мовами і від того зчинявся такий балаган, ніби ти на якомусь базарі. 

Ці чотири місяці в Америці навчили мене не тільки витримки і сили духу. Вони навчили мене помічати і видирати прекрасні моменти з похмурих днів, коли, здавалося, світ розвалювався. Отак прекрасність просочувалась крізь шпаринки нашого тяжкого життя - мати б розум аби всьо то карбувати. І я тішуся, що це літо було саме таким.

P.S. Обіцяю, що мої інші дописи про Америку будуть позитивнішими :)

Work&Travel

Виникла потреба занотовувати кожен свій крок у просуванні до мрії. Цей пост присвячений моїй підготовці до участі у програмі Work and Travel. Якщо хтось досі не знає про цю програму, то вам спершу сюди. 

Власне, я ніколи не мріяла потрапити в США. Так, мене захоплюють всі ці голлівудські фільми про ідеальне життя за океаном, у містах, де хмарочоси розчісують хмари і де замість повітря люди дихають сукупністю вихлопних газів та відходів. Але єдиною моєю країною мрії була і є Ірландія. І хай там що, але колись я таки здійсню цю мрію і відвідаю місто Нобелівських лауреатів, Дублін. 

Сама ідея участі у W&T першопочатково виникла у моїх батьків. Якось так сталось, що минулого року багацько знайомих приймали участь у цій програмі і батьки, натхненні розповідями про заокеанську країну, в один момент запропонували мені прийняти участь. Ми поговорили, помріяли, посміялися і розійшлися на тому, але після того я загорілася цією ідеєю і в один момент вже серйозно запитала батьків про мою участь у програмі. Слава Богу, можливість була і вони погодилися, насправді не вірячи у реальність цього плану. Ось так внаслідок довгих розмов та порад ми з татом опинилися перед дверима київської компанії Study.ua. Цю компанію обрали через велику кількість позитивних відгуків і популярність її на ринку освітніх послуг. Тут мушу відмітити, що цей пост не пишу в рамках реклами даної компанії. 

29 липня 2015 року я зареєструвалася для участі у програмі W&T. Я заповнила анкету і пройшла співбесіду англійською мовою. Нам з татом дали зрозуміти, що потрібно чекати дзвінка або емейла від представника компанії, який розповість нам про подальші дії. Ось так з просвітленими посмішками на обличчі ми й покинули стіни компанії.

Літо закрутило мене у своїй шаленій круговерті подій. Початок осені, навчання, новий стрес та потрясіння і я взагалі забула про дзвінок з компанії. Зі мною ніхто не зв'язувався. 

23 жовтня 2015 року ми з татом знову опинилися перед дверима вище згаданої компанії. Пояснивши, причину нашого чергового візиту, нам відповіли, що я взагалі не реєструвалась на дану програму. Виявляється, учасник вважається зареєстрованим тоді, коли сплатить реєстраційний внесок. Нас обурило, що нам ніхто цього не повідомив при першій зустрічі, але що поробиш, мусила реєструватися вдруге. 

Проте, такі дії представника компанії можна пояснити їхньою зацікавленістю в отриманні більшої суми за участь у програмі. Адже всім відомо, що коли реєструєшся в липні, то вартість програми нижча, ніж у жовтні.

Ну, та власне, змирившись з тою думкою, що нас кинули, я перейшла до наступного етапу - підбору вакансії. Найбільше, що дратувало це список з великою кількістю вакансій Lifeguard, серед яких була жменька таких собі вакансій Housekeeping. І ти сидиш і думаєш чи погоджуватись на цю вакансію, чи можливо через кілька тижнів з'явиться щось краще. Цей період на той момент здавався найгіршим. Ота невизначеність з вакансією дратувала як мене, так і мого агента, яка все не могла зрозуміти чим мені не підходить вакансія з 32 робочими годинами (щоб щось заробити потрібно обирати вакансію як мінімум з 38 робочими годинами). 

Потім був цікавий момент, коли я спонтанно обрала одну вакансію тільки тому, що одна моя знайома працювала там само минулого літа. Розпитавши детально про умови праці у цієї ж знойомої і порадившись з батьками, я вирішила відмовитись від даної вакансії (письмового підтвердженя на той момент я ще не відправила). Знали б ви чого мені то коштувало? Я протягом тижня ходила вся знервована, телефонувала до свого агента, відхиляла вакансію, підкріплюючи своє рішення аргументами, які вона успішно спростовувала. 

"Вакансія без житла - Та це ж прекрасно!" 

"Робочий тиждень складається з 32 годин - А більше годин і бути не може!"

Такі та інші цікаві спростування лунали у слухавці, яку мені на той момент хотілося просто розтрощити. На щастя, після тижневого обміну "приємностями" я таки досягла свого - мене зняли з вакансії. 
Потім мені надіслали новий список вакансій і я відразу вхопилася за Ride&Track Attendant, NASCAR Speedpark Sevierville TN. 40 робочих годин і прекрасне місце розташування мене підкупили. Відразу ж після вибору вакансій мені кинули 3 документи, які я повинна була заповнити, підписати, відсканувати і відправити. В одному з тих документів повинен був підписатись хтось з моїх батьків. Документи були англійською мовою, тому процес ознайомлення з ними вимагав часу, якого у мене тоді не було (то був якраз стресовий період модульних і семестрових контрольних). До речі, документи мені кинули о 19:30 і вимагали надіслати їх вже до 11:00 наступного ранку. Та в мене не те, що часу не було їх прочитати, а й не було де роздрукувати. Цю справу я відклала до вихідних, щоб ретельно з батьками опрацювати дану інформацію. Звичайно, мені телефонували, казали, що я злечу з вакансії, якщо негайно не надішлю підписані документи, але як бачите, не злетіла :)

15 грудня 2015 року я пройшла інтерв'ю з роботодавцем. Інтерв'ю проходило по скайпу, що дуже зручно, адже не потрібно їхати до Києва. Попри стрес і невеличке хвилювання, інтерв'ю минуло легко та невимушено.
29 грудня 2015 року я отримала коротеньке смс, яке сповістило мене про те, що я таки пройшла на вакансію.

12 січня 2016 року я отримала пакет документів, який містив Job offer, Housing form, Rental Agreement. Оскільки ця вакансія передбачає житло, то я повинна дотримуватися всіх правил, які встановлює орендодавець. Саме житло, на мою думку, і є мінусом цієї вакансії, тому що я не маю права його змінювати і мушу там жити. А жити буду в кімнаті якогось придорожнього мотелю, де нема кухні. Побачимо, що воно буде.
27 січня 2016 року мені на пошту прийшов лист про деталі зустрічі щодо підготовки до співбесіди в посольстві. Лист містив чіткий список документів, які я повинна взяти з собою і flight form, яку я мусила заповнити до зустрічі. Також до 5 лютого 2016 року я повинна була заповнити форму DS-160 на сайті посольства США. Купа питань щодо моїх намірів в Америці трішки змучили. Цікаво, чи хтось взагалі дає позитивну відповідь на такі питання як участь в терористичних організаціях, розповсюдження наркотиків чи намір займатися проституцією в США :)
10 лютого 2016 року у готелі "Либідь" в Києві нас зібрали, щоб детально розповісти про особливості проходження співбесіди у посольстві. Купа важливої інформації, від документів до свого зовнішнього вигляду. Також я заповнила деякі документи.
18 лютого 2016 року мені на пошту прийшло два повідомлення. Перше містило оновлений документ від спонсора про проживання. Типу виходячи із заповненості кімнат, мене можуть заселити в один із згадуваних мотелів. Ну, то власне не дуже тішило, адже той другий має вкрай погані відгуки на trip adviser. Друге повідомлення мало деталі щодо оплати візового ваучера, який треба було оплатити негайно наступного дня. 
23 лютого 2016 року я отримала лист підтвердження моєї співбесіди в посольстві. Відразу ж було зазначено дату проходження співбесіди - 14 березня. Відтоді й почалося хвилювання. У голову почали лізти дурні думки типу "а що якщо нічо не вийде" і т.п. Тут головне прийняти два варіанти розгортання подій і надіятися на краще.

14 березня 2016 року я вже мала співбесіду в посольстві. Крутий досвід, чесно кажучи. І ті емоції, коли консул протягує тобі блакитний папірець, не зрівняються ні з чим. Хоча викид енергії того понеділка був таким, що я ледве того робочого тижня дотягнула до вихідних. Можливо, зроблю окремий допис про посольство, якщо то когось цікавить.
Того ж таки 14 березня я купила свої попередньо заброньовані квитки. Мені розповіли куди я лечу, послугами яких авіаліній користуюся і де матиму пересадки. Чесно кажучи, то такий дивний момент, коли ти тримаєш в руках квитки в США, але досі не можеш повірити, що це все відбувається з тобою у реальному житті. Власне, відтоді почався той напружений момент складання сесії достроково. Адже літак у мене був на 11 травня.
23 квітня 2016 року мала передполітню орієнтацію, де коротко розповіли що потрібно буде зробити, прилетівши до Америки. 
6 травня 2016 року я нарешті закрила сесію. Три тижні нервової біганини, безсонних ночей і винесення мізків. Жодних сил, щоб тішитися.
І маю лише 4 дні на пакування речей, наведення якогось порядку в голові та душі. Власне, таким був цей період підготовки до найкрутішого літа в моєму житті! Віш мі гуд лак ;)

Історія про трьох привидів ін'язу, або спонтанна поїздка до Львова :)

Мій Львів - то, в першу чергу, люди. Люди, яких я люблю і на зустріч з якими завжди чекаю з нетерпінням. Мій Львів - це ранки о 5 годині і дорога з вокзалу до центру, під час якої обов'язково зустрінеш якихось місцевих, які після бурхливої ночі ще не дісталися дому. Мій Львів - це уривки чужих історій, які я крадькома підслуховую на площах, вулицях та в кав'ярнях. А ще Львів - то місто найтепліших і найміцніших обіймів. І коли мої ніжки тільки ступають на львівську бруківку, я починаю несамовито усміхатися, не в силах приховати своєї радості. А та усмішка не сходить з обличчя рівно доти, доки не доводиться покидати це місто знову. 

Потяги...кого там тільки не зустрінеш! Як казала Даша, у потягах завжди є якась шумна компанія, яка всім заважає спати. Цього разу ми й були такою компанією. Такі дорослі, з мріями і цілями на майбутнє ми сміялися і щиро вірили у прекрасність Всесвіту. Ті вечори у потягах якісь по-особливому солодкі та вирізняються своєю безтурботністю. Ефемерний час, коли ні про що не думаєш, а лише спостерігаєш за людьми навколо.

То до чого тут привиди? - спитаєте ви. Розповідаю! Коли в Коростені до нас підсів юнак, його проводжав друг, який навчається з нами на ін'язі. І той друг був найреальнішим привидом зі всіх реальних. Насправді дивні відчуття, коли ти їдеш з Житомира, а потім за 100 км. від нього, зустрічаєш людей, на яких постійно наштовхуєшся на ін'язі. 

А потім був ранок, усмішка до вух, дорога до площі Ринок, неадекватні львівські привиди, які ледве трималися на ногах і затишна кав'ярня "Щось цікаве". Другий привид ін'язу зустрівся нам тоді, коли ми власне й шукали цю кав'ярню. Поруч блукала закохана пара. І дівчина нагадувала нашу викладачку з зарубіжної ще з 1-го курсу, яка вже покинула наш ін'яз. І от, будучи точно впевненими, що то наша викладачка, ми згадували як же її звати, адже діло то було давнє, а викладачі з зарубіжної змінюються кожного семестру. Ми свято вірили у то доти, доки та пара не зайшла за нами до кав'ярні. І лише там при нормальному освітленні ми розгледіли тих двох закоханих, які насправді не були нам знайомими. 

Ох, у "Щось цікаве" ходіть за натхненням та гарною музикою. Молодий хлопчина прийняв замовлення і відразу ж налаштував програвач вінілових платівок. У той момент кав'ярню заполонив солодкий голос Енгельберта Гампердінка. То був час десь між 6-ою і 7-ою годиною ранку. Львів все ще був поглинутий сутінками, ми вперто боролися з дрімотою, а в кав'ярні панувала тепла атмосфера, яку доповнювала та закохана пара навпроти. Вони так солодко спали один на одному, що без тихої усмішки неможливо було на них дивитися. А кав'ярня "Щось цікаве" відразу підкорила наше серце, адже ми не лише випили смачнющої кави, а й просиділи добрих дві години, дрімаючи на їхньому диванчику. А попереду був довгий та насичений день, у якому була справжня душевність, теплі зустрічі, міцні обійми і купа радості.
О 8-ій годині ранку ми нарешті покинули затишну кав'ярню і пошкандибали на вулицю Мечникова. Якщо не знаєте куди піти одного весняного ранку у Львові, йдіть на Личаківське кладовище. Ми були першими відвідувачами того дня. Не повірите, але атмосфера на кладовищі чарівна: безлюдні доріжки, дзвінкоголосий спів пташок і прудконогі білочки. Ми блукали кладовищем, вдихали свіже весняне повітря, мружилися від яскравих променів сонця і шукали свій дзен. 

Дорогою до площі Ринок у голові раптом виникла ідея влаштувати "Вільні обійми". Чи то весняна погода задурманила свідомість, чи то Львів своєю енергетикою так надихнув - невідомо! Єдине знаю точно, то було одне з найкрутіших спонтанних рішень того дня. Нашвидкуруч зроблені таблички і ми вже стоїмо біля Ратуші. 7 хвилин очікування, сумнівів, здивованих поглядів і запитань на кшталт "а що таке "хюґз"?" :) а потім раптом до нас підходять поляки. Усміхнені і такі світлі хлопець з дівчиною обійняли нас і запитали про причину наших "Вільних обіймів". Отак після перших обіймів, серце починає несамовито калатати, усмішка просто розтягується до вух, а в душі зароджується щось таке схоже на любов до тих людей і світу навколо. А потім були інші пари, які підходили обійматися. Підійшов один хлопець і спершу розпитував коли ми приїхали до Львова і де ми вже були. Не знаю що він подумав, коли дізнався, що ми вже зранку гуляли кладовищем, а тепер от шукаємо обіймів на площі Ринок, але потім таки обійняв нас. Дуже усміхнула мама з сином, яка кілька разів проходила повз, а потім таки підійшла й обійняла. Ну, і хлопці аніматори, які ше від трамвайної колії летіли на нас і ледве не збили з ніг, обіймаючи. А скільки було тих людей, які спостерігали за нами крізь вікна трамваїв і, як виявилося пізніше, той юнак з потяга саме й помітив нас тоді, сидячи у трамваї. Ех, у такі моменти розумієш, що мрії здійснювати надзвичайно легко. Головне, мати крихту відваги і гарну людину поруч, яка з радістю розділить те щастя! Дякую тобі, Даша (знаю, що ти то прочитаєш ;)
То була лише 12 - та година, а відчуття, ніби вже добра половина дня минула, все не покидало нас. Потім ми направилися на конференцію, заради якої, власне, і приїхали до Львова. Проте вся та втома безсонних ночей і ейфорія від обіймів так накрили мене, що я тільки вперто боролася з дрімотою. А далі були зустрічі, одне маленьке розвіртуалення, тисячі нових кроків і кілька пройдених кілометрів. Коли ми майже не відчували ніг, знову зайшли до кав'ярні "Щось цікаве", де говорили і говорили. І та розмова була якоюсь такою легкою і справжньою, що я постійно ловила себе на думці про прекрасну влаштованість Всесвіту і вдалу спонтанність моїх рішень. Кілька років я була свято переконана, що мандри наодинці - то найкращий варіант і, здійснивши кілька таких поїздок, я лише підкріпила свою позицію. А тут раптом в життя вривається спонтанність і ти їдеш до Львова, за яким постійно сумуєш, з людиною, яку майже не знаєш. Як виявилось, мандрувати з тим, хто завжди готовий розділити з тобою кожен момент подорожі, не менш приємно, ніж наодинці всотувати настрої нового міста. Черговий плюсик цієї подорожі полягає в тому, що коли я комусь її переповідаю, завжди вживаю займенник "ми" замість такого звичного "я". Інший займенник і вже нові відчуття якоїсь приналежності до соціуму і відкидання того тавра відлюдника.
Запитаєте, а де ж, власне, третій привид ін'язу? - Останній привид ін'язу помітила Даша в маршрутці на Житомир. Одна жіночка в освітленні привокзальних ліхтарів, які проникали до салону автобуса, ну, дуже вже нагадувала нашого бібліотекаря з ін'язу. Чого тільки не здатні побачити наші дівочі очі, які вже  другу ніч не бачили солодких повноцінних снів, а живилися картинкою пейзажів за вікном потяга і чарівною архітектурою Львова :)
Вкотре дякую Всесвіту за тих прекрасних людей, з якими він знайомить мене щодня!)

P.S. І кличте мене до Львова! Або просто у мандри. Хтозна, а раптом якась світла ідея знову залетить до моєї голівки, і ваша подорож вже міцно закарбується у пам'яті, асоціюючись зі мною :)

P.S.S. А під катом чарівний Енгельберт Гампердінк!

Сергій Бабкін

Тиждень тому я лежала на верхньому ліжку в кімнаті київського хостелу на Прорізній. Лежала, думала і карбувала в серці щось прекрасне. Почуття, яке розривало мене зсередини мало гарну причину походження. Концерт Бабкіна 18 березня у ДК КПІ перевершив будь-які мої очікування. Той вечір настільки зарядив чудовою енергетикою, подарував яскраві моменти і безцінні хвилини захвату, що у мене просто не вистачало слів, аби виразити всі свої емоції. 
Година очікування і підслуховування останніх репетицій Бабкіна під дверима тільки розігріли моє нестерпне бажання проникнутися атмосферою його нового альбому. Особливістю цього концерту було залучення не тільки Бабкіна-музиканта, а й Бабкіна-актора. Власне, сам концерт був схожий на музично-театральний перформанс, який з перших хвилин перехопив подих і прикував мій погляд. Незвична поява музикантів на сцені і ось - Бабкін вже грає на флейті з зав'язаними очима. Серце завмерло, і я заворожено спостерігала за цією талановитою людиною, яка своїми піснями торкалася невидимих струн моєї душі. Ті слова у піснях Бабкіна відлунювали в скронях, і з очей потоком лилися сльози. Марно я старалася приховати свої розбурхані почуття. З кожною новою піснею Бабкін ще глибше проникав у мою душу. Його новий альбом хочеться заслухати до дірок, осмислити сенс кожної пісні й цитувати окремі рядки, які глибоко врізаються у свідомість. 

Насправді того вечора я побачила іншого Бабкіна. Це не той Сергій, з творчістю якого я познайомилася ще в далекому 2009-му і аж ніяк не той, якого я бачила в Палаці Спорту 5 грудня разом з Sunsay. Новий Бабкін вражає своєю багатогранністю і тою прихованою думкою, яку він проносить крізь весь альбом. Бабкін вчить радіти кожній миті і не розпорошуватися на дрібниці. Він наголошує на любові до близьких, які завжди поруч з нами і готові завжди прийти на допомогу. Бабкін показує, що незважаючи на всі труднощі, біль і випробування, ми повинні шукати щось прекрасне у тому житті, знаходити вихід зі складних ситуацій, де, здається, його вже нема. Бабкін вчить любові. Воістину вона одна врятує цей світ.

Власне, все дійство було досконало відпрацьоване і гарно продумане. Світло, звук, ліхтарики над кожним з музикантів... все було настільки якісно обіграно, що розумієш, яка ж кропітка робота стоїть за кожною такою деталькою на сцені. А сам Бабкін так вживався в роль і проникався кожною новою піснею, що складалося враження, ніби я переглядаю міні-вистави у театрі. Чесно кажучи, спершу було складно вловити зв'язок з ним. Адже він жив на сцені іншим життям і не виходив з образу навіть для того, щоб хоча б інколи перегукнутися з публікою. Та після третьої пісні, налаштувавшись на такий химерний і водночас цікавий спосіб подачі музики, я відірвалася від реальності й проникалася тим чарівним світом, який відкривав для нас Бабкін на сцені. 

Правда, часом здавалося, що та зала КПІ завелика для формату пісень Бабкіна. Хотілося більшої приватності, тиші й заглибленості. Хотілося сісти десь так ближче до сцени, підібгати коліна під себе, слухати і боятися дихнути, бо надто чарівним виглядало дійство. І як же не хотілося, щоб воно завершувалося. Після останньої пісні "Не убивай" зал аплодував стоячи. Кілька хвилин напружених оплесків і музиканти таки повернулися на свої місця. Відтоді творилося щось воістину неймовірне. Стояла вже майже біля самої сцени і могла чітко спостерігати за мімікою і жестами Бабкіна. Три пісні на біс просто зірвали залу. Такі знайомі і рідні слова змушували всіх танцювати, співати і кричати. Раптом ліричний і глибокий Бабкін перетворився на маленького бешкетника, який бігав сценою, пританцьовував і проганяв талановитиго Єфима Чупахіна від рояля. Неймовірний кайф спостерігати за таким цікавим перевтіленням і насолоджуватися знайомим Бабкіним, який ще давно полюбився всім піснею "Забери меня". Пісні на біс запалили отой неймовірний вогонь серед публіки. То було якесь справжн шаленство! Власне, тоді й сльози з обличчя зникли. Три пісні і Бабкін знову прощається. Окидає поглядом залу, усміхається тим, хто стоїть поближче і покидає сцену. 

Бабкін... слів іноді бракує описати весь той вплив його творчості на мене. Деякі його пісні просто до клубка у горлі і мурах по тілу. Досі складно формувати якісь адекватні думки після концерту. Єдине, що знаю точно, тепер з нетерпінням чекатиму на його нові концерти й пісні. 
Знаєте, необов'язково співати про політику, війну чи шось те, що так зараз турбує людей. Артист не повинен підлаштовуватися під аудиторію. Він просто виражає себе так, як вважає за потрібне, старається донести свій зміст у вуха інших, і хто почує його, прийме його таким, яким він є. І мені подобається оцей справжній Бабкін, який з кожним своїм альбомом розвивається і відкриває себе з нової сторони. Я так вдячна долі, що підкидає мені правильну музику і знайомить з прекрасними людьми цього світу. 

Любіть, люди, тоді й світ стане добрішим!




P.S. А під катом, як завжди, прикріплюю деякі відео :)

місто Че.

Мрія побачити чарівну Буковину з'явилася у мене ще минулого року. Я навіть її до вішлісту записала, 5 разів реєструвалася на ТК в Чернівцях, а потім просто взяла й купила квитки на потяг. Довга розмова з батьками і я нервово пакую рюкзак. Моя друга самостійна поїздка, яка лишила стільки гарних спогадів. 

Знали б ви, як я люблю потяги. Місце випадкових знайомих, за якими так цікаво спостерігати і яких навряд чи колись зустрінеш в майбутньому. У потягах легко мріється і літається, адже ти не знаєш що чекає на тебе в кінцевому пункті. І від того вимріювання та незнання майбутньої пригоди стає так лоскотно на душі. 

Так от, Чернівці зустріли мене ранковими сутінками і заклопотаними жителями міста, які о 7 ранку поспішали на роботу. Я блукала вуличками і шукала вулицю О.Кобилянської, де знаходиться мій хостел. Коли місцевих питала, куди ж мені рухатися, ніхто не говорив нічого конкретного, а лише вказував якийсь подальший напрямок, де мені обов'язково підкажуть. Отак кілька людей відправляли мене незрозуміло куди і о, диво! - я побачила тиху пішохідну вулицю. Як же я люблю ранкові і майже безлюдні міста, коли є гарна можливість насолодитися архітектурою сповна. Так от, не дарма Чернівці називають маленьким Парижем. Архітектура така розкішна, що хочеться постійно ходити з доверху піднятою головою. Адже саме попід дахами можна було уздріти то левів, то чиїсь голови. 

Чернівці прокидалися. Вже звідусіль можна було чути уривки чужих розмов і стукіт жіночих каблуків. Йшла третя година мого перебування в місті і я вже встигла втрапити на спільне фото з випадковими перехожими. І дарма, що ми всі тоді зранку розпрощалися, адже Чернівці - то настільки маленьке містечко, що тих перехожих я ще не раз зустрічала на вулицях міста того дня. 

Що не кажіть, а кожне місто - то в першу чергу люди, яких ти зустрічаєш на його вулицях. Планувала зустрітися з птахами з Твіттеру і таки зустрілася. Дві омріяні зустрічі з людьми, з якими вже кілька років спілкуєшся в мережі і тут оп! - ви бачитися наживо. Я люблю тих людей і вони це дуже добре знають. Дякую за екскурсію, теплі обійми, посмішки, блукання чернівецькими вуличками. Файно!

Мені інколи здається, що я таки щасливиця натрапляти на хороших людей. Тепер можу впевнено сказати, що я аж ніяк не прогадала з хостелом, адже де ще я б зустріла усміхнену і до чортиків балакучу Діану, яка перетворила мою поїздку на суцільну пригоду. Всього лише три дні спілкування, а відчуття, ніби знаєш людину півжиття. Впевнена, що ми ще обов'язково побачимося і втрапимо в якісь нові пригоди, які колись згадуватимемо з усмішкою на обличчі. 

Чернівці наприкінці січня щедро обдаровували теплом та сонцем. Ми блукали брукованими вуличками, піднімали свої голівоньки, милуючись розкішною архітектурою і поповнювали запаси своїх інстаграмо-фото. Чернівці варто відвідати лише тому, щоби на власні очі побачити і несміло торкнутися пальчиками до стін Чернівецького національного університету, який хтось давно вже охрестив українським Гоґвортсом. Повірте, коли ви вперше побачите цей неймовірний архітектурний ансамбль, який колись слугував резиденцією Буковинських митрополитів, то відразу відчуєте той лоскіт у грудях, ніби магія існує і ось-ось із-за рогу вигулькне Гаррі Поттер, який поспішає на заняття з захисту від темних мистецтв. На території університету була двічі. І вдруге мені пощастило потрапити всередину університету. Ми відвідали кілька зал, де з захопленням спостерігали за їхнім внутрішнім оздобленням, слухали історію, яка спіткала будівлю університету і намагалися то всьо перекласти бідолашному французу. 

Знаєте, ті іноземці такі ніжні :) ну, типу вони не звикли так багато ходити і постійно втомлювалися. Тим не менш, спілкування з ними - то такий цікавий досвід. Даніель розповідав про свої мандри Україною, про маленьке містечко Гадяч, що на Полтавщині, про крейзі піпл, які постійно п'ють горілку по "чуть-чуть" і вчив нас вимовляти французьку "r", але в нас все ніяк не виходило. Іспанець постійно щось занотовував у своєму щоденнику, на титульній сторінці якого було написано "How to escape from your comfort zone?". А потім після горнятка кави і кількагодинної гри в "Джангу", ми почали вчити нові слова іспанською, каталонською, румунською. До речі, Хосе вчить російську і вміє дуже смачно лихословити. Розповідав про свою мандрівку і бажання побачити Аустерліц. Ми Хосе потім проводжали на потяг до Львова і на вокзалі раптом виявилося, що він пропустив свій потяг. Допомогли купити йому новий квиток і сказали, щоб він нас запам'ятав. Мушу визнати, що спілкування з іноземцями - то ніби знайомство з новим і невідомим світом. Нова інформація та мова, якою ви спілкуєтеся змушує мислити по-іншому. Цікаво, що і Даніелю, і Хосе давно вже за 20 років, але вони не поспішають створювати сім'ю і гнатися за примарною кар'єрою. Вони живуть, насолоджуються своєю молодістю і пізнають світ, мандруючи. По-моєму, це найкращий період життя, коли ти ні від кого фактично не залежиш, коли ніхто не вказує що тобі робити і ти повністю береш відповідальність за свої слова та вчинки. Дивно, що в нашій країні, таким одинакам відразу приписують якісь дивацтва та називають у деякій мірі пропащими. Ніколи мене не перестане дивувати ця різниця у світосприйнятті. 

От не дарма я зустріла таких цікавих людей у місті, в яке тікала від своїх внутрішніх гризот. Їхала в Чернівці і була свято переконана, що наступні 3 дні проведу наодинці зі своїми внутрішніми відчуттями і враженнями від чарівної Буковини, а покидала з відчуттям якогось енергетичного піднесення і щастя, що в світі так багато добрих людей. Принаймні в моєму світі. Я люблю людей, які волею Провидіння з'являються у моєму житті, допомагають відкривати в собі щось нове і думати кардинально по-іншому. І не важливо як далеко ми розкидані по світу, скільки між нами кілометрів чи яка різниця у часі. Головне, що вони були у моєму житті і лишили по собі крихту світла й тепла. От як після цього можна не любити людей? а? :)
Так от, я вдячна ТК, що вперто не відбирали мене у Чернівці, аби я сама встала з колін і приїхала, щоб познайомитися з чарівними людьми. Все що стається, стається на краще.

P.S. До речі, Чернівці можна побачити буквально за день ;)

Місце, де панує любов.

Тиць! <---------

Та живе в мені небо

й допоки воно ще не впало

я приречено вірю

що можу літати як птах

© Іздрик

Знаєте, як інколи важливо вміти літати у тому житті. Підніматися у небо, розправляти крила, позбуватися дурних думок і дихати на повні груди. Фішка в тому, що там зверху навряд чи знайдеться якась зла тварючка, яка шкіритиме свої зубки і зверхньо посміхатиметься, коли ви ненароком перечепитесь, помилитесь чи затупите. Нагору може дістатися лише краса, оте неопізнане диво, яке живе всередині кожного і яке часто ховають за масками байдужості. І лише той, хто плекатиме в собі оте диво, ховатиме його від злих очей, свято вірячи у красу інших людей, зможе дістатися неба. Місце, де панує любов. 

І дарма, що інколи доводиться зі сльозами на очах, з поцарапаними до крові руками захищати і ховати свій маленький клаптик краси всередині, подарованої Богом. І дарма, що інколи доводиться терпіти нечемних людей, які намагаються поцупити той чарівний дарунок, зруйнувати його чи збезчестити. Дарма, що життя кожного дня дарує нам ляпаси, ніби натякаючи, що внутрішня краса - це останнє, про що ми маємо турбуватися. Дарма то всьо, адже я досі продовжую наступати на ті самі граблі, свято вірячи, що любов - це єдине, що врятує цей грішний світ. 

Як же важливо навчитися помічати ті прояви любові у своєму житті, карбувати їх глибоко у своєму серці і тим самим підживлювати своє прекрасне диво, яке живе всередині. Я вірю, що очі більшості з нас щиро світяться любов'ю. І коли бачиш такі очі, наповнені жагою до життя й самому хочеться жити і магнітом притягувати до себе все прекрасне. Як же інколи хочеться, щоб цього світла було хоча б на крихту більше. Як же хочеться, щоб помічати його і видирати зі злих рук було хоча б трішки легше. 

Як не крути, інколи до біса тяжко продовжувати боротися, вміти знаходити в собі сили, щоб не опустити руки. Тоді так до болю у скронях хочеться вірити, що коли ти впадеш, хтось неодмінно допоможе тобі підвестися. Допоможе зібрати розтрощені шматки маленького дива, яке розбилося на друзки при падінні. Допоможе повірити у власні сили аби дістатися неба. Місце, де панує любов.

2015, bye-bye!

вірші під червоною лампою

Як би хто там не хейтив підсумки року, але я їх пишу. Пишу для себе. Пишу, щоб нагадати собі про прекрасність цього світу, про хороших людей у моєму житті, нові відкриття і маленькі досягнення. 

Книги року: Любко Дереш "Намір", Василь Шкляр "Маруся", "Тінь сови", Анджела Нанетті "Мій дідусь був черешнею"

Фільм року: "Втеча з Шоушенка"

Музика року: 5'nizza, Фіолет, Ludovico Einaudi, Billie Holiday, Nat King Cole, Frank Sinatra, Oasis

Вірші року: "Жінко прекрасна" і "Головне дожити до осені" Любки кожного разу, коли слухаю, викликають мурахи по тілу. Ще був Жадан, Вінграновський і Непокора. Інколи Іздрик та Лазуткін. Вивчила напам'ять один вірш Ткачинського та Ірванця. 

Серіал року: Теорія великого вибуху, Gilmore Girls і How I Met Your Mother

Їжа року: я вперше в житті спробувала хот-дог ;)

Напій року: вино

Урок року: "Дорогу осилит идущий"

Здивування року: я маю логічне мислення. логічне, Карл! :)

Подорож року: Одеса, Львів

Відчуття року: тотальна самотність, неможливість довіритись хоча б комусь.

;D

Знайомство року: важко виділити якесь одне знайомство, адже в цьому році їх було багато. я щиро тішусь кожній людині, з якою мені довелося познайомитися у 2015.

Погода року: спекотне літо.

Мови року: англійська, німецька.

Концерт року: 5'nizza

Маршрут року: Малин-Житомир і кожного місяця Київ.

Поломка року: навушники

Розчарування року: якщо деякі люди мене тішили і змушували посміхатися, то були, звичайно, і такі, поряд з якими я почувала себе некомфортно і приниженою. було боляче усвідомити, що дружба інколи буває просто ілюзією дружби. або я просто не вмію бути справжнім другом :/

селфі як сенс життя 

Розуміння року: навіть найпохмуріший осінній день може бути щасливим; також стараюся менше звертати увагу на думку інших людей.

Сон року: мені частенько сняться люди, за якими я сумую.

Питання року: а для чого ми живемо?

Фраза року: "Життя прекрасне!"

Порада року: "ти можеш значно більше, ніж ти думаєш!"

Досягнення року: я навчилася водити автомобіль, успішно здала на права і досі чекаю, коли їх вже нарешті зроблять. а ще я написала дві статті, які опублікували у ТТР. і я повернула стипендію :з

Подія року: Книжковий Арсенал, який перетворився на триденну пригоду і включав в собі похід в театр і нічні блукання Києвом. 

тепер маю селфі з двома сестрами 

Подарунок року: синє горнятко.

Покупка року: найвдалішими покупками можна вважати книги, яких цього року було достатньо.

Хештег року: #омріяна_свобода #книгозалежність #безкотаіжизньнєта #вчимосялюбитиосінь

Міста року: Київ, Одеса, Львів, Житомир

Уміння року: набридати людям.

Неуміння року: я мало готую і обмежуюсь зазвичай простими супчиками чи борщами. потрібно вдосконалюватися.

Місяць року: серпень

День року: 17 серпня

Сайт року: Твіттер, Інстаграм.

Запах року: у пам'ять врізався лише запах прокуреного салону мого навчального автомобіля :/

Відкриття року: можу з впевненістю сказати, що моїми найбільшими відкриттями цього року були люди, які траплялися на моєму шляху. вони не тільки відкривалися самі, а й змушували мене задумуватися про щось і відкривати нові горизонти своєї власної свідомості.

Місце року: Книгарня Є, театр Франка і Кавоманія, яка, на жаль, закрилася.

Хоббі року: покатушечки на ровері.

Людина року: нот єт :/

Знаєте, цей рік вкотре підтвердив, що щастя таки у людях. У той же час я зрозуміла, що біда у великих очікуваннях чогось від цих людей. Здавалося, кожен з них має щось змінити у моєму житті. Насправді то я сама маю змінювати своє життя і прямувати у напрямку, який сама оберу. А всі ці люди - лише ідейні натхненники моїх особистих змін, та рушійна сила, яка змушує мене мислити, ставити цілі і досягати їх. Цей рік був чудесним ще й тому, що обмежив моє спілкування з небажаними людьми. А також я зрозуміла, що ми самі формуємо власне оточення. І якщо з людьми, з якими я кожного дня спілкувалася, було все важче знайти спільну мову, я шукала інших. Можливо, з мене кепський друг, порадник і товариш, але я точно знаю, що всім також до біса байдуже до мого життя. Тому й була я собі такою самітницею, яка вже не боялася ходити на різні крутецькі заходи і потім пізно-пізно ввечері повертатися наодинці додому. 

щаслива я :)

Це був гарний рік, коли я переконалася у тому, що щастя починається тоді, коли ти виходиш зі своєї зони комфорту. Моя перша самостійна поїздка до Львова - одна з найяскравіших подій цього року. І не тільки тому, що за ті 4 дні здійснилося кілька моїх мрій з блокнота мрій, а й тому, що я вперше відчула оту свободу. Те прекрасне відчуття, коли ти виходиш з хостелу блукати містом без карти і не маєш абсолютно жодної ідеї куди тебе заведуть твої ніжки. Найцінніше те, що глибоко в пам'яті збереглися оті вулички і закутки Львова. Достатньо лише закрити очі і я знову йду бруківкою затишних вуличок міста. Прекрасність тої поїздки полягає ще в тому, що вона подарувала мені зустрічі з хорошими людьми, подарувала прискорене серцебиття, сльози щастя, мурахи по тілу від тремких моментів, найтепліші та найміцніші обійми і купу спогадів.

Була ще одна гарна поїздка до міста О., де я закохалася ледве чи не в кожного вуличного музиканта. Вони там особливі.

До речі, цього року я пізнала ще одне щастя. Щастя займатися тим, що подобається і бути в середовищі людей, які мотивують і надихають. Знаєте, тоді навіть і відсутність нормального сну і харчування не здаються страшною проблемою. І не лякало навіть то, шо ти о пів на восьму ранку йдеш на пари і о дев'ятій вечора остаточно повертаєшся додому. Проте, кожного разу я поверталася з посмішкою на обличчі і впевненістю в тому, що я таки рухаюсь у вірному напрямку. Постійний рух і зайнятість мотивують і додають енергії робити ще більше. Це, коли їдеш на велосипеді, всі кінцівки вже давно затерпли і ти думаєш, як же доїхати ту n-ну кількість км. до дому. А поки ти думаєш, ноги продовжують крутити педалі і ти не встигаєш помітити як вже досяг свого нового маленького рекорду.

От!

Гарним видався рік. Сподіваюсь, наступний буде ще кращим. Хоча це залежить лише від мене :)

5'nizza

Знаєте, є така музика, з якою дорослішаєш, під яку закохуєшся і яку завжди радиш всім своїм друзям. 5'nizza - це не просто гурт, це справжня історія, маленький, але такий вагомий шматочок мого життя. Ця історія почалася ще в далекому 2009, коли я вперше почула пісню Сергія Бабкіна "Цветы". Ніжний, ліричний і до мурах по тілу глибокий Бабкін не міг не підкорити моє серце. Зачепило. Відтоді все й почалося. Перше знайомство з творчістю 5'nizza, перші пісні, з якими пов'язані найтремкіші спогади, перші сміливі мрії... А потім в якийсь момент ти починаєш невміло підспівувати таким вже рідним голосам та уявляти що ж ці музиканти відчували, записуючи пісні. І раптом ти розумієш, що жити без цього дуету вже неможливо.

Отак живеш ти впродовж 6-ти років, слухаєш у навушниках улюблений дует і вже давно у душі поховав мрії про їхній концерт. Саме тому новина про реюніон буквально зірвала мій дах. Це той момент, коли нереальне стає цілком можливою реальністю. 

Отак 5 грудня я потрапила на перший в моєму житті концерт гурту 5'nizza. Той день я запам'ятаю назавжди в найдрібніших деталях. 

"5'nizza"- тільки й чути у вагоні метро який прямує до Палацу спорту. Натовп людей прямує лише в одному напрямку. Напрямку здійсненя своєї колись нереальної мрії. І від того, що ти є частинкою цього натовпу, від того, що ти так само через кілька хвилин опинишся у середовищі всезагальної радості та суцільного щастя, на душі стає лоскотно, а ноги підкошуються від однієї лише думки про реальність того моменту. 

Знаєте, коли мене питають, а скільки ж там тих учасників гурту 5'nizza, я раптом сама усвідомлюю, що їх всього-на-всього двоє. Двоє крутих чуваків і одна гітара! Одна гітара, Карл! Але ж як ці двоє чуваків з гітарою змогли запалити натовп людей!Хвилини очікування (а хтось чекав кілька годин!!!) перед концертом були справжнім випробуванням на терпеливість. Здавалося, шість років очікування і вимріювання цього самого моменту, а тут кілька хвилин. Як же взірвалася зала, коли на сцені з'явилися Бабкін і Запорожець. З того моменту все перетворилося на якусь всеохоплюючу хвилю щастя, сліз від щастя, радості і кайфу. Не передати словами тих відчуттів, коли ти з перших акордів упізнаєш такі до болю у вухах заслухані пісні, з якими колись прокидався і засинав. Щастя, коли ти підспівуєш улюбленому гурту, згадуючи слова їхніх пісень, з якими знову ж таки прокидався і засинав. Посмішка не сходила з обличчя протягом всього концерту. Це було до біса круто бути краплею того моря людей, які дихали, пригали, співали в такт кожній пісні 5'nizza. 

P.S. Під катом, як завжди, відео ;)