місто Че.

Мрія побачити чарівну Буковину з'явилася у мене ще минулого року. Я навіть її до вішлісту записала, 5 разів реєструвалася на ТК в Чернівцях, а потім просто взяла й купила квитки на потяг. Довга розмова з батьками і я нервово пакую рюкзак. Моя друга самостійна поїздка, яка лишила стільки гарних спогадів. 

Знали б ви, як я люблю потяги. Місце випадкових знайомих, за якими так цікаво спостерігати і яких навряд чи колись зустрінеш в майбутньому. У потягах легко мріється і літається, адже ти не знаєш що чекає на тебе в кінцевому пункті. І від того вимріювання та незнання майбутньої пригоди стає так лоскотно на душі. 

Так от, Чернівці зустріли мене ранковими сутінками і заклопотаними жителями міста, які о 7 ранку поспішали на роботу. Я блукала вуличками і шукала вулицю О.Кобилянської, де знаходиться мій хостел. Коли місцевих питала, куди ж мені рухатися, ніхто не говорив нічого конкретного, а лише вказував якийсь подальший напрямок, де мені обов'язково підкажуть. Отак кілька людей відправляли мене незрозуміло куди і о, диво! - я побачила тиху пішохідну вулицю. Як же я люблю ранкові і майже безлюдні міста, коли є гарна можливість насолодитися архітектурою сповна. Так от, не дарма Чернівці називають маленьким Парижем. Архітектура така розкішна, що хочеться постійно ходити з доверху піднятою головою. Адже саме попід дахами можна було уздріти то левів, то чиїсь голови. 

Чернівці прокидалися. Вже звідусіль можна було чути уривки чужих розмов і стукіт жіночих каблуків. Йшла третя година мого перебування в місті і я вже встигла втрапити на спільне фото з випадковими перехожими. І дарма, що ми всі тоді зранку розпрощалися, адже Чернівці - то настільки маленьке містечко, що тих перехожих я ще не раз зустрічала на вулицях міста того дня. 

Що не кажіть, а кожне місто - то в першу чергу люди, яких ти зустрічаєш на його вулицях. Планувала зустрітися з птахами з Твіттеру і таки зустрілася. Дві омріяні зустрічі з людьми, з якими вже кілька років спілкуєшся в мережі і тут оп! - ви бачитися наживо. Я люблю тих людей і вони це дуже добре знають. Дякую за екскурсію, теплі обійми, посмішки, блукання чернівецькими вуличками. Файно!

Мені інколи здається, що я таки щасливиця натрапляти на хороших людей. Тепер можу впевнено сказати, що я аж ніяк не прогадала з хостелом, адже де ще я б зустріла усміхнену і до чортиків балакучу Діану, яка перетворила мою поїздку на суцільну пригоду. Всього лише три дні спілкування, а відчуття, ніби знаєш людину півжиття. Впевнена, що ми ще обов'язково побачимося і втрапимо в якісь нові пригоди, які колись згадуватимемо з усмішкою на обличчі. 

Чернівці наприкінці січня щедро обдаровували теплом та сонцем. Ми блукали брукованими вуличками, піднімали свої голівоньки, милуючись розкішною архітектурою і поповнювали запаси своїх інстаграмо-фото. Чернівці варто відвідати лише тому, щоби на власні очі побачити і несміло торкнутися пальчиками до стін Чернівецького національного університету, який хтось давно вже охрестив українським Гоґвортсом. Повірте, коли ви вперше побачите цей неймовірний архітектурний ансамбль, який колись слугував резиденцією Буковинських митрополитів, то відразу відчуєте той лоскіт у грудях, ніби магія існує і ось-ось із-за рогу вигулькне Гаррі Поттер, який поспішає на заняття з захисту від темних мистецтв. На території університету була двічі. І вдруге мені пощастило потрапити всередину університету. Ми відвідали кілька зал, де з захопленням спостерігали за їхнім внутрішнім оздобленням, слухали історію, яка спіткала будівлю університету і намагалися то всьо перекласти бідолашному французу. 

Знаєте, ті іноземці такі ніжні :) ну, типу вони не звикли так багато ходити і постійно втомлювалися. Тим не менш, спілкування з ними - то такий цікавий досвід. Даніель розповідав про свої мандри Україною, про маленьке містечко Гадяч, що на Полтавщині, про крейзі піпл, які постійно п'ють горілку по "чуть-чуть" і вчив нас вимовляти французьку "r", але в нас все ніяк не виходило. Іспанець постійно щось занотовував у своєму щоденнику, на титульній сторінці якого було написано "How to escape from your comfort zone?". А потім після горнятка кави і кількагодинної гри в "Джангу", ми почали вчити нові слова іспанською, каталонською, румунською. До речі, Хосе вчить російську і вміє дуже смачно лихословити. Розповідав про свою мандрівку і бажання побачити Аустерліц. Ми Хосе потім проводжали на потяг до Львова і на вокзалі раптом виявилося, що він пропустив свій потяг. Допомогли купити йому новий квиток і сказали, щоб він нас запам'ятав. Мушу визнати, що спілкування з іноземцями - то ніби знайомство з новим і невідомим світом. Нова інформація та мова, якою ви спілкуєтеся змушує мислити по-іншому. Цікаво, що і Даніелю, і Хосе давно вже за 20 років, але вони не поспішають створювати сім'ю і гнатися за примарною кар'єрою. Вони живуть, насолоджуються своєю молодістю і пізнають світ, мандруючи. По-моєму, це найкращий період життя, коли ти ні від кого фактично не залежиш, коли ніхто не вказує що тобі робити і ти повністю береш відповідальність за свої слова та вчинки. Дивно, що в нашій країні, таким одинакам відразу приписують якісь дивацтва та називають у деякій мірі пропащими. Ніколи мене не перестане дивувати ця різниця у світосприйнятті. 

От не дарма я зустріла таких цікавих людей у місті, в яке тікала від своїх внутрішніх гризот. Їхала в Чернівці і була свято переконана, що наступні 3 дні проведу наодинці зі своїми внутрішніми відчуттями і враженнями від чарівної Буковини, а покидала з відчуттям якогось енергетичного піднесення і щастя, що в світі так багато добрих людей. Принаймні в моєму світі. Я люблю людей, які волею Провидіння з'являються у моєму житті, допомагають відкривати в собі щось нове і думати кардинально по-іншому. І не важливо як далеко ми розкидані по світу, скільки між нами кілометрів чи яка різниця у часі. Головне, що вони були у моєму житті і лишили по собі крихту світла й тепла. От як після цього можна не любити людей? а? :)
Так от, я вдячна ТК, що вперто не відбирали мене у Чернівці, аби я сама встала з колін і приїхала, щоб познайомитися з чарівними людьми. Все що стається, стається на краще.

P.S. До речі, Чернівці можна побачити буквально за день ;)

Місце, де панує любов.

Тиць! <---------

Та живе в мені небо

й допоки воно ще не впало

я приречено вірю

що можу літати як птах

© Іздрик

Знаєте, як інколи важливо вміти літати у тому житті. Підніматися у небо, розправляти крила, позбуватися дурних думок і дихати на повні груди. Фішка в тому, що там зверху навряд чи знайдеться якась зла тварючка, яка шкіритиме свої зубки і зверхньо посміхатиметься, коли ви ненароком перечепитесь, помилитесь чи затупите. Нагору може дістатися лише краса, оте неопізнане диво, яке живе всередині кожного і яке часто ховають за масками байдужості. І лише той, хто плекатиме в собі оте диво, ховатиме його від злих очей, свято вірячи у красу інших людей, зможе дістатися неба. Місце, де панує любов. 

І дарма, що інколи доводиться зі сльозами на очах, з поцарапаними до крові руками захищати і ховати свій маленький клаптик краси всередині, подарованої Богом. І дарма, що інколи доводиться терпіти нечемних людей, які намагаються поцупити той чарівний дарунок, зруйнувати його чи збезчестити. Дарма, що життя кожного дня дарує нам ляпаси, ніби натякаючи, що внутрішня краса - це останнє, про що ми маємо турбуватися. Дарма то всьо, адже я досі продовжую наступати на ті самі граблі, свято вірячи, що любов - це єдине, що врятує цей грішний світ. 

Як же важливо навчитися помічати ті прояви любові у своєму житті, карбувати їх глибоко у своєму серці і тим самим підживлювати своє прекрасне диво, яке живе всередині. Я вірю, що очі більшості з нас щиро світяться любов'ю. І коли бачиш такі очі, наповнені жагою до життя й самому хочеться жити і магнітом притягувати до себе все прекрасне. Як же інколи хочеться, щоб цього світла було хоча б на крихту більше. Як же хочеться, щоб помічати його і видирати зі злих рук було хоча б трішки легше. 

Як не крути, інколи до біса тяжко продовжувати боротися, вміти знаходити в собі сили, щоб не опустити руки. Тоді так до болю у скронях хочеться вірити, що коли ти впадеш, хтось неодмінно допоможе тобі підвестися. Допоможе зібрати розтрощені шматки маленького дива, яке розбилося на друзки при падінні. Допоможе повірити у власні сили аби дістатися неба. Місце, де панує любов.

2015, bye-bye!

вірші під червоною лампою

Як би хто там не хейтив підсумки року, але я їх пишу. Пишу для себе. Пишу, щоб нагадати собі про прекрасність цього світу, про хороших людей у моєму житті, нові відкриття і маленькі досягнення. 

Книги року: Любко Дереш "Намір", Василь Шкляр "Маруся", "Тінь сови", Анджела Нанетті "Мій дідусь був черешнею"

Фільм року: "Втеча з Шоушенка"

Музика року: 5'nizza, Фіолет, Ludovico Einaudi, Billie Holiday, Nat King Cole, Frank Sinatra, Oasis

Вірші року: "Жінко прекрасна" і "Головне дожити до осені" Любки кожного разу, коли слухаю, викликають мурахи по тілу. Ще був Жадан, Вінграновський і Непокора. Інколи Іздрик та Лазуткін. Вивчила напам'ять один вірш Ткачинського та Ірванця. 

Серіал року: Теорія великого вибуху, Gilmore Girls і How I Met Your Mother

Їжа року: я вперше в житті спробувала хот-дог ;)

Напій року: вино

Урок року: "Дорогу осилит идущий"

Здивування року: я маю логічне мислення. логічне, Карл! :)

Подорож року: Одеса, Львів

Відчуття року: тотальна самотність, неможливість довіритись хоча б комусь.

;D

Знайомство року: важко виділити якесь одне знайомство, адже в цьому році їх було багато. я щиро тішусь кожній людині, з якою мені довелося познайомитися у 2015.

Погода року: спекотне літо.

Мови року: англійська, німецька.

Концерт року: 5'nizza

Маршрут року: Малин-Житомир і кожного місяця Київ.

Поломка року: навушники

Розчарування року: якщо деякі люди мене тішили і змушували посміхатися, то були, звичайно, і такі, поряд з якими я почувала себе некомфортно і приниженою. було боляче усвідомити, що дружба інколи буває просто ілюзією дружби. або я просто не вмію бути справжнім другом :/

селфі як сенс життя 

Розуміння року: навіть найпохмуріший осінній день може бути щасливим; також стараюся менше звертати увагу на думку інших людей.

Сон року: мені частенько сняться люди, за якими я сумую.

Питання року: а для чого ми живемо?

Фраза року: "Життя прекрасне!"

Порада року: "ти можеш значно більше, ніж ти думаєш!"

Досягнення року: я навчилася водити автомобіль, успішно здала на права і досі чекаю, коли їх вже нарешті зроблять. а ще я написала дві статті, які опублікували у ТТР. і я повернула стипендію :з

Подія року: Книжковий Арсенал, який перетворився на триденну пригоду і включав в собі похід в театр і нічні блукання Києвом. 

тепер маю селфі з двома сестрами 

Подарунок року: синє горнятко.

Покупка року: найвдалішими покупками можна вважати книги, яких цього року було достатньо.

Хештег року: #омріяна_свобода #книгозалежність #безкотаіжизньнєта #вчимосялюбитиосінь

Міста року: Київ, Одеса, Львів, Житомир

Уміння року: набридати людям.

Неуміння року: я мало готую і обмежуюсь зазвичай простими супчиками чи борщами. потрібно вдосконалюватися.

Місяць року: серпень

День року: 17 серпня

Сайт року: Твіттер, Інстаграм.

Запах року: у пам'ять врізався лише запах прокуреного салону мого навчального автомобіля :/

Відкриття року: можу з впевненістю сказати, що моїми найбільшими відкриттями цього року були люди, які траплялися на моєму шляху. вони не тільки відкривалися самі, а й змушували мене задумуватися про щось і відкривати нові горизонти своєї власної свідомості.

Місце року: Книгарня Є, театр Франка і Кавоманія, яка, на жаль, закрилася.

Хоббі року: покатушечки на ровері.

Людина року: нот єт :/

Знаєте, цей рік вкотре підтвердив, що щастя таки у людях. У той же час я зрозуміла, що біда у великих очікуваннях чогось від цих людей. Здавалося, кожен з них має щось змінити у моєму житті. Насправді то я сама маю змінювати своє життя і прямувати у напрямку, який сама оберу. А всі ці люди - лише ідейні натхненники моїх особистих змін, та рушійна сила, яка змушує мене мислити, ставити цілі і досягати їх. Цей рік був чудесним ще й тому, що обмежив моє спілкування з небажаними людьми. А також я зрозуміла, що ми самі формуємо власне оточення. І якщо з людьми, з якими я кожного дня спілкувалася, було все важче знайти спільну мову, я шукала інших. Можливо, з мене кепський друг, порадник і товариш, але я точно знаю, що всім також до біса байдуже до мого життя. Тому й була я собі такою самітницею, яка вже не боялася ходити на різні крутецькі заходи і потім пізно-пізно ввечері повертатися наодинці додому. 

щаслива я :)

Це був гарний рік, коли я переконалася у тому, що щастя починається тоді, коли ти виходиш зі своєї зони комфорту. Моя перша самостійна поїздка до Львова - одна з найяскравіших подій цього року. І не тільки тому, що за ті 4 дні здійснилося кілька моїх мрій з блокнота мрій, а й тому, що я вперше відчула оту свободу. Те прекрасне відчуття, коли ти виходиш з хостелу блукати містом без карти і не маєш абсолютно жодної ідеї куди тебе заведуть твої ніжки. Найцінніше те, що глибоко в пам'яті збереглися оті вулички і закутки Львова. Достатньо лише закрити очі і я знову йду бруківкою затишних вуличок міста. Прекрасність тої поїздки полягає ще в тому, що вона подарувала мені зустрічі з хорошими людьми, подарувала прискорене серцебиття, сльози щастя, мурахи по тілу від тремких моментів, найтепліші та найміцніші обійми і купу спогадів.

Була ще одна гарна поїздка до міста О., де я закохалася ледве чи не в кожного вуличного музиканта. Вони там особливі.

До речі, цього року я пізнала ще одне щастя. Щастя займатися тим, що подобається і бути в середовищі людей, які мотивують і надихають. Знаєте, тоді навіть і відсутність нормального сну і харчування не здаються страшною проблемою. І не лякало навіть то, шо ти о пів на восьму ранку йдеш на пари і о дев'ятій вечора остаточно повертаєшся додому. Проте, кожного разу я поверталася з посмішкою на обличчі і впевненістю в тому, що я таки рухаюсь у вірному напрямку. Постійний рух і зайнятість мотивують і додають енергії робити ще більше. Це, коли їдеш на велосипеді, всі кінцівки вже давно затерпли і ти думаєш, як же доїхати ту n-ну кількість км. до дому. А поки ти думаєш, ноги продовжують крутити педалі і ти не встигаєш помітити як вже досяг свого нового маленького рекорду.

От!

Гарним видався рік. Сподіваюсь, наступний буде ще кращим. Хоча це залежить лише від мене :)

5'nizza

Знаєте, є така музика, з якою дорослішаєш, під яку закохуєшся і яку завжди радиш всім своїм друзям. 5'nizza - це не просто гурт, це справжня історія, маленький, але такий вагомий шматочок мого життя. Ця історія почалася ще в далекому 2009, коли я вперше почула пісню Сергія Бабкіна "Цветы". Ніжний, ліричний і до мурах по тілу глибокий Бабкін не міг не підкорити моє серце. Зачепило. Відтоді все й почалося. Перше знайомство з творчістю 5'nizza, перші пісні, з якими пов'язані найтремкіші спогади, перші сміливі мрії... А потім в якийсь момент ти починаєш невміло підспівувати таким вже рідним голосам та уявляти що ж ці музиканти відчували, записуючи пісні. І раптом ти розумієш, що жити без цього дуету вже неможливо.

Отак живеш ти впродовж 6-ти років, слухаєш у навушниках улюблений дует і вже давно у душі поховав мрії про їхній концерт. Саме тому новина про реюніон буквально зірвала мій дах. Це той момент, коли нереальне стає цілком можливою реальністю. 

Отак 5 грудня я потрапила на перший в моєму житті концерт гурту 5'nizza. Той день я запам'ятаю назавжди в найдрібніших деталях. 

"5'nizza"- тільки й чути у вагоні метро який прямує до Палацу спорту. Натовп людей прямує лише в одному напрямку. Напрямку здійсненя своєї колись нереальної мрії. І від того, що ти є частинкою цього натовпу, від того, що ти так само через кілька хвилин опинишся у середовищі всезагальної радості та суцільного щастя, на душі стає лоскотно, а ноги підкошуються від однієї лише думки про реальність того моменту. 

Знаєте, коли мене питають, а скільки ж там тих учасників гурту 5'nizza, я раптом сама усвідомлюю, що їх всього-на-всього двоє. Двоє крутих чуваків і одна гітара! Одна гітара, Карл! Але ж як ці двоє чуваків з гітарою змогли запалити натовп людей!Хвилини очікування (а хтось чекав кілька годин!!!) перед концертом були справжнім випробуванням на терпеливість. Здавалося, шість років очікування і вимріювання цього самого моменту, а тут кілька хвилин. Як же взірвалася зала, коли на сцені з'явилися Бабкін і Запорожець. З того моменту все перетворилося на якусь всеохоплюючу хвилю щастя, сліз від щастя, радості і кайфу. Не передати словами тих відчуттів, коли ти з перших акордів упізнаєш такі до болю у вухах заслухані пісні, з якими колись прокидався і засинав. Щастя, коли ти підспівуєш улюбленому гурту, згадуючи слова їхніх пісень, з якими знову ж таки прокидався і засинав. Посмішка не сходила з обличчя протягом всього концерту. Це було до біса круто бути краплею того моря людей, які дихали, пригали, співали в такт кожній пісні 5'nizza. 

P.S. Під катом, як завжди, відео ;)

Андрій Любка

Як же я люблю сучасних письменників за можливість познайомитися з ними, поспілкуватися і взяти автограф у реальному житті. А ще люблю соціально активних письменників, за думками яких можна з легкістю слідкувати у ФБ. Ну, власне, це дуже цікаво читати твори, уявляти авторів тих новоспечених шедеврів і згодом порівнювати ту картинку при зустрічі. З сучасними літераторами потрібно знайомитися тут і зараз, а не чекати того моменту, коли вони відійдуть у кращий світ, стануть класиками і їх почнуть вивчати на уроках української літератури. 

Протягом місяця вся країна жила в новинах про презентацію нового пригодницького роману Андрія Любки "Карбід" у рамках проекту «МЕРЕЖА», який ініціювала Міжнародна літературна корпорація MERIDIAN CZERNOWITZ. Таким був цей листопад, що в стрічці ФБ лише й новини про "Карбід". Глибоким розчаруванням для мене було не знайти Житомир у переліку міст, в яких планується презентація роману. Отак протягом того похмурого листопада я вичитувала кожен рядочок в новинах, де була хоча б згадка про Житомир. Нарешті з'явилася інформація про другий етап туру і коли я нарешті дізналася, що 3 грудня Любка завітає до Житомира, моєму щастю не було меж. 

Здавалося б, передзаліковий тиждень: модульні, семестрові та ще й екзамен в ДАІ - де б то знайти вільний час серед того шаленого графіку? Всесвіт не підвів! Все вдалося розрулити так, що 3 грудня о 18:35 я стояла перед приміщенням, на якому чітко було написано "Мала Бердичівська, 17" і думала: "а де ж тут знаходиться коворкінг-центр?"

Кілька заклинань, чар та магії (: насправді ні) і я опинилася у коворку - місце, яке спершу вражає своїм дивним розташуванням, а потім теплим прийомом. 

Андрій Любка з'явився рівно о 19:00. Як пізніше дізналась, він не любить запізнень, тому дуже цінує в людях пунктуальність. Вечір розпочався з привітань. Потім Любка почав свою розповідь про проект Міжнародну літературну корпорацію MERIDIAN CZERNOWITZ і зокрема свій новий роман "Карбід". Цікаво, що я напередодні презентації почала читати цей роман і прочитала половину, але після зустрічі з Любкою лишила і вирішила після сесії прочитати знову, але на цей раз вже вдумливо та без поспіху. 

На перший погляд, легкий, цікавий роман з розкішним почуттям гумору, від якого тяжко відірватися і який особливо не обтяжує проблематикою. Проте, це лише поверхневе і дещо примітивне сприйняття роману, який насправді розкриває дуже цікаву думку добра та зла. Сам автор, розповідаючи про роман, посилається на Вольтерівського "Кандіда чи Оптимізм" та Сервантівського "Дон Кіхота". До речі, назва "Карбід" співзвучна з "Кандід", із яким можна провести цікаві паралелі. 
Приємним моментом вечора стали вірші Любки, які він особисто читав зі своїх збірок. Цікавим поєднанням є неймовірна сила голосу автора і його насправді маленької статури. Дивишся і не розумієш, звідки в тому дрібному тілі береться стільки любові, трагічності і болю, якими просякнутий чи не кожен вірш Любки. 
Приємно здивував той момент, коли всі вишикувались у довжелезній черзі за автографами, а Андрій Любка не тільки підписував книжки, а й встигав перекинутися кількома словами з кожним із своїх читачів. Він справді цікавився чим займаються його фанати у житті, де і чим живуть. Можливо, мій досвід спілкування з письменниками ще надто скупий, але досі мене ніхто не запитував що я вивчаю і звідки я родом. 

Не знаю яке все ж таки враження склалося в Андрія про Житомир, адже та презентація то був справжнісінький сюр :) та все ж я тішусь, що навіть в тому пропащому Ж. час від часу з'являються сучасні письменники, які не тільки збирають певне коло осіб навколо, а й діляться своїми думками та надихають. Тішусь, що в тому ж таки Ж., де культура досить на низькому рівні, є молодь, яка зацікавлена в розвитку міста. Ці люди (а ім'я їм "Артерапія" :) прагнуть не тільки культурно просвітити жителів свого міста, а й допомогти хворим діткам. Дякую вам!



P.S. А якщо говорити про Всесвіт, то він таки прекрасний! І з цим навіть марно сперечатися ;)
P.S.S. А під катом коротенькі відео жахливої якості. Ну, в принципі, як завжди :)

Вчимося любити осінь

Ану тицьніть швиденько сюди і читайте далі :)

Легко кинути оте байдуже "не люблю", впасти в осінню депресію і ходити постійно набурмосеним, відлякуючи людей навколо. Можна сотні разів пояснювати, що нема гіршої пори року, ніж осінь, навіть не спробувавши її полюбити. Ну, не люблю я цю пору вічних дощів, глибоких калюж під ногами і пронизливих вітрів надворі. Влітку всім бідкалася, що не маю жодного уявлення як пережити цю осінь і дочекатися омріяної зими. А от зараз сиджу і розумію, що вересень так непомітно пролетів, лишивши по собі такі прекрасні спогади, познайомивши з хорошими людьми і навчивши жити у шаленому ритмі, коли час на осінню меланхолію абсолютно відсутній. Я полюбила вересень за ці нові етапи у моєму житті, за нові випробування і неоціненний досвід спілкування з людьми навколо. Попереду ще добра половина золотої пори року, тому так важливо не втратити цього позитивного мислення, карбувати найтепліші моменти і вчитися любити осінь, яка цього року, здається, буде найпродуктивнішою порою навчання і постійних недосипів. 

А знаєте ви такий чудесний сайт, де натхнення можна черпати в картинках? Так от, одного вечора з нехитрої волі Провидця забрела я туди у пошуках картинок, приємних моєму оку. Сторінка майоріла жовтогарячими кольорами, адже шукала я саме осінні фото. Отак і закортіло написати цей пост, який допомагатиме мені шукати натхнення впродовж наступних двох місяців. Так от 10-ка речей must do восени :)

1. Якомога більше гуляти на свіжому повітрі.

Осінь цього року якась аномально тепла і навіть спекотна, тому то такий гріх сидіти вдома за такої погоди. Гуляти, збирати осіннє листя, робити з них композиції, підбивати каштани ногами, ловити останні теплі подихи вітру, заповнювати кишені своєї куртки жолудями...старатися не прогавити жодної секунди цієї прекрасної осені. 

2. Читати цікаві книжки.

Донедавна не могла читати у транспорті. Мені настільки цікаво спостерігати за людьми навколо, що читання здається безглуздою справою. Протягом вересня мучилася з тою думкою, що дорога в універ і з універу - то такий дорогоцінний час, який корисніше використовувати на читання. Дістала з полиці електронну книгу, яку наповнила новою літературою і яка вже встигла припасти пилом, адже паперові книги - ван лав ;) Так от спершу доводилося змушувати себе діставати книгу у транспорті і боротися з бажанням підслуховувати чужі розмови)) Було невимовно складно, але 600 сторінок Педагогічної поеми, яку я читала виключно у транспорті уже позаду! Не читала лише тоді, коли тупо засинала на ходу (сон по 4-5 годин на добу все ж дає свої результати :). Тим не менш, я старалась і щиро вірю, що читання дорогою в універ чи з універу стане моєю хорошою звичкою.

3. Писати листи і відправляти листівки.

Здається, осінь створена лише для цього. Інколи так і хочеться вмоститися на затишному підвіконні, ввімкнути приємну музику і, спостерігаючи за падаючим листям, виводити теплі слова на папері, які хтось неодмінно розшифровуватиме в інших містах чи навіть країнах. Я люблю писати листи, люблю підбирати листівки людям, вгадуючи їхні смаки, клеїти кольорові марки на конверті і кидаті ті пакунки у поштові скриньки. Писання листів - то такий особливий процес міркування-мріяння-переживання любові і ніжності до людини, якій ти адресуєш теплі слова. То десятки припущень того самого моменту, коли людина отримає твій лист, з любов'ю загорнутий у пакунок, читатиме кожне твоє слово і думками переживатиме всі ті моменти, про які ти писав. Магія листів відкривається лише тому, хто готовий не тільки отримувати, а й віддавати своє тепло і любов іншим. 

4. Слухати музику.

Осінь - то пора Сінатри, Елли Фіцджеральд, Арети Франклін, Луї Армстронга, Нет Кінг Коула... та інших прекрасних людей, які співають, грають і живуть/жили в ритмі джазу. Моя любов до джазу перманентна. У моєму плейлісті постійно є принаймні 10 найулюбленіших джазових композицій. Інша справа, настрій. Він такий мінливий, що останнім часом я слухаю щось ближче до інді-рок, рок-н-рол чи фолк музики. Але тим не менш, джаз - то особлива любов, яка завжди поряд зі мною і у відповідний момент я вмикаю його в навушниках і крокую вперед, широко посміхаючись людям навколо і забуваючи про всі турботи. 

5. Вчити вірші напам'ять.

Свято вірю, що колись знайду свою людину, якій теплими осінніми вечорами декламуватиму улюблені вірші. Заради такої мрії варто відшукувати цікаву поезію, виписувати її на дрібні клаптики паперу, ховати їх між конспектами і тишком-нишком вчити вірші на парах, у транспорті, дорогою додому. Варто гортати сторінки збірок улюблених поетів перед сном, слухати аудіовірші тих, що поки не мають своїх власних збірок і вбирати у себе всю їхню мудрість. Варто заучувати строфи, слова, вигини кожної літерки напам'ять, аби згодом долати свою сором'язливість і тихим невпевненим голосом декламувати улюблені рядки. Мрію про то і вчу вірші, які лишають свій слід у душі.

6. Пити каву.

Буду нечемною дівчинкою і порушуватиму заборону лікарки не пити каву. Адже як можна заборонити пити каву студентові, який завдяки ній, можливо, і живе? :) ахаха 

Насправді я не така вже й залежна від кави, але свого життя без неї уявити просто не можу. Кава закохує з першого аромату. Тут навіть не встигнеш зробити перший ковток, як зрозумієш, що в тому напої є щось диявольське :) Щось, що дає тобі сили ще півночі писати великі аргументовані есе чи вчити теоретичний матеріал з нудних предметів. Для мене кава - то не тільки стимулятор потужної розумової активності, а й своя особлива філософія. Адже сидячи з горнятком кави на лавці одного осіннього дня, раптом помічаєш скільки нових гарних думок-ідей-планів зароджується у твоїй голівці. Кава - це вічні роздуми про гірчинки і солодкі присмаки як у кухлику, так і в житті. 

8. Кататися на велосипеді.

Поки холодний і морозний листопад не вступив у свої володіння, треба якомога частіше робити покатушки на велосипеді. Єдиний транспортний засіб, з яким у мене особливі стосунки у вигляді бурхливого роману, який розпочався ще в дитинстві. Пам'ятаю себе малим дівчиськом, яке безуспішно намагалося навчитися їздити на велосипеді і дякуючи старанням любого татка, який був точно переконаним, що дитинство без велосипеда - пропаще, я таки підкорила цей транспортний засіб. Здається, що може бути краще за той момент, коли ти на швидкості 15-17 км/год долаєш кілометри, проїжджаючи досі незвідананими дорогами своєї місцевості, коли вітер нахабно бавиться з твоїм волоссям, а сонце безсоромно засліплює своїм яскравим промінням. А нині й сама розумію, що без велосипеда все життя пропаще.  

9. Годувати всіх сусідських котів та собак.

Знали б ви, скільки їх таких малих і незахищених від холодних вітрів і перших приморозків. Знали б ви, як вони тішаться кожній кісточці і крихті чорного хлібу. Знали б ви, з якою шаленою радістю вони потім кидаються лизати ваші руки і захищати від всіх випадково заблукавших перехожих. Брати наші менші. Мені завжди так шкода всіх тих собачат і кошенят, які з приходом морозів змушені жити на вулиці, де прихильним до них є лише холодний асфальт. Скільки пам'ятаю себе, стільки й живуть навколо мене собаки, коти й інші тваринки. Якщо не вдома, то у дворі, або десь поблизу. І кожному з них ми з татом придумовували свої кумедні прізвиська, кожного з них підгодовували і ділилися з ними своєю любов'ю. Інколи навіть здається, що спільну мову мені легше знайти не з людьми, а з тваринами. Або я настільки відлюдькувата, або тварини настільки прекрасні. 

10. Оточувати себе цікавими людьми.

А оць цей пункт є особливим і про нього треба пам'ятати не лише восени, а й протягом всього року. Адже як би там не було, люди, з нашого найближчого оточення завжди є джерелом натхнення, геніальних ідей та постійної мотивації. Якби ще кілька років тому мені довелось обирати між самотністю та компанією цікавих людей, я обов'язково вибрала б самотність. Складно мені було і є спілкуватися з незнайомими людьми, але на щастя, я змінююсь і тепер люди є невід'ємним компонентом мого особистісного розвитку. Люблю цікавих і позитивно налаштованих осіб, які постійно заряджають неймовірною енергією і дають зрозуміти, що мріяти і вперто йти до їх здійснення - це цілком нормально. Головне, чітко слідувати своїм цілям і ніколи не здаватися на півшляху. Я люблю людей навколо, адже завдяки їм ще досі живу і посміхаюсь, а не сиджу десь у куточку, страждаючи від осінньої депресії.

Нічогенький такий допис вийшов. Нарешті можна спокійно продовжувати насолоджуватися цією прекрасною осінню, знаючи, що всі особливі моменти ретельно закарбовані у пам'яті, а всі найближчі цілі визначені. А тим часом в голові зринають знайомі слова Енн із Зелених Дахів:"Яка я щаслива жити у світі, де існують Жовтні!"

Інвестиції в досвід

А ви колись помічали, на що в основному витрачаєте свої гроші? І чи приносять ті покупки вам задоволення?

Згідно досліджень, проведеними науковцями в університеті Сан-Франциско, люди, які вкладають свої гроші в здобуття нового досвіду, набагато щасливіші за тих, хто купує матеріальні речі.

Звичайно, більшість з нас, у першу чергу, витрачають свої тяжко зароблені гроші на речі першої необхідності: їжа, одяг, взуття… Ми купуємо їх, тому що вони матеріальні, адже до них можна доторкнутися, з легкістю потримати в руках або навіть приміряти. Проте, коли ми вкладаємо свої гроші у здобуття нового досвіду та вражень, все, що маємо – це спогади, які не можна побачити або відчути. Саме тому здається, що така інвестиція не виправдовує своїх витрат.

Та все ж дослідження, проведені в університеті Сан-Франциско, показали, що ми бережемо наші спогади набагато довше, ніж ті матеріальні речі, які купуємо. Лише задумайтесь, що ви пам’ятатимете через кілька десятиліть: ту тижневу мандрівку автостопом ще досі незвіданими країнами чи ті брендові джинси, які ви придбали, вистоявши 3-годинну чергу? Звичайно, що перше.

То чому ж люди, які витрачають гроші на здобуття нового досвіду, все-таки щасливі за інших?

Найголовніше, що дарує нам новий досвід – це спогади, які кожен з нас намагається закарбувати десь глибоко у душі і надихатися ними у моменти смутку та поневірянь. А от, коли ми підкорюємо гірську вершину, долаємо новий веломаршрут чи застопили машину, будь-які інші предмети здаються банальними. Але згадайте свої відчуття, коли ви купуєте новий телефон. Ви не випускаєте гаджет з рук, юзаючи його і досліджуючи всі новинки. Ви відправляєте смс, перевіряєте поштову скриньку, сьорфите в мережі Інтернет, читаєте книги в електронному форматі… А приблизно через місяць ви звикаєте до телефона настільки, що нова подряпина на екрані чи чергове падіння вже не здаються такими трагічними. Таким чином, матеріальні речі, які спершу здаються нам захоплюючими, з плином часу стають звичайною частиною нашого буденного життя.

А ті, хто витрачає більшість своїх грошей на новий досвід, можливо, й не має останньої моделі популярних гаджетів провідних компаній, але вони здобувають набагато цінніший досвід захоплюючих мандрів та нестримних пригод. Досвід, яким вони можуть поділитися зі своїми рідними та друзями. Адже такий обмін цікавою інформацією та новими враженнями – то неабиякий спосіб контактувати з людьми в тій особливій манері, коли вам просто необхідно виплеснути з себе всі позитивні емоції і неважливо кому, головне – вас вислухають і порадіють!

Також деякі науковці стверджують, що очікування нового досвіду (наприклад, черга в театрі на прем’єру вистави) робить людей щасливішими, ніж черга на покупку якихось речей (наприклад, черга людей, які хочуть придбати сучасний гаджет). Справа в тому, що перші з них, стоячи в черзі, знають, що отримають незабутній досвід, повний неймовірних вражень та емоцій, якими можуть поділитися з іншими. А от, купуючи матеріальні речі, ми відчуваємо якусь пустку, тому що то - всього-на-всього якісь банальні речі, якими користується кожен у своєму житті і які через кілька років ви заміните на новіші.

Зараз дуже часто можна помітити відчайдушних юних мандрівників, які довше тижня не засиджуються на одному місці. Хтось думає: «Везунчики!», хтось дивується звідки у них гроші на мандри, але ніхто не задумується, що ті люди, можливо, 5 років заощаджували, вимріювали і детально планували свою поїздку, аби здобути новий неоціненний досвід. Науковці також стверджують, що таке заощаджування замість постійного витрачання грошей на алкоголь та інші матеріальні речі, які так подобаються молодим людям, - то своєрідна ознака зрілості у сучасному світі.

Оскільки припинити купувати матеріальні речі неможливо, то потрібно вчитися концентруватися на речах в деякій мірі важливіших. Адже щастя не вимірюється тою кількістю стильних та сучасних речей, які ви маєте. Щастя базується на здобутті нового досвіду, який дарують нам нові мандрівки, на людях, яких ви зустрічаєте під час подорожей та рідних, які зі щирим захватом слухатимуть кожне ваше слово та спостерігатимуть за вашими очима, повними щасливих вогників, від пережитих почуттів. Живіть, відкривайте нові горизонти і витрачайте свої гроші мудро, аби в старості пригадати всі ті божевільні пригоди і зрозуміти, що це життя минуло не дарма!

місто О.

Скільки ж тих міст у світі, які ще доведеться мені побачити. Скільки прекрасного та незвіданого у кожному з них. І скільки ж місця у моїй душі для кожного. Міста не можна порівнювати. Їх треба любити по-справжньому і кожне з них по-своєму. Любов та повинна бути чистою та щирою, відданою і довговічною.

"Міста не можна порівнювати", - повторювала я собі, гуляючи Дерибасівською і ловлячи нові звуки, вдихаючи солодкі аромати...

Одеса заворожувала своєю багатогранністю та розкішшю. Хотілося блукати одеськими вуличками, зазирати до двориків і проникатися атмосферою цього чарівного міста. Та весь романтичний настрій відразу випаровується разом з не надто приємними ароматами у цих славнозвісних одеських двориках. Ззовні привабливі будинки відлякували зсередини своїм аварійним станом. Здавалося б, ну, як так можна занехаяти цю розкішну архітектуру. Натомість моя уява, якій достатньо лише тіні колись красивих та заворожуючих будинків, малювала барвисті картини. Спостерігаючи за якимось покинутим будинком неподалік парку Шевченка, я уявляла гамірний вечір з танцями та щедрими наїдками. Ось закохана пара вийшла в сад погомоніти під місяцем і нарешті зізнатися один одному в коханні. А на балконі двоє вельмишановних гостей обговорювали останні політичні новини, паливши відмінний табак у своїх старих люльках. А з середини до мене долинав дзвінкий сміх юних панянок, які лише перший раз вийшли у світ і щиро бажають привернути увагу вусатих кавалерів у військовій формі. 

Ех, Одеса надихає. Тут хочеться заблукати між старими вуличками, закохатися у покинутий і повністю обвитий плющем, будинок, стіни якого досі дихають історією.   І здається, що ось-ось пальчиками ти боязко торкнешся вхідних дверей і потрапиш у світ розкоші та величної слави цього будинку. А натомість, всередині ти знаходиш зламане фортепіано, на якому, певно, вже давно ніхто не грав, про що говорить товстий шар пилу та павутиння навколо. 

Знаєте, це місто закохало мене у себе по вуха. Що варто побачити, а чи вірніше почути у цьому приморському місті, то це вуличних музикантів. Ви не повірите, але в Одесі вуличних музикантів можна зустріти в міській маршрутці. Їх з легкістю можна впізнати за наявністю величенького інструмента поряд. Так от, тримаючи той важкий інструмент, музиканти можуть ненавмисно наступити вам на ніжку, а потім будуть вибачатися своєю такою вже рідною російською мовою. І коли ти відповіси українською, вони зі щирою посмішкою та очима, повними здивування, приспустять скельця своїх окулярів і зацікавлено тебе роздивлятимуться. Та незважаючи на їхню російську, ти не проти слідувати за цими музикантами і нарешті почути їхню вишикану гру. Але Одеса настільки прекрасна, що не обмежується лише одними вуличними музикантами. Їх тут греблю гати і що цікаво, у кожного свій репертуар. Хтось співає славнозвісні пісні про Одесу-маму, хтось обмежується одним саксофоном, а хтось лабає крутезне ірландське кантрі. Вірте чи ні, але оминути когось із них - нереально! Музиканти настільки магнетичні, що слухаючи їх, ти просто розпливаєшся у широкій посмішці і з подивом слідкуєш за тією самовіддачею та натхненністю, з якими вони виконують кожну нову пісню. Як не крути, а вуличні музиканти - то душа міста, без якої я просто не уявляю Одесу.

До речі, українську почути в Одесі - то велика рідкість, але розповім вам про один цікавий заклад. Книгарня-Кав'ярня, що на вулиці Катерининській 77, то чи не єдине місце в Одесі, де можна почути українську кожного робочого дня з 10-ої до 20-години. Саме у цьому чарівному закладі відбуваються всі літературні заходи міста. Тут поети читають свої вірші та презентують нові книжки, тут відбуваються цікаві літературні дискусії, які варто не лише почути, а й дещо з них занотувати ;) А чарівна власниця, пані Галина, не лише зустріне вас своєю теплою усмішкою, а й порекомендує добротне сучасне чтиво! Отже, окрема вподобайка Книгарні-Кав'ярні за створення особливої атмосфери.

Саме тут, в Одесі я зрозуміла, що міста не можна порівнювати, адже це справа до біса неблагородна. Кожне місто у цьому величезному світі має свою унікальну особливість, яка відрізняє його від тисячі інших. Історична архітектура чи бруковані вулички, синє та безмежне море чи широка повноводна річка, вуличні музиканти чи рідні люди, які живуть у цьому місті - неважливо! Головне - відшукати цю особливість і берегти її у своєму серці, ніби найкоштовніший скарб.  

P.S. А під катом відео жахливої якості, на яких можна почути тих вуличних музикантів :)

Як читати більше?

Перед тим, як знехтувати цією статтею і гортати свою стрічку новин далі, дайте відповідь на одне просте запитання: скільки сторінок книги ви сьогодні прочитали?

Якщо відповісти на це запитання вам досить складно, то варто задуматися, а яка ж у тому причина? Більшість відразу почне виправдовуватися відсутністю часу, постійною зайнятістю... але якщо серйозно розібратися, то головна причина –  Ви.

Насправді ж істина проста: якщо вас щось цікавить і ви бачите в тому мотивацію, то навіть незважаючи на свій щільний графік, ви знайдете бодай хвилину, щоб зайнятися улюбленою справою. Читання не повинне бути рутиною, яка пригнічує настрій і обмежує вашу свободу. Ви повинні з радістю і щирим бажанням гортати сторінки паперових книг, слідкувати поглядом за кожною літерою у словах і з непідробним захватом переживати історію разом з головними героями.

Джеймс Клір – підприємець, фотограф, спортсмен, мандрівник і автор блогу ділиться своїм досвідом читання. У певний момент Клір зрозумів, що основним матеріалом для читання став його інформаційний контент у Фейсбуці та Твіттері. Він гортав стрічку новин і читав статті, які його цікавили. При цьому він ніколи не відводив певний час для читання кожного дня. Все відбувалось спонтанно: зайшов у ФБ, оновив стрічку, перейшов за посиланням і прочитав статтю. Таким чином, читання в онлайні витіснило паперові книги. Хоча, правду кажучи, книги зазвичай написані більш майстерно і мають інформацію кращої якості, ніж статті в мережі. Всі факти у книгах детально перевіряються і під час написання відбуваються широкі дослідження. Звичайно, набагато краще використовувати свій дорогоцінний час для читання книжок, ніж інформаційного контенту в мережі. Саме тому Джеймс Клір розробив свою власну систему читання, яка виключає будь-які моменти, які відволікають від цієї діяльності.

Єдине правило, якому він слідує – це 20 сторінок кожного дня. Кожного ранку Клір прокидається, випиває склянку води, записує на папері 3 речі, за які він вдячний і читає 20 сторінок книги. Останні 10 тижнів він слідував цій звичці і на даний момент він вже прочитав 100 сторінок своєї 7 за рахунком книги.

Чому саме 20 сторінок? 
Справа в тому, що 20 – це не така вже й велика кількість сторінок, яка обтяжуватиме ваш ранок. Більшість людей може прочитати 20 сторінок за 30 хвилин. Саме тому, якщо ви прочитаєте ці 20 сторінок рано-вранці, то решту дня ви можете спокійно присвятити своїм невідкладним справам.

І нарешті, 20 сторінок хоч і здаються невеликим числом, але досить швидко нагромаджуються. Це чудова середня швидкість читання.

Звичайно, якщо час дозволяє, то Джеймс читає протягом дня. Також він додав читання до своїх обов’язкових справ перед сном. Та незалежно від того, що відбувається протягом дня, він все одно читає 20 сторінок кожного ранку.

Більшість людей проводить свій ранок у поспіху, одягаючись, вмиваючись та швиденько вибігаючи з квартири.

А тепер задумайтесь, який відрізок із цього часу ви витрачаєте на самовдосконалення? Як щодо того, щоб прокидатися на годину раніше і витрачати цей час на роботу над собою? Подумайте, наскільки кращими будуть ваші професійні навички, особисті стосунки з коханою людиною та перш за все, якою Людиною будете ви?

По суті, це головна мета стратегії читання Джеймса Кліра. Перед тим як пірнути у звичну метушню свого буденного дня, інвестуйте у себе. Перед тим як життя закрутить вас у круговерті подій, прочитайте книгу, яка зробить вас кращим. Серед усіх звичок, які впливають на ваше життя, ця одна з найважливіших, так чи інакше.

20 сторінок кожного дня - це все, що вам потрібно!

Книжковий Арсенал 2015

От чомусь в дитинстві завжди здавалося, що всі письменники живуть десь далеко, на іншій планеті. На тій, куди можуть потрапити лише обрані. У дитинстві читала Нестайка і уявляла, що такий високий, сивоволосий дядечко постійно спостерігає за нами з тої далекої планети і пише повісті про нас, школярів. Час від часу цей дядечко прилітав до нас і гуляв Хрещатиком (ну, бо де ще можуть гуляти справжнісінькі письменники? :) Він гуляв і натрапляв на звичайних школярів - майбутніх героїв своїх творів.

Отак жила з тою картинкою у голові, читала, переживала і мріяла про ту мить, коли зустріну справжнього письменника. Навіть не пам'ятаю, коли уявлення про письменників спростувалося і стало більш наближеним до реальності: чи тоді, коли на сторінках улюбленого журналу "Однокласник" побачила фото своїх однолітків з письменниками, чи тоді, коли отримала у подарунок книгу з автографом справжнісінького письменника. От якось тоді і прийшло усвідомлення, що письменники - це реальні люди нашої планети, які також прокидаються о шостій, варять каву і невтомно працюють протягом дня. 

Коли минулого року вперше потрапила на Книжковий Арсенал, дитячі уявлення про "тих особливих людей" цього світу остаточно розвіялися. Ходила, ніби зачарована і не могла зрозуміти: чи то всі письменники одночасно прилетіли на нашу планету, чи то мені так нереально пощастило потрапити на їхню :) Та поїздка була спонтанною і незапланованою, тому цього року я вирішила підготуватися ретельніше. 

Ще з початку року моніторила всі новини, пов'язані з КА-2015, відмічала дні у календарі і вимріювала майбутню поїздку. Зараз, після завершення фесту, розумію, що то були найкрутіші місяці очікування-вимріювання-планування. Ті три дні фестивалю, протягом яких мені вдалося проникнутися атмосферою, залишили по собі найкрутіші спогади, адже я...

• побачила нереальну кількість сучасних українських письменників
• потрапила на читання Юрка Іздрика
• послухала вірші Келі Ликеренко
• дізналася про таких невідомих мені поетів, як Юрій Матевощук, Юрій Завадський, Юлія Мусаковська та інші
• заслухалася поезією Лазуткіна і наважилася попросити підписати ще дві його збірочки для моєї колекції
• бачила Юрія Винничука, Софію Андрухович, Ірину Шувалову та ще купу письменників, до яких так і не наважилася підійти за автографом
• встигла краєм вуха послухати Юрія Андруховича та Ігоря Померанцева
• побувала на презентації нової збірки Сергія Жадана "Життя Марії"
• взяла автограф у Марка Лівіна
• засмутилася, бо Ромчик Штігер, заради зустрічі з яким я ночувала у хостелі, так і не приїхав :)
• купила 4 нові книги, які й планувала купити, суворо стримуючи себе, аби не купити більше
• находилася стільки, що ввечері кожного дня ледве доповзала до ліжка
• спала так мало як спала, мабуть, тільки під час сесії, але незважаючи ні на на що, спала міцно ;)
• не вірила своєму щастю і покинула КА в останній його день з єдиним бажанням - повернутися туди наступного року!

Три дні у ритмі шальоного весняного Києва, який остаточно у себе захохав. До речі, погода, яка протягом тижня перед КА жартувала, підкидаючи нам то сніг, то дощ, змилостивилась і подарувала нам неймовірно теплі та сонячні вихідні. Люблю Книжковий Арсенал за можливість доторкнутися до прекрасного, за можливість познайомитися з людьми з "іншої планети", за віру у те, що справжня паперова книга ніколи не зникне, бо начитаність та освіченість завжди в тренді. 

Загальну атмосферу КА неможливо описати словами, її просто треба відчути. Відчути, коли весь натовп навколо тебе обговорює лише літературні новинки, спілкується переважно українською і лише тут на КА, біля стенду Видавництва Старого Лева можна почути:"Любчику, ходи до мене". Фішка в тому, що Любомир - то одне з моїх улюблених чоловічих імен рідкісних у моїй місцевості. 

Я щиро хочу подякувати організаторам за таку колосальну роботу у підготовці фестивалю і хочу побажати сил та натхнення продовжувати цю цікаву справу та заохочувати щоразу більше і більше людей відкладати у бік свої ноутбуки/планшети/смартфони, аби взяти до рук справжню паперову книгу і поринути у світ, вигаданий такими реальними письменниками. 

Дякую!