Книжковий Арсенал 2015

От чомусь в дитинстві завжди здавалося, що всі письменники живуть десь далеко, на іншій планеті. На тій, куди можуть потрапити лише обрані. У дитинстві читала Нестайка і уявляла, що такий високий, сивоволосий дядечко постійно спостерігає за нами з тої далекої планети і пише повісті про нас, школярів. Час від часу цей дядечко прилітав до нас і гуляв Хрещатиком (ну, бо де ще можуть гуляти справжнісінькі письменники? :) Він гуляв і натрапляв на звичайних школярів - майбутніх героїв своїх творів.

Отак жила з тою картинкою у голові, читала, переживала і мріяла про ту мить, коли зустріну справжнього письменника. Навіть не пам'ятаю, коли уявлення про письменників спростувалося і стало більш наближеним до реальності: чи тоді, коли на сторінках улюбленого журналу "Однокласник" побачила фото своїх однолітків з письменниками, чи тоді, коли отримала у подарунок книгу з автографом справжнісінького письменника. От якось тоді і прийшло усвідомлення, що письменники - це реальні люди нашої планети, які також прокидаються о шостій, варять каву і невтомно працюють протягом дня. 

Коли минулого року вперше потрапила на Книжковий Арсенал, дитячі уявлення про "тих особливих людей" цього світу остаточно розвіялися. Ходила, ніби зачарована і не могла зрозуміти: чи то всі письменники одночасно прилетіли на нашу планету, чи то мені так нереально пощастило потрапити на їхню :) Та поїздка була спонтанною і незапланованою, тому цього року я вирішила підготуватися ретельніше. 

Ще з початку року моніторила всі новини, пов'язані з КА-2015, відмічала дні у календарі і вимріювала майбутню поїздку. Зараз, після завершення фесту, розумію, що то були найкрутіші місяці очікування-вимріювання-планування. Ті три дні фестивалю, протягом яких мені вдалося проникнутися атмосферою, залишили по собі найкрутіші спогади, адже я...

• побачила нереальну кількість сучасних українських письменників
• потрапила на читання Юрка Іздрика
• послухала вірші Келі Ликеренко
• дізналася про таких невідомих мені поетів, як Юрій Матевощук, Юрій Завадський, Юлія Мусаковська та інші
• заслухалася поезією Лазуткіна і наважилася попросити підписати ще дві його збірочки для моєї колекції
• бачила Юрія Винничука, Софію Андрухович, Ірину Шувалову та ще купу письменників, до яких так і не наважилася підійти за автографом
• встигла краєм вуха послухати Юрія Андруховича та Ігоря Померанцева
• побувала на презентації нової збірки Сергія Жадана "Життя Марії"
• взяла автограф у Марка Лівіна
• засмутилася, бо Ромчик Штігер, заради зустрічі з яким я ночувала у хостелі, так і не приїхав :)
• купила 4 нові книги, які й планувала купити, суворо стримуючи себе, аби не купити більше
• находилася стільки, що ввечері кожного дня ледве доповзала до ліжка
• спала так мало як спала, мабуть, тільки під час сесії, але незважаючи ні на на що, спала міцно ;)
• не вірила своєму щастю і покинула КА в останній його день з єдиним бажанням - повернутися туди наступного року!

Три дні у ритмі шальоного весняного Києва, який остаточно у себе захохав. До речі, погода, яка протягом тижня перед КА жартувала, підкидаючи нам то сніг, то дощ, змилостивилась і подарувала нам неймовірно теплі та сонячні вихідні. Люблю Книжковий Арсенал за можливість доторкнутися до прекрасного, за можливість познайомитися з людьми з "іншої планети", за віру у те, що справжня паперова книга ніколи не зникне, бо начитаність та освіченість завжди в тренді. 

Загальну атмосферу КА неможливо описати словами, її просто треба відчути. Відчути, коли весь натовп навколо тебе обговорює лише літературні новинки, спілкується переважно українською і лише тут на КА, біля стенду Видавництва Старого Лева можна почути:"Любчику, ходи до мене". Фішка в тому, що Любомир - то одне з моїх улюблених чоловічих імен рідкісних у моїй місцевості. 

Я щиро хочу подякувати організаторам за таку колосальну роботу у підготовці фестивалю і хочу побажати сил та натхнення продовжувати цю цікаву справу та заохочувати щоразу більше і більше людей відкладати у бік свої ноутбуки/планшети/смартфони, аби взяти до рук справжню паперову книгу і поринути у світ, вигаданий такими реальними письменниками. 

Дякую!

Фіолет'оманія

Коли на початку року ставила цілі, то ще навіть не знала про майбутній акустичний вечір Колоса у Житомирі. Ну, взагалі-то метою був власне концерт всього гурту Фіолет, але оскільки Колос і Колік є їхньою невід'ємною частинкою, то мету можна вважати наполовину виконаною. Та як би там не було, мрія про повноцінний концерт ще в силі :) 

Хоча навіть атмосферний акустичний вечір викликав стільки позитивних емоцій, що мені ше потрібно трохи часу, щоб зафіксувати у пам'яті найкрутіші моменти, мудрі слова і таку теплу енергетику того вечора. Дивовижно, але навіть через стільки днів після квартирника у моїй голові досі співає Колос зі своїми до мурах знайомими піснями. 

А поки він там співає, хочеться згадати, а як все було і як та Фіолет'оманія проникла у мою свідомість. Дякуючи далеким архівам стіни вк, можу впевнено сказати, що та фіолет'олюбов прокинулася десь у кінці грудня 2012 року, але якщо вже бути дуже точною, то саме 28 грудня, в день народження Колоса. Воно так частенько буває, що сьорфиш десь в неті і раптом натрапляєш на відеопісню, слухаєш, а потім знову слухаєш і так кілька разів на повторі і вже розумієш, що "заїло". Тою першою піснею була "Зимова".

А потім приходить та стадія, коли тобі вже стає цікаво, а хто ж це співає, звідки вони і чи є ше якісь файні у них пісні. Тоді я й натрапила на пісню "Між нами"

Та все ж однією з тих пісень, яку я досі часто переслуховую - це "Ностальгія". От вона якась така проста, але така тепла і така хороша. А після того я вже реально "підсіла" на Фіолет. То вже та стадія, коли у моєму плеєрі спочатку з'явилося дві Фіолетові пісні, а пізніше той плейліст розширився до 10-ти пісень, серед яких були "Я твій", "Долоні", "Пусте", "Тут були колись ми", "Осінь", "Найкраще разом"...

І якось та любов росла і зріла, що я й не помітила, коли Фіолетові пісні перекочували до постійного плейлісту. Вони були зі мною всюди: в маршрутках, в поїздах, електричках. Я слухала їх постійно, коли прибирала чи мила посуд, коли кудись йшла чи каталася не велосипеді :) 

Вже десь на тому етапі я почала слідкувати за життям гурту Фіолет. І, здається, десь тоді вже почала з'являтися думка, а якби потрапити на концерт?)  

І тоді у травні 2014 року я чула голос Колоса у телефонній слухавці. То був Разомфест у Львові, де була чарівна Юля, яка в момент виступу Фіолету просто взяла й подзвонила мені. Навіть відеопруф є :))

Того вечора я навіть подумати не могла, що почую голос Колоса наживо у телефонній слухавці, тому емоції просто переповнювали і я довго не могла прийти до тями.

Оті пісні з "Вігваму" були зі мною протягом літа 2014. Пам'ятаю, свої щомісячні поїздки до столиці, коли в дорозі слухала лише Фіолет. Просто нереально точно і гарно ті всі слова з пісень доповнювали постійне мерехтіння краєвидів за вікном. Тому моє тогорічне літо можу з впевненістю назвати Фіолетовим. 

Хто б міг подумати, але дива продовжувалися навіть на початку цього року, коли я отримала неймовірний подарунок від тої ж чарівної Юлі. То був автограф Колоса і що ще дивовіжніше - номер його телефону #хіхі  

Того вечора я й навіть не думала, що буквально через місяць побачу Колоса у Житомирі, в рамках його всеукраїнського туру "Як я живу". Все було настільки атмосферно, щиро і чуттєво, що жодні слова не передадуть тих відчуттів. Той квартирник, ніби тепла розмова зі старим другом, якого ти давно не бачила і якому є що розповісти. Особливо карбувалися у пам'яті ті маленькі мудрості між піснями та уривки щоденних буднів. Було цікаво послухати пісні з нового доробку Колоса і так приємно було підспівувати під старі, улюблені "Я твій" чи "Тут були колись ми".

А момент, коли Колос відсуває мікрофон і його голос зливається з десятками людських голосів, які вже знають його пісні напам'ять, змусив табун мурах пробігтись по моїй шкірі :) Кавер на пісню Кузьми зачепив. Гарно і чуттєво. Такі пісні повинні лунати і продовжувати жити навіть у нових інтерпретаціях. Дякую за неймовірні емоції, за біль у долонях від постійного плескання, за тепло всередині і неймовірну енергетику. А ще голос Колоса заспокоює :) Перевірено! 

Якщо ще хтось має можливість потрапити на акустичний вечір Колоса у своєму місті, не гайте часу, а обов'язково присвятіть один із своїх вечорів чудовій музиці і гарним хлопцям :)

"Ще почуємося!" 

ех, мрії...

Якщо в минулому записі я згадувала 2014-ий рік, то в цьому записі наберусь трохи сміливості, ну, або нахабності і трошки помрію про наступний 2015-ий рік. Знаю, що рік буде не з легких, але ж головне, що поряд будуть теплі люди, які завжди зможуть підтримати.

1. У січні планую побачити львівських пташок, які приїдуть до Києва :) а ще хотілося б потрапити на #твішось


2. Планую повністю зануритися у польську атмосферу. Треба більше читати про Польщу та польські традиції.

3. Прочитати за канікули хоча б половину індивідуалки.

4. У квітні хочу потрапити на Книжковий Арсенал (якшо шо, я шукаю компанію :)

5. Потрапити на концерт Фіолету, бо далі нема куди тягнути!











6. Влітку плануємо з Катеринкою здійснити поїздку до Львова.


7. Хочу ще побачити Чернівці!

8. Спробувати каву у Кавоманії :)

9. Музей Булгакова на узвозі. Давно планувала, але щось постійно заважало тому здійснитися.

10. І звичайно, театр. Без нього рік буде втраченим :)

2014-ий. спогади. підсумки. висновки.

Вперше роблю підсумки року. Вперше розмірковую, аналізую минуле і приходжу до висновку, що цей рік був по-своєму неймовірний і прекрасний. Адже у 2014-му було все: злети і падіння, радість і сум, сльози і сміх і головне, були найдорожчі люди, зв'язок з якими хочеться підтримувати все життя :)

То був перший Новий рік, який я зустріла і проводжаю з твіттером.

ось такі маленькі підсумки:

у Львові дощить :)

 Книги року: однієї якоїсь книги нема. єдине, що в цьому році я зачитувалася поезією. а серед поетів були Лазуткін, Штігер, Іздрик, Жадан, Симоненко.

Фільми року: "How I live now", "Dead Poets Society", "The Best of Me"

Музика року: Фіолет, Arctic Monkeys, Nat King Cole, Бабкін, Ludovico Einaudi, ОЕ

Вірші року: "твоя порядність така спокуслива" Лазуткін, "тремоло листя трепетне" Іздрик, "Радість - це те, що дається з боєм" Жадан, "Гей, нові Колумби й Магеллани", "Найогидніші очі порожні" Симоненко  

Серіал року: Шерлок, Lie to me, Друзі, Теорія великого вибуху

Їжа року: шоколадні кекси :)

Напій року: мохіто

Урок року: "Бо на світі той наймудріший, хто найдужче любить життя"

Здивування року: виявляється, я вмію говорити з абсолютно незнайомими людьми :)

Подорож року: Львів

Відчуття року: тотальна безвихідь, суцільні чорні дні пам'яті за Героями з початку року

Знайомство року: Юля та, шо Лемберг, та, шо Кушнірук :) а ше розвіртуалення з Катрусею (Щастя поруч), Катя Павлюк і купа пташок з твішось 

Погода року: тепла осінь

Мови року: англійська, польська

Концерт року: чудові хлопчики на Михайлівський, на яких ми натрапили з Катериною ^^

Маршрут року: Малин-Житомир-Малин-Житомир-Малин-Київ-Малин-Житомир-Малин.

Поломка року: навушники

Розчарування року: одна людина, навчання у ВНЗ і одногрупники (крім однієї :)

Розуміння року: не можна зупинятися і вішати носа, як там писала Ліна: " і кожен фініш - це, по суті, старт"

Сон року: дуже стрьомні сни снилися, але зараз маю ловець снів, тому сплю спокійно)

Питання року: написати чи подзвонити?:)

Фраза року: а ше Юля навчила мене казати "лол". і тепер я крута! лол :)

Порада року: будь собою!

Досягнення року: апеляція 

Подія року: #твішось ^^ , поетичні читання Лазуткіна на КА, випуск

Подарунок року: ноутбук, хендмейд блокнот :)

Покупка року:зелені кеди

Хештег року: #неспимо #омріяна_свобода

Міста року: Львів, Житомир, Київ

Уміння року: я навчилася готувати! :)

Неуміння року: досі не вмію в'язати

Місяць року: травень

День року: 22 липня

Сайт року: твіттер

Запах року: запах кави, нових книжок і моїх нових парфумів)

Відкриття року: житомирські поети: Юлія Кручак та Лесик Панасюк

Місце року: Книгарня Є

Хоббі року: листування

Людина року: єдиної такої ше нема 

найрідніші :З

Найчарівніше те, що в пам'яті лишаються лише найприєміші моменти 2014-го року. 

театр ім. Франка у Києві

• Пам'ятаю безкінечні #неспимо у твіттері, які завершувались лише постійними #проспимо зранку
• пам'ятаю як раділа збірочці Ромчика Штігера і як зачитувалась нею протягом весни
• як невпевнено йшла за автографом до Лазуткіна на КА
• а дзвінок Юлі під час концерту Фіолету у Львові. і таа у слухавці я чула голос Колоса ^^
• останній урок, випуск, наш класний співав нам під гітару

  

  універ, який не став рідним 

  
  

  

  шматочок мого літа

  
  
• пам'ятаю, як швидко розвіювалися міфи про страшне-страшне ЗНО :)
• сльози, нерви, очікування під час вступної кампанії
• спекотна дорога до Львова, зупинка на моїй улюбленій заправці Сокар і цукор звідти; сонячне твішось і просто неймовірно висока доза позитивних емоцій. а ше нічний і дощовий Львів по-своєму прекрасний!
• театр Франка у Києві і одночасно несподіваний дзвінок
• перший день в універі - повний хаос і нерозуміння того, що зі мною відбувається
• той момент, коли у чужому місті зустрічаєш знайому людину - безцінний!
• знайшла рідну душу в тому грьобаному універі, серед тих всіх злих людей - Катю :) а наші радісні і кумедні моменти - взагалі незабутні!
• неймовірний захід сонця за вікном квартири у Ж.
• теплі розмови про літературу
• презентація збірочки Лесика Панасюка у Кавоманії - суцільне спонтанне диво! :)

• 

  #неспимо

Ну, власне, цей рік хоч і подарував тяжкі випробування, але точно не розчарував у людях, бо люди у моєму 2014-му були лише прекрасними. Це ті люди, які надихали і які ставали головною причиною моїх радісних і щасливих записів у блокноті. І я дякую Богу за нові знайомства та щиро вірю, що зможу зберегти цю дружбу.

дарма, що різкість погана))

І найголовніше, що я зрозуміла цього року - життя прекрасне, коли поруч теплі, щирі і хороші люди. Я вірю, що коли здійснюєш чиюсь мрію, то хтось інший завжди допоможе здійснити мою, бо все у світі взаємопов'язано і любов у тому числі. 

А ще цього року я зрозуміла, як же то прекрасно, коли хтось цікавиться твоїми справами, настроєм, коли комусь не байдуже чим ти живеш і з радістю хоче допомогти, якшо шось. Найкрутіше те, що ці чудесні люди мого життя заповнюють собою весь мій маленький світ, не даючи змоги проникнути будь-яким злим духам :)

висновок цього року: я безмежно закохана у життя! ;)

з чернеток: "Неймовірне життя Волтера Мітті"

"- А когда будешь щелкать? 

 - Можно ведь и не щелкать, а вдруг что-то спугнешь в этот миг, в душе. Иногда лучше не нарушать волшебство.  Лучше дать застыть."

     Стрічка, яка надихає на подвиги, мотивує і закохує у життя. Адже як можна не любити життя, коли воно сповнене такими прекрасними митями, які хочеться відчувати кожною клітинкою свого тіла.

     «Надзвичайне життя Волтера Мітті» - фільм, який ще більше закохав мене у світ і відкрив неймовірну його особливість – дивувати і захоплювати. Насправді давно я вже не дивилась таких світлих і мотивуючих стрічок, які залишають по собі світлий спогад і натхнення працювати, жити, дихати і літати…

     

Не буду спойлерити, а просто раджу вам переглянути цей фільм, якщо ви досі цього не зробили (кхе..я то вже давненько збиралася подивитись цей фільм, але все ніяк).

     Ще одна особливість цієї стрічки – це неймовірні саундтреки, які гарно доповнюють загальну картинку. Особливо у тому моменті, де Волтер заплигує на велосипед і тікає від розгніваних чилійців. On Monster Men – Dirty Daws

     А ще стрічку варто переглянути через неймовірні краєвиди Гренландії, Ісландії, Гімалаїв… просто нереальна краса! Так і віриться, що ти поряд з Волтером долаєш сотні кілометрів і тікаєш від пилу виверження вулкана.

"Побачити Світ навколо, випробувати на собі небезпеку, подолати її, дивитися крізь стіни, бути ближче, знаходити один одного, відчувати. У цьому мета життя."

спогади.

   

Я чітко пам'ятаю 21 листопада 2013 року. Вечір, який став початком 3-ох місяців безсонних ночей за переглядом стрімів, читанням стрічки, відчайдушними молитвами та гіркими сльозами. Я не брала безпосередньої участі в подіях на Майдані, але я переживала серцем. 21-го листопада вийшли десятки людей, 24-го листопада - сотні, 1-го грудня - тисячі. Уже 24-го листопада, в день, коли було перше віче, була у Києві. Власними очима спостерігала запал, надію і віру людей у краще майбутнє. А ще мороз по шкірі, коли стоїш серед натовпу, а поряд проходить колона Беркуту. Тоді ж 24-го листопада розвіртуалилась з прекрасною пташкою, Компотиком. #моє_вперше пам'ятаю, коли ми прощалися з Альоною, вона сказала:"можливо, зустрінемося іншого разу, за мирних часів." Саме тоді 24-го листопада ні я, ні Альона, ні жодна інша людина не могли подумати, що ці "мирні часи" настануть ой, як нескоро.

      А зранку 30 листопада ми прокинулися в іншій країні, революція набрала нових обертів і 1-го грудня вийшли тисячі. 3-го грудня знову була на Майдані. Відчуття не описати словами. Пам'ятаю захоплену КМДА, піаніста-екстреміста, студентські страйки, сцену Майдану з голосом Євгена Нищука, чарівних людей, з якими познайомилася на Майдані. Ще кілька разів я приїжджала на Майдан і кожного з цих разів отримувала неймовірний заряд енергії.
     Вже тоді, коли розпочалися бурхливі події на Грушевського і на Майдані, дні перетворилися на якийсь страшний сон. Зранку прокидаєшся, біжиш, читаєш/дивишся новини про те, як минула ніч, чи все спокійно. На перервах заходиш у твіттер, нервово гортаєш стрічку, ділишся новинами з однокласниками. Приходиш додому, вчиш уроки, миєш посуд, а на фоні стріми та Громадське.

     Здавалося, та зима ніколи не закінчиться, сльози вічно роздиратимуть душу, а прокльони в голові будуть адресовані лише одній і тій ж людині. Я вдячна людям, які розділяли мою думку, друзям, які також їздили на майдан, яким я могла написати: чуєш, мені страшно, а у відповідь отримати: тим, хто зараз на Майдані ще важче, думай про них і молися.
Здавалося, вже всі сльози виплакала, всі надії розбилися, а віра десь там, у глибині душі, жевріє маленьким вогником.

     Найстрашнішими були 20-ті числа лютого, коли читаєш новини, а там підраховують кількість загиблих. Ніби якийсь фільм, але точно не реальне життя у 21 столітті. А потім суцільні темні дні, наповнені тугою і болем.
     Перебираючи в голові всі ці події, постає одне питання: Як ми це все витримали? Три місяці безперервних траурних днів? Як??
     Вже писала у Твіттері, що сьогодні не свято. аж ніяк! День пам'яті, згадати все, річниця початку революції Гідності...можна називати як завгодно. Головне, треба пам'ятати заради чого починалася революція і хто пролив свою кров заради щасливого майбутнього.
     А ще 21 листопада - це не свято принаймні тому, що щасливі часи ще не настали. Будь-які святкування і шикування як мінімум не доречні в умовах війни. Кожного дня Небесний Легіон поповнюється новими борцями за Україну, пам'ятати про яких потрібно не лише у встановленні державою для того дні, а щохвилини, кожного дня.

P.S. я ось згадала, що в мене є закинутий блог. вирішила виписати останні думки. маю потребу в тому, адже у душі вже щось на зразок морського шторму. думки виплескуються з голови, та все ніяк.

P.S.S. фото: Окана Тисовська тиць

Postcrossing

Якщо говорити про посткросінг, то мушу визнати, що ще ніколи так нічим не захоплювалась як цим проектом. Колись у дитинстві мріяла про листування з кимось, але посткросінг - то трішки інше. І саме цей проект став моїм першим захопленням, а вже потім я знайшла чудових друзів по листуванню. 

Посткросінг люблю за неймовірних людей, які підпишуть листівку теплими словами, які змусять посміхнутися навіть тоді, коли здається, що день минув марно. Я навіть не можу описати словами того почуття, коли втомлена повертаєшся додому і думаєш лише про тепле ліжечко або гарячу кружку чаю, а заглянувши до поштової скриньки, відразу 

розпливаєшся у захопленій посмішці, бо знаходиш там ні, не одну, а відразу три! поштових листівки з різних країн світу. Тоді швиденько піднімаєшся до квартири, заварюєш чай і читаєшроздивляєшсясмакуєш такі чудові листівки. Ох, то просто неймовірні відчуття! Читаєш теплі слова на звороті і радієш, що людина знайшла час аби підписати цю листівку для тебе, поділитися крихтою свого тепла і навіть обрати листівку з твого вішлісту ^^

Знаєте, у такі моменти вкотре переконуюсь, що люди - прекрасні! Поганих людей нема, є лише ті, кому у житті не вистачає крихти тепла, бодай у вигляді поштової листівки.















Досі пам'ятаю як рівно два роки тому бродила просторами інтернету і натрапила на блог одного досвідченого посткросера. Читала і зачитувалася його розповідями про красиві листівки, про дивовижних людей, які крім листівок ще вкладають до конверту інколи банкноту або монету, або ще щось таке миле. Читала і розуміла, що я теж хочу спробувати. Зареєструвалася, познайомилася з сайтом і витягнула адресу. Та після цього було жахливе розчарування: потрібних листівок у нас на пошті не було. Там продавалися лише вітальні листівки з квіточками, але вони не підходили.

моя перша листівка з Білорусі

Я обходила всі місцеві магазини і була просто вбита горем. Ну, як так? Але після довгих днів розчарування я взяла себе у руки і почала шукати потрібні листівки в інтернеті. Потім у мене вийшло потрапити до Києва на Головпоштамт, де я і запаслася листівками для посткросінгу. Пам'ятаю як нервувала, коли відправляла свою першу листівку, боялась чи вона дійде, чи я правильно написала адресу і чи вона взагалі сподобається тій людині, якій я її відправила. Та на щастя, все вийшло і одного літнього дня мені прийшов такий довгоочікуваний "Hurray!" Потім я ще довгенько чекала на свою першу листівку. Вірила, що вона має прийти, а мама все посміхалася і казала, що так не буває. Вона ще тоді не дуже вірила у правдивість і чесність цього проекту. І думала, що мені нічого не прийде, але через кілька днів її сумніви розвіялися, коли вона сама знайшла у поштовій скриньці ось цю листівку з Білорусі.

А ще на сайті познайомилася з чудовими людьми. Було кілька неофіційних обмінів листівками з посткросерами, які хотіли отримати якусь конкретну листівку. А також було кілька цікавих листувань. Пам'ятаю лист з Чехії від одного цікавого дядечка, який має велику собаку ^^ писав про себе, про своє життя, але до того нудно і якось нецікаво, що я навіть не стала відповідати. І не люблю я, коли листи набирають у ворді, роздруковують і відправляють. Такі листи позбавлені тепла і щирості. Ще було чудове листування з одним юнаком з Індії Різваном. До речі, перший написав, що хоче отримати українську банкноту і монету. Відправила йому, а він у відповідь ще мені відправив цілу пачку індійського чаю і ароматні палички :)) ахаха)) пам'ятаю той ранок, коли мама забігає до кімнати і кричить від захоплення, що мені прийшла посилка від Різвана. Виявляється, поки я міцно спала, заходила листоноша. То був чудесний ранок!

Моя особлива любов - це різдвяні листівки. Одна з моїх мрій - це зустріти Новий рік десь на півночі. Так от, поки до здійснення цієї мрії ще далеко, люблю отримувати різдвяні та новорічні листівки з цих країн, які частково передають дух новорічних свят. Ох, такі листівки переносять мене у засніжену Лапландію, де взимку можна зустріти Санту.



Знаєте, з листівками як з морозивом. Перше морозиво найсмачніше, друге вже менш смачне, ну, а п'яте вже взагалі не хочеться їсти. Так от, листівкам дійсно тішилася, коли їх було мало.
Тоді мріяла, що колись їх у мене буде багато і зараз, коли їх, можливо, не так і багато, але мені достатньо, щоб тішитись з того, я не відчуваю тих емоцій, які відчувала на початку. Вже нема того страху чи трепету, рука вже впевнено виводить нову адресу і я не боюсь, що якась із листівок загубиться.
Тому я зробила перерву. Інколи перерва потрібна будь-де. Нині у мене перерва у посткросінгу. Але оскільки сьогодні маю другу річницю мого захоплення, то не можу собі відмовити відправити кілька листівок. І мушу сказати, що після довгої перерви завжди повертаєшся до улюбленої справи ще з більшим ентузіазмом.

Happy Postcrossing!

"серіал про те, як ми ставали дорослими"

Просто, знаєте, є люди, яких ти кожного дня бачиш впродовж одинадцяти років і які здаються тобі такими буденними та звичними. Але впродовж одинадцяти років ти звикаєш до цих знайомих очей, щирих і ще по-дитячому милих усмішок людей, які вже стають рідними. Здається, що ти все життя приходитимеш до школи і бачитимеш своїх однокласників, які за стільки років встигли тобі навіть і допекти. Та все у житті рано чи пізно завершується, на жаль. І, коли розумієш, що завтра ти вже не зустрінеш цих знайомих облич, що завтра у твоєму житті з'являться десятки нових друзів, починаєш цінувати кожну останню хвилину, проведену разом з тими, хто встиг стати частинкою твого життя. Хочеться запам'ятати їх всіх такими безтурботними, щасливими і закоханими, якими вони є зараз. 
Шкільне життя тим і прекрасне, що більше ніколи не повториться. 

про Книжковий Арсенал. про те, що (ну, або хто :) надихає мене останнім часом

Знаєте, є такі ситуації у житті, коли кожна деталька, ніби налаштована проти тебе і сама підказує, що не треба туди їхати чи щось робити. Тут все навпаки. І з датою просто прекрасно вийшло, і безкоштовний вхід до Мистецького Арсеналу саме з 11:00 до 14:00, і той самий, заради кого я туди їхала ^^ дивовижно :))
Ще ніколи не відвідувала подібних заходів, тому все було для мене новим та цікавим. Хотілось обходити весь Арсенал, зазирнути до кожного куточка і поспілкуватись з приємними людьми.
Зайшовши до першої зали і зафіксувавши у голові час початку Поетичних читань Лазуткіна, відправилась шукати натхнення поміж книжок.
На початку увагу приковує ось ця стіна, де кожен може залишити свій слід на актуальну для нас тему. Деякі слова просто розчулюють до сліз.

А далі - книги. Всюди книги і просто неможливо пройти повз, і не погортати котрусь із них. Із книг натрапила на новинки з  серії "Теплих історій" і зовсім випадково натрапила на Івана Байдака "Особисто я особисто тобі". Навіть хлопчик зауважив, що, певно, я вже чула про цього автора, якщо так різко зупинилась, коли помітила книгу. То було справжньою знахідкою, бо вже кілька місяців мріяла про ту книгу ^^

О 14:00 розпочались поетичні читання Дмитра Лазуткіна. Слухачів було небагато, але то на краще. З перших секунд зрозуміла, що недарма їхала на ці читання, бо то було щось неймовірне. Наживо слухати всі ті вірші, які до цього лише чула з відео в неті - то щось таке, що просто не передати словами. Власне кажучи, я б слухала поезію у виконанні Лазуткіна вічно, але, виявляється, поезію можна сприймати лише 45 хвилин. Навіть німецькі вчені то довели, "а проти німецьких вчених не попреш" :)) Використовуючи можливість, я пішла за автографом. І щаслива, бо зараз сиджу і милуюся-любуюся тими теплими словами ^^

Отож, людоньки, не зволікайте і їдьте на  Книжковий Арсенал, бо лише там справжні письменники ходять поряд, ніби звичайні люди :) А ще серед книжок можна знайти багато щастя та натхнення. Та й люди там всі особливі. Радісні, усміхнені і такі по-весняному закохані у літературу, звичайно ж))
Завтра останній день фестивалю, а я вже мрію про майбутній Книжковий Арсенал 2015 року. Сподіваюсь, що програма буде також насичена і, можливо, хтось захоче скласти мені компанію ;) 

P.S. а ось і відео деяких віршів Дмитра Лазуткіна з Книжкового Арсеналу 2014, 11 квітня
(під катом відео)