Як я їхала додому

Історія про те, як я їхала з Житомира до Малина через Бердичів, Ужгород і Львів :)

Обожнюю міста і людей, людей і міста, людей у містах - два невід'ємні компоненти мого життя, які можна інтерпретувати у довільному порядку. Можна довго дискутувати про важливість одних або інших, але для мене вони рівноцінні, адже без мандрівки новим містом не було б людей, а без людей було б відсутнє повноцінне враження про місто. Так от, зі всіх трьох варіантів розгортання мого найближчого майбутнього, про які я згадувала в одному зі своїх постів в інстаграмі, спрацював лише останній, суть якого полягала у відсутності будь-якого плану. Та, план, якого, по суті, не існувало, таки спрацював! Щоб не вибиватися з тренду, я вирішила поїхати і подивитися на ту неймовірну красу цвітіння сакури в Ужгороді, а дорогою додому заглянути до Львова і побачитися з Юльою. 

Своїх перших попутників я зустріла ввечері на пероні у Бердичеві, які, на щастя, вийшли раніше Ужгорода. Історія нашого спілкування заслуговує окремого допису, бо таких яскравих персонажів двома реченнями не опишеш. А зранку були неймовірні краєвиди Карпат за вікном потяга і чарівний Ужгород, який тішив гарною погодою. Я прислухалася до місцевої говірки і, чесно кажучи, було складно розібрати слова, які лилися з вуст перехожих. Відразу кинулися в очі автівки, які пролітали повз і мали реєстраційні номери різних країн Європи. Насправді, в Ужгороді зароджується якесь відчуття європейськості, коли всі навколо такі розслаблені блукають вузенькими вуличками і насолоджуються сонячною погодою. 

міні-скульптура Джона Леннона

Покинувши вокзал, я попрямувала до Ужгородського замку, який просто потопає у цвіті сакури. От саме на території замку є гарні локації, де сонце пробивається крізь густо всіяні квітами гілки дерев і ненав'язливо пускає бісики, засліплюючи тебе. Незважаючи на велику кількість туристів, на тій же території замку дуже легко знайти безлюдний куточок, куди не всі доходять зі своїми екскурсійними групами. 

А наступним пунктом була пішохідна вулиця Корзо, де розташовані всі класні заклади міста. От саме в центрі помічаєш велику кількість циган, які ходять поміж столиками на літніх терасах і тихенько роблять свою справу. Хоча, знаєте, після величезної циганської навали на київський вокзал, де мені пощастило побувати під час Твоєї Країни, ужгородські цигани нагадували лише якусь невеличку шайку. Тим не менш, я старалася остерігатися представників цього дивного народу, які в принципі ніколи не вселяли довіру. А от спустившись вуличкою Корзо до набережної, можна помітити багато отих літніх терас. І на одній з них сидів Любка. Ага, той самий найзавидніший холостяк Закарпаття, який нещодавно відмовився від цього титулу, представивши свою наречену. Ех, такі-то справи! Але уявіть наскільки той центр Ужгорода маленький, що отак спонтанно я зуміла опинитися в потрібну хвилину і у потрібному місці, щоб уздріти письменника Любку з нареченою. Певно, заради того і варто було їхати до Ужгорода :)

пішохідний міст через річку Уж

Потім я ще тричі перетнула річку Уж трьома різними мостами, один з яких був пішохідним, і відшукала кілька потішних міні-скульптур, які останнім часом стали справжньою візитівкою міста. А ше я насолоджувалася тим прекрасним часом наодинці з собою в полюванні за вдалими кадрами місцевих жителів та навколишніх краєвидів. Якісь бабці люб'язно підказували мені що саме варто зловити своїм об'єктивом, мило усміхалися і чистою українською бажали гарного дня. Такі милі дрібнички і сформували щиру любов до Ужгорода - міста, яке своїми вузенькими брукованими вуличками нагадувало мені Італію, в якій я ше навіть не була :)

мальовничі закутки Ужгорода

Статуя Свободи

неймовірна краса, коли цвіт опадає від вітру

жахлива якість фото ;с
енівей, прекрасні спогади))

Десь ближче до вечора, я почала рухатися в напрямку вокзалу у пошуках свого поїзда, який пізно вночі мав висадити мене у Львові. 15-те місце 3-го вагону 99-го потягу і щасливий рандомайзер під назвою "Укрзалізниця" познайомив мене з дівчинкою з Індії. Та, навіть в українських потягах можна зустріти індусів, з якими у мене свій особливий зв'язок ще з посткросерських часів. Aayushi (ім'я дівчини з Індії) спершу говорила якимсь міксом української, російської та англійської, що просто унеможливлювало спілкування. І тільки от перейшовши на англійську, нам вдалося поговорити про все на світі, починаючи від навчання і завершуючи бойфрендами. Запитаєте, що дівчина з Індії робить в Україні та ше й у поїзді, сполученням Ужгород - Київ? У мене виникло те саме запитання у той момент. Aayushi навчається на медика в Чернівцях, оскільки аналогічна освіта в Індії набагато дорожча. А в Ужгород вона приїжджала на медичну конференцію, де виступала зі своєю доповіддю. 6 годин розмов дорогою до Львова, фото на пам'ять, взаємний фолловінг в Фейсбуці і обіцянки зустрітися одного дня у Києві. Крім Aayushi у тому поїзді я ще познайомилася з дівчинкою Надією з медичного, яка того дня була на тій конференції, де виступала Aayushi. Надя постійно мило усміхалася і пригощала нас пряниками, які вперше дуже обережно куштувала Aayushi. А ше в тому поїзді ми познайомилися з 5-тирічною дівчинкою Алісою з Мелітополя, яка постійно кидала якісь кумедні фразочки, з яких всі сміялися. 

затишний дворик Львова

О 23-ій годині ночі я попрощалася зі своїми новими знайомими і вийшла на перон вокзалу Львова, за яким так неймовірно сумувала з часу останнього візиту у вересні. Така вже знайома львівська бруківка нічної Городоцької, перших кроків якою уже достатньо для широкої усмішки на обличчі. Я вже якось писала, що Львів для мене - то люди, перше твішось і незабутні розвіртуалення, прогулянки під дощем, пісні під гітару і теплі обійми. То все Львів! І кожного разу він інакший, але завжди має в запасі свою нову мудрість, яку намагається донести до мене. Юль, дякую за розмови, прогулянку і відчуття затишку. 

Львів у дрібницях

Тільки от цього разу Львів не обмежився звичними ритуалами. Свого другого ранку у Львові я познайомилася з Єгором, чуваком, який організовує екскурсії катакомбами Одеси. Ранкова розмова за вівсянкою з яблуками, і раптом я погоджуюся на пропозицію погуляти з ним і його польськими друзями. Дивно, наскільки легко і невимушено в певній мірі я почувалася з цими незнайомими людьми, які міксували англійську, російську і польську. Як виявилося, перед тим, як йти з поляками на Личаківське кладовище, то треба запастися неабияким терпінням :) Вони ж там кожен куточок досліджують. А от дорогою на кладовище ми натрапили на якесь дивне кафе, яке в принципі складно знайти, але яке здивувало низькими цінами порівняно з закладами у центрі міста. Атмосфера того кафе не вирізняється чимось особливим, хіба лише відвідувачі звідти виходять і ледве волочать ноги від хмелю в голові, але то таке - де того тільки не побачиш. А меню там має якийсь дивний десерт з назвою "Білосніжка і сім гномів". І той момент, коли Зоф'я питає, а шо то таке, а ти навіть не знаєш як та назва пов'язана з чорносливом, збитими вершками і горіхами, які присутні в тому десерті. І хто таке їсть? 

А після Личаківського кладовища, ми швиденько обійшли всі церкви, які цікавили Зоф'ю та Ігоря в радіусі Площі Ринок. 

Я от все думала, як дивно в тому житті перетинаються стежки різних людей, адже першопочатково планувала заглянути до Львова лише на один день, аби побачитися з Юльою. Але оскільки у Юлі не виходило того дня зустрітися, я продовжила своє перебування на ше один день і відповідно змінила один квиток потяга на інший. І от, якби не ця маленька деталь, то я б не ночувала у тому жахливому хостелі, де всі бухали і зранку не познайомилася б з Єгором і його друзями поляками. Дякую за цікавий досвід, нові знайомства і тістечко з вишнями :)

А додому я таки доїхала своїм улюбленим 142-им поїздом о 9-ій ранку 1-го травня. Отак, власне, розпочинається останній місяць весни 17-го. Малин зустрів звичною атмосферою маленького містечка, яке завжди вражає мене своєю тишею кожного разу, коли я туди повертаюся. Не те щоби я не люблю тишу - ні, просто я вже так звикла бути у вирі подій, у кінофільмі, кадри якого постійно змінюються з неймовірною швидкістю. А от вдома загострюється відчуття атрофованості.

Твоя країна - Київ

Якщо ви думаєте, що знаєте Київ, то, повірте, навіть після 4-х з половиною років одноденних блукань цим містом кожного місяця, воно знайде чим вас здивувати. Я довго сумнівалася, чи реєструватися на візит до Києва, коли вартувало б відвідати ще стільки незнайомих обласних центрів України, куди не ступали мої ніжки. Пам'ятаю, як енну кількість разів реєструвалася на ТК у Чернівці, а після 5-ої невдачі просто взяла і сама туди поїхала. А перед тим були ше Тернопіль, Харків, Одеса... і все ніяк. Тому на ТК у Києві реєструвалася за годину до дедлайну і без особливої надії. А тепер уявіть моє здивування, коли 11-го квітня мені пише Ліза з новиною, що мене взяли на ТК. 

Я завжди подорожую сама. Самостійно складаю маршрути, планую, де зупинитися, вирішую, що поїсти, або інколи з легкістю можу обійтися і без їжі. Мені подобається це відчуття свободи у мандрах, коли ти йдеш і робиш тільки те, що тобі хочеться. Я люблю зустрічати нових людей у мандрівках, ділити з ними кімнату у хостелі і глибокої ночі говорити з ними про життя, друзів і суб'єктивне сприйняття світу. І кожного разу, коли доля дарує мені нові знайомства, я щиро дивуюся, наскільки прекрасним є це життя, якщо я маю можливість вислухати думки енергійних екстравертів, з якими б ніколи не наважилася б заговорити у своєму повсякденному світі. Ці чарівні люди чітко знають чого хочуть і своїм настроєм мотивують мене рухатися вперед. І кожного разу я, ніби вперше, долаю свою сором'язливість, ховаю спітнілі долоні і вірю, що сказані мною слова хоча б на 10 відсотків звучатимуть так само чітко й логічно, як і в моїй голові, а не губитимуться десь в закутках мозку. Но нєт! :)

7 організаторів, 1 фотограф і 10 учасників візиту, серед яких скромненько затусувалася і я. Це не просто новий досвід, а тотальний вихід зі своєї зони комфорту і занурення в компанію людей, яких ти абсолютно не знаєш. Віддаю належну шану оргам - купа ігор та інтерактивчиків з тімбілдінгу для побудови гарних відносин всередині нашої компанії трішки розвіяли напругу.

Перший день запам'ятався насиченими прогулянками, спільними фотографіями, лекцією з ораторської майстерності від прекрасної Віоли і тим дивним відчуттям, коли викупаєш ідею гри "Торговий центр" :))   І от коли місто починало тонути у вечірніх сутінках, а повітря ставало все холоднішим, ми сіли на лавці в надії подарувати блаженний перепочинок своїм ніжкам, а в результаті отримали поживу для розуму. Це був тренінг Олега про лідерство і головні цінності у житті. Ми всі долали в собі страх публічного виступу і виходили аби поділитися своїм найсокровеннішим. Людоньки, які ж ви прекрасні у своїх теплих словах, усмішках і щирій безпосередності. У такі моменти розумієш, що неважливо якого ви віку, з яких ви міст чи регіонів України, коли разом ви розділяєте спільні ідеї і цінуєте найважливіше з того, що маєте - сім'ю, друзів, незалежність і прагнення до саморозвитку. І дякую Олегу, який підсумував те все одним словом - люди, заради яких і варто жити. 

То був довгий вечір роздумів дорогою на Троєщину, де мешкав наш хост. Один спальник на двох і пальто замість пледа, але ми пережили цю ніч з Дашою і Сашою. Наступного ранку нас, втомлених вчорашніми прогулянками і замерзлих до кісточок, організатори вирішили розігріти ранковим квестом муралами. І це було найкрутіше завдання за весь візит. Як же я обожнюю шукати локації, розгадувати ребуси, загадки і з головою занурюватися у командну діяльність, коли є лише ціль, а всі труднощі не такі вже й страшні з цими людьми. За дивним збігом обставин, на Пейзажній алеї ми натрапили на знімальну групу програми "Я соромлюсь свого тіла" :D Та сама програма, з якої так кепкують у Твіттері через всьо, шо там показують) Тепер треба буде моніторити нові випуски, щоб подивитися там на наших людисьок, які захотіли відчути себе зірками телебачення. 

А от вечір другого дня запам'ятався неймовірною локацією біля НСК Олімпійського, де, власне, ми спостерігали за заходом сонця і пробували підкорити вогонь. Насправді, ми лише практикувалися у роботі з тим цікавезним реквізитом, а потім з великим задоволенням та захватом спостерігали за вогняним шоу. Прекрасні орги не лишили нас без сюрпризів і подарували нам можливість загадати власні бажання, а потім відпустити їх разом з ліхтариками у вечірнє небо Києва. 

Той вечір плавно перейшов у нічний квартирник з настільними іграми, смаколиками і піснями під гітару. І дарма, що втома накривала з головою, а ніжки просто відмовлялися рухатися, ми усміхалися і тішилися, рефлексуючи всі ті пережиті разом моменти. Не пам'ятаю о котрій ми всі позасинали, кожен у своєму спальнику на підлозі у кімнаті Віті, але точно пам'ятаю, як складно було прийти до тями зранку в неділю, коли вся втома недоспаних ночей накотилася з раннім підйомом. Але я вдячна за кожен момент того дня, коли ми всі дружно снідали славнозвісною київською перепічкою, і як Гена заспокоював нас, що ніхто від неї не погладшає, бо ми  і так вже втратили купу кілокалорій, подолавши разом 50 км.

А ще, неділя запам'яталася теплими прощаннями, обіймами в переході на Майдані і розкриттям всіх секретиків наших таємних друзів. 

Складно повірити, що ці три дні ТК у Києві завершилися, ми всі роз'їхалися своїми містечками та регіонами нашої країни і хтозна, чи зустрінемось ми колись у майбутньому. Але я вже на власному досвіді переконалася, що світ, ну, дуууже тісний, і в такій крихітній, насправді, Україні завжди реально зустріти когось знайомого. А якшо ще підключити теорію 6-ти рукостискань, то можна взагалі багато цікавинок з'ясувати))

Прекрасні орги: Надя, Настя, Саша, Олег, Ліза, Маша, Валєра і Гена, завдяки якому наші 3 дні у Києві можна переживати знову і знову, переглядаючи 6 гігабайт фотографій. 

Дякую вам, людоньки, за світло, тепло, обійми, "Я не той" під гітару і купу позитивних вражень, які я завжди консервую глибоко у душі.

My American Trip 1/5

Важкий рюкзак за плечима, 26-ти кілограмова валіза, перев'язана синьо-жовтими стрічками, зламаний фотоапарат і 2 дні в запасі - з таким скромним надбанням я ступила на чиказьку землю. Чіткий план і маршрут, який я проклала заздалегідь, не давали мені шансу заблукати. Аве гугл картам, які ще ні разу мене не підводили. 

Від ранішнього підйому о 5-ій ранку та зміни кількох міст за останні 8 годин, день тягнувся, ніби густа патока. Перше знайомство з тим хитромудрим апаратом покупки проїзного на метро і ура - я вже спокійно сиджу у вагоні, притримуючи валізу, рахуючи станції і спостерігаючи за людьми. 

Типове велике місто з його невід'ємним hustle and bustle. Якась дівчина сиділа в метро і на ходу наносила макіяж. Як виявилось пізніше, не дарма - на одній із станцій зайшли три привабливі молодики, які протягом всієї поїздки говорили про роботу, своїх спільних знайомих і тусовки. Дівчина вже на автоматі випрямила спинку, ніби кішка, і потайки спостерігала за трьома друзями, які настільки були захоплені розмовою, що, здавалося, навіть не помічали її.

Ті образи людей глибоко врізалися у пам'ять, адже були найпершими з тих, за якими я могла спокійно спостерігати. 

Метро Чікаґо одне з найстаріших, тому воно досить незручне для таких мандрівників з тяжкими валізами. Десь на 10-ій сходинці при виході з метро я проклинала все, на чому світ стоїть і присягнулася, що більше ніколи у своєму житті не братиму у поїздку так багато речей. І лише пізніше в інших містах, я зрозуміла, що трохи погарячкувала зі своїми прокльонами, бо насправді вся справа у чиказькому метро. У самісінькому центрі воно доволі занедбане, брудне і незручне. Родзинкою у загальному враженні від нього став пацюк, якого я уздріла прямо на колії метро, на яку от-от мав прибути потяг. 

Дві години відпочинку у хостелі пом'якшили моє перше негативне враження і, зустрівшись з Кабіланом, з яким попередньо списалась на каучсерфінгу, я вирушила досліджувати місто. Ніколи не забуду моменту біля Букінгемського фонтану у самісінькому центрі міста, коли озиралася навколо і просто не вірила своїм очам. Величні хмарочоси, які де-не-де вже підсвічувалися вогнями, адже місто поступово поринало у сутінки; озеро Мічиган, від якого віяло якимсь таким безтурботним щастям і відчуттям літа; і величезна кількість людей на велосипедах, а також людей, які просто вийшли на пробіжку чи вигулювали свого домашнього улюбленця.

Індус за національністю, Кабілан постійно щось говорив англійською з різким акцентом. Натомість мені хотілося тихенько посидіти на самоті і помилуватися навколишньою дійсністю, у реальність якої так складно було повірити. Навряд чи можна передати словами ті відчуття, коли картинка з інтернету оживає і перетворюється у найреальнішу зі всіх реальностей реальність :) Кабілан хотів показати мені всі круті локації Чікаґо, тому ми поспішали обійти все до повного затемнення. Студент - архітектор за спеціальністю, він привертав мою увагу до різних чудернацьких споруд і коротким екскурсом в історію їхнього творення. Розповідав про свою сім'ю, яка кілька років тому з Індії переїхала до Сан-Франциско і досі там проживає. Тільки от він після деякого часу в Сані вирішив переїхати до Чікаґо, міста з неймовірною архітектурою, з коліями метро просто над проїжджою частиною і прекрасними мостами.

Отак за розмовами ми дійшли до мосту DuSable, перекинутого через Chicago River, яку щороку 17 березня, у День Святого Патрика, фарбують у зелений колір. Перебравшись на інший бік річки, ми пішли далі.

Кабілан розповідав про якесь чудесне місце, де продають нереальний шоколад. Я не зовсім розуміла мети нашого візиту в шоколадню, адже бюджет мій був обмеженим, і я вважала, що в Чікаґо з легкістю зможу прожити без шоколаду. Але Кабілан знав дещо більше. Справа в тому, що при вході в шоколадню стоїть дівчинка, яка безкоштовно пригощає всіх відвідувачів долькою чорного шоколаду. Отак пройшовшись туди-сюди, можна безкоштовно посмакувати вишуканим американським шоколадом Ghirardelli. І навіть чорний шоколад, який я просто терпіти не можу, виявився надзвичайно смачним. 

Адреса шоколадні: 830 N Michigan Ave, Chicago, Ghirardelli Chocolate – забігайте, якщо будете в Чікаґо.

Поласувавши шоколадом, ми направилися до головного туристичного місця Чікаґо – Millenium Bean. Доторкнувшись до монументу, так захотілося втекти від тієї купи туристів, які навіть ввечері фотографувалися з найвідомішою фасолькою світу. Кілька хитромудрих путівців, і ми з Кабіланом натрапили на якийсь вуличний фестиваль сальси в Чікаґо. Люди різного віку, статі та національності жили одним ритмом та мелодією, яка звучала зі сцени. І десь тоді, серед натовпу незнайомих мені людей, які спліталися в хитромудрих рухах запальної сальси, дихали і жили атмосферою нічного міста, яке освітлювалося тисячами вогників, я відчула ніжну любов до життя, яке воістину дарує мені неймовірні моменти. Кабілан ледве міг встояти на місці від тої живої музики, але ми пішли далі, бо надворі вже добряче стемніло, і я відчувала, як втома ранкового підйому накривала мене з головою. 

Вже пізніше того вечора я сиділа у їдальні чарівного HI Chicago Hostel, пила чай і спостерігала за нічними вулицями міста.

А от наступного ранку я вже самостійно блукала містом і мала на меті відвідати сервісні центри Чікаґо і при нагоді відремонтувати фотоапарат. 

Подальша історія повідає вам про мою недолугість і тотальний фейл, який тільки міг зі мною статися. Унаслідок першого візиту сервісного центру я загубила карту пам’яті з тими фотографіями, які вже я відзняла у своєму Піджен-Форджі. Таким чином, все, що лишилось у мене від подорожі – це неякісні телефоно-фото і проїзні з метро. Але на одному сервісному центрі я не зупинилась – пішла в інший, де власнику розповіла про свої пригоди і мандрівку Америкою. Літній дядечко щиро співчував мені, а потім раптом усміхнувся і протягнув троянду, яка самотньо стояла біля нього і яка, власне, потім у боковій кишені наплічника проїхала зі мною всі 5 міст і щасливо долетіла до Києва. Ех, ті прекрасні сивочолі дядечки, які лукаво усміхаються в свої окуляри і підтримують добрим словом. 

Внаслідок таких сумбурних пригод чиказькою землею, я не змогла повністю закохатися в місто і насолодитися його атмосферою. Хоча був ще один чудернацький момент, коли дядечко, який зупинився перед червоним світлом світлофора, жестом закликав мене усміхнутися. І та, хоч та американська привітність інколи буває награною і нещирою, але, погодьтеся, такі маленькі моменти однозначно покращують настрій і змушують усміхатися. Отак з теплом на душі я забрала свою валізу з хостелу і направилась в аеропорт О’Хара, де рано-вранці мала літак до Бостона. І та, то була моя перша ніч в чиказькому аеропорту, де було холодніше, ніж на вулиці. Я дрімала, просто схилившись на валізі, і після довгих годин очікування, пішла на реєстрацію рейсу, де мене з усмішкою зустрів гладенький працівник авіакомпанії єврейської національності, який глянувши на мої документи, російською побажав щасливої дороги. Ох, ця мультикультурна Америка!

P.S. Така "вчасна" серія дописів про мої блукання Америкою. Але як не крути, на блозі спогади стають вічними.

#якби_місто_було_людиною

Якби Малин був людиною, то він був би моїм близьким другом, який бачить мене наскрізь і від якого ніколи нічого не приховаєш. Він знає всі мої недоліки, провали і темні сторони моєї сутності, яка часом втомлюється мріяти і втрачає будь-яку віру в людей. Цей друг пам'ятає всі мої епічні падіння з велосипеда у дитинстві, місцевих собак, яких я завжди підгодовувала і книжки, за якими я ходила до міської бібліотеки. Він завжди сварив мене, коли я потребувала раціональної критики і підтримував у складні хвилини. Саме з ним ми інколи сиділи на ліжку не одної безсонної ночі і милувалися повним місяцем, який за щасливим збігом обставин завжди заглядає до моєї кімнати на даху. І лише він знає про таємничий портал у тій моїй кімнаті на даху, через який можна потрапити до районної бібліотеки. Ми часто вдихали той запилюжений запах старих книжок, які, здавалося, берегли маленькі таємниці своїх читачів. Мій Малин завжди слідкував за моїм поступовим розширенням горизонтів і пам'ятає ті моменти, коли мені вперше було дозволено самостійно блукати його вулицями, а згодом і передмістям. Він досі береже спогади з тих дворів, де взимку я босоніж ходила по снігу, влітку їла черешню і яблука просто з дерева, а в дощ постійно міряла калюжі. Це той з друзів, який завжди після короткої чи довгої розлуки, зустрічає мене теплими обіймами і запашними нахлясниками на домашній кухні. І саме там, в тих найрідніших 4-х стінах, де я спокійно орієнтуюся навіть у темряві, завжди акумулюється щастя під час щирих і відвертих розмов. І так приємно приїжджати додому, до свого рідного друга після довгих блукань великими пафосними містами і знати, що десь тебе люблять просто тому, що ти є. Тут нікому не потрібні твої високі досягнення та успіхи, тут достатньо твоєї теплої усмішки і радісних очей. 
Не дивлячись на всі мої провали і недоліки, цей мій близький друг вірить у мене найбільше. І де б я не була, і з якими б містами-людьми не заводила б дружбу, завжди знаю, що десь серед поліських лісів на мене завжди чекає мій вірний друг, з підтримкою якого і море по коліна. 

P.S. То все гарна ідея Марічки з Твіттеру про міста-людей. Долучайтеся з тегом #якби_місто_було_людиною

А тут історія про Житомир :)

невипадкові випадковості

Обожнюю, коли в життя вривається її Величність Провидіння. Тоді всі плани руйнуються і відбувається щось дійсно круте. Отак кілька тижнів тому я дізналася про цікавий захід СД платформи у ЧаРівному 11 березня і почала готувати батьків до можливої відсутності мене вдома на вихідних. Кілька телефонних розмов, і вони ніби змирилися з тою думкою, що я знову цілий день блукатиму незнайомим містом, спілкуватимуся з невідомими людьми і десь серед ночі повернуся в Житік. Для мене то була можливість відвідати ще один обласний центр і наблизитися до цілі #25областейдо25років. Але тут невтішні прогнози погоди посіяли сумнів у моїй голівці, і я з жахом уявила перспективу самотнього блукання дощовим містом і потім подальшою відсутністю найменшого бажання йти на цікавий захід. Ну, власне, десь в той момент я якимсь дивним чином помітила інформацію про Книжковий Форум у Житомирі. Знаєте, те відчуття, коли трапляються речі, про які ти навіть і не мріяв, а коли це стається, то ти довгий час не можеш в то повірити. Книжковий Форум у Житомирі??? То шось із категорії нереального)) У Житомирі навіть немає адекватної книгарні, а тут хтось книжковий фестиваль організовує. Хм...але саме ця новина змусила мене забути про СД платформу, ЧаРівне місто і "Живу бібліотеку". Отак завдяки дивним збігам обставин я познайомилася з ФРІшниками на форумі, зацікавилася їхньою діяльністю і подумала: "а чому б і собі не спробувати?" Не знаю що з того вийде, але, сподіваюся, що то буде цікавий досвід, бо робота в команді вчить не лише самоорганізації, а й раціональному знаходженню компромісів. А ще, коли ти інтроверт, то це таки дуже класний спосіб виходу із зони комфорту задля перспективи спілкування з цікавими людьми.

Інший приклад діяльності її Величності Провидіння - це зустріч з дівчинкою, яку я бачила рівно рік тому на останніх зборах Дебатного клубу. Але цього разу я зустріла її не у коворку, навіть не у кав'ярні, а в спортивному залі. Ці дивні відчуття, коли зустрічаєш людину не з такого вже і далекого минулого і починаєш усвідомлювати скільки всього змінилося протягом цього року. Отак мимоволі починаєш рефлексувати за тими старими-добрими дебатами то у Кавоманії, то на Острові Пасхи, згадувати всіх тих людей, які прийшли в твоє життя за такий короткий проміжок часу і розумієш, що то прекрасно рухатися вперед і не зупинятися на досягнутому. Такі прості зустрічі надають моєму життю сенсу, бо то дуже цінно залишатися в пам'яті людей, з якими ти свого часу розділив не один атмосферний вечір. А ще з кожним новим знайомством і потім спонтанними зустрічами на якихось заходах чи просто на вулиці, я відчуваю, що потроху вростаю в це місто. Думаєте, Житомир - то таке фу і не знаєте, що там цікавого можна знаходити? Повірте, не місце красить людину, а людина - місце. І от лише зараз, навчившись знаходити тут цікавих однодумців, я перестала нарікати на це місто, тому що красу треба шукати тут і зараз. І чим важче її часом буває знайти, тим більше ти цінуєш її в подальшому!

Вільні обійми

Якщо не маєте жодних ідей для подарунку на свято, то у будь-якій ситуації даруйте обійми. І та, можу стверджувати з впевненістю, що то найпрекрасніший спосіб розділити своє щастя і гарний настрій з друзями, або навіть з незнайомцями. Ще колись давно переглядала відео на Youtube про акцію "Вільні обійми" у різних куточках світу. Зворушливі кадри просто не могли залишити мене байдужою, тому я загорілася ідеєю взяти участь у подібній затії. Лише рік тому під час квітневої поїздки до Львова мені вдалося вмовити подругу на здійснення своєї мрії. Тоді все було спонтанно і нашвидкуруч. Ми обіймалися буквально півгодини, а усмішка тоді затрималася на наших обличчях на кілька днів. Отоді я зрозуміла, що цікаво було б мандрувати і організовувати такі затії в різних містах. 

Власне, ще до тої спонтанності на площі Ринок я не з чуток знала про цілющу силу обіймів. Ця традиція з'явилася у моєму житті з першими твіттерськими розвіртуаленнями. Я не знаю яким дивним чином Всесвіт у далекому 2013-му подарував мені магічного штурханця зареєструватися у Твіттері, але саме тоді у моєму житті почали з'являтися цікаві та неординарні люди. Тривале спілкування в мережі, обмін листами, листівками, телефонними дзвінками і моє перше в житті розвіртуалення, а потім #твішось. І ось ти бачиш знайомі обличчя з юзерпіків у Твіттері, підходиш до людей, і найперше, що тобі дарують, окрім усмішок, - це обійми. Такі, знаєте, теплі, щирі, інколи до хрусту в кістках міцні обійми. Десь тоді з такими новими знайомствами і з'явилася залежність від обіймів. Найбільша проблема полягала в тому, що своїх твіттерських друзів я можу зустріти у Києві, Львові, але аж ніяк не в Житомирі. І мені дуже хотілося б знайти таких людей в цьому місті, які не тільки не соромляться обійматися, а з радістю роблять то кожного дня при зустрічі та прощанні.

Ось так я виношувала ідею "Вільних обіймів" у Житомирі, але постійно шукала якісь відмовки і все не наважувалася вийти на вулицю. Лише перспектива самотнього вихідного дня 8 березня змусила мене підмовити подругу і разом вийти на Михайлівську. Я вкотре переконуюся у тій простій життєвій істині, що коли щось віддаєш, то воно неодмінно до тебе повертається. 

3 години обіймів, купа усмішок і коротких життєвих історій, які хочеться карбувати і пригадувати лише в особливі моменти. Люди настільки прекрасні, що я ще з більшою вдячністю шлю привіти Всесвіту, якийсь щось там собі знає. 

А були там...

• діти, які у своєму такому ніжному віці не соромляться обійматися і проявляти свої емоції;
• однолітки, які підтримували, вітали зі святом і бажали гарного настрою;
• дідусі і бабусі, які запитували про суть нашої ідеї і називали мене сонечком, коли я їх обіймала;
• серйозні дядечки і тітоньки, які усміхалися, коли бачили мене;
• люди, які допитувалися про нашу організацію, якої насправді не існує, адже вся ця затія - то лише моя ініціатива.

Незважаючи на критику, яка лунала з деяких вуст, і якої, на щастя, було дуже мало, я з радістю ділилася гарним настроєм з перехожими, аби хоч трішки зробити їхній день яскравішим і нагадати, що обійми - то найефективніший спосіб прояву уваги до найрідніших людей. Знаєте, інколи бувають такі ситуації, коли банально не вистачає дружнього плеча, яке прихистить у моменти найсвітлішого щастя або глибокого смутку, коли всі емоції майже вириваються на поверхню, але затримуються такими дурними думками на кшталт "а що подумають люди?" Так от, 20-ть років бурхливого плавання по життю (хе-хе:) дали мені зрозуміти, що думок стільки, скільки і людей. І якщо паритися через думку кожного, то можна з легкістю загубити себе у світі. Тільки от фішка в тому, що коли ти даєш волю емоціям і ділишся своєю внутрішньою красою, то ти завжди знаходиш своїх однодумців. Це може бути сотня людей, десяток або навіть одна особа, з якою, погодьтеся, вже набагато легше разом підкорювати вершини. Отак, з усмішкою на обличчі і схильністю бачити в людях лише хороше, я примножую щастя і любов навколо.

про весну.

А ви помітили, що весна цього року прийшла згідно з календарем? Не пригадую, коли так було востаннє. У пам'яті зринають лише спогади кучугур снігу, пронизливого холоду і температури нижче нуля серед березня. Тому, як не крути, а щось тут є таки дивовижного, адже весна раптом стала пунктуальною. Дивуюся ще з того, що я сама вже другий навчальний тиждень не запізнююся на перші пари. "Шось в лісі здохло", - скаже хтось, але фу-фу-фу. Чемні дівчатка такими слівцями не розкидаються. 

Пунктуальність - то, в першу чергу, спокій і внутрішня впевненість. Адже кожного разу, коли кудись запізнюєшся, то просто серце з грудей випригує від несамовитого поспіху і намагання встигнути хоча б кудись. І мушу визнати, що це прекрасно приходити вчасно на пари, використовувати час перед парою на читання якоїсь книжки, або просто споглядання за людьми. Ну, власне, хто там чим любить займатися. А ще ця пунктуальність виховує повагу до чужого часу, яким ти не маєш жодного права розпоряджатися. Тому так важливо приходити на зустрічі вчасно, щоб розмова розпочиналася з дружніх вітань, а не з фраз вибачення. Такі-то справи.

А що ще ця весна принесла? Навіть не знаю. Хіба що розлуку з найближчими людьми, за якими я постійно сумую, бо сім'я - це той мій затишний куточок, де не страшні жодні урагани. Скучила за тими жартами, які розуміють лише батьки, за вечірніми посиденьками і відвертими розмовами про все на світі, бо лише з ними я відчуваю себе комфортно. Та, але з іншого боку, ця маленька зона комфорту так затягує мене, що чим довше я користуюся її перевагами, тим складніше потім покидати її. Тому от вже пішов другий тиждень розлуки з домом, і я навіть не збираюся їхати туди найближчим часом, бо знаю, що потім буде складно. 

А от про найближчі дні. 8 березня на носі. Кожного року цього дня я була вдома, тішилася проблискам весняного сонця і сподівалася завжди на диво. Мені щастило кожного року отримувати тюльпани в подарунок, яким я щиро тішилась і яким ще більше тішилася Ася. Але, власне, якщо цього року я не вдома і про тюльпани можу тільки мріяти, то, певно, прийшов час створювати дива самостійно. Я шалена фанатка отого популярного руху "Вільні обійми". І вже мала невеличкий досвід обіймів на площі Ринок. Та й, власне, жодні твіттерські зустрічі не обходяться без міцних і теплих обіймів. Певно, завдяки Твіттеру у мене і з'явилася оця любов, коли ти хочеш - не хочеш, але обов'язково маєш обійняти кожного твіттерського при зустрічі та прощанні. Ну, чим не гарна традиція, а?) Так от, про "Вільні обійми". Сподіваюся, я зберуся з духом, нахватаюся якоїсь сміливості і в середу здійсню цю затію на Михайлівській у Житомирі. Бо, чесно кажучи, я вже страшенно скучила за теплими обіймами, адже твішось шось вже давно не було, а в Житомирі дуже складно зустріти трушного твіттерського. Тому летс ду іт! 

P.S. Такі ніачьом думки. Просто я дико розлінувалася і рідше пишу в своєму паперовому щоденнику, а тут постукав по клавіатурі і вуаля! :)

Що про вас говорять ваші шкарпетки?

А чи задумувалися ви коли-небудь про таку деталь одягу, як шкарпетки? Яку роль вони можуть відігравати у вашому повсякденному образі?

Для когось шкарпетки - то лише банальна необхідність, а хтось за допомогою даної деталі одягу демонструє свою індивідуальність і представляє світові нонконформістські ідеї. Останні дослідження показали, що ексцентричні та дивакуваті шкарпетки не тільки можуть багато про вас розповісти, а також дати розуміння того, як вас бачать оточуючі. 

Саме шкарпетки є тою ключовою деталлю, за допомогою якої ви маєте скромний шанс показати іншим свій величезний потенціал. Більшість людей протягом життя притримуються ідеї конформізму. Наша внутрішня потреба бути частиною суспільства і постійне небажання бути вигнанцем у сучасному світі на підсвідомому рівні керують нами і впливають на те, як ми говоримо, приймаємо рішення та одягаємося. Люди настільки остерігаються всього невідомого, що навіть тоді, коли хтось не відповідає якимось суспільним нормам, вони починають вішати на них ярлички таких собі схиблених диваків. Проте, шкарпетки є своєрідною невибагливою і майже секретною зброєю, яка ховається під штанцями диваків. Вони майже непомітні в загальному образі, але створюють яскраву картинку вашої індивідуальності в свідомості людини, яка все ж таки їх помічає. 

Що ж можуть шкарпетки розповісти про вас?

Незважаючи на загальні конформістські погляди, дослідження, яке було опубліковане в The Journal of Consumer Research, підтвердило теорію, яка пояснює чому нонконформісти потенційно можуть мати вищий статус і бути більш кваліфікованими, ніж люди, які дотримуються суспільних норм. Справа в тому, що диваки не бояться проявляти свою індивідуальність і свідомо одягають яскраві шкарпетки - внаслідок чого виглядають більш компетентними в очах інших. Таким чином, люди сприймають нонконформістів в чудернацьких шкарпетках більш кваліфікованими, креативними та успішними.

Автори дослідження стверджують, що у деяких випадках нонконформістська поведінка може бути вигідною і якщо вона є обачною, то може підвищити ваш статус та рівень компетентності в очах інших людей. Уявіть собі серйозного бізнесмена у дорогому та вишуканому костюмі, який постійно проводить переговори з клієнтами і прагне відповідати їхньому високому статусу. І от, на одних з таких переговорів клієнт помічає яскраво-рожеві шкарпетки свого співрозмовника. Яке враження може скластися про бізнесмена? Навіть якщо така сміливість у виборі шкарпеток не відповідає загальним нормам дрес-коду, вона може представити світу, а в даному випадку - клієнту, відважну, дещо бунтівну і горду особистість людини, яка чітко знає, чого прагне у цьому житті.  

Досі уникаєте шкарпеток з дивакуватими візерунками? Маю ще один вагомий аргумент, який може переконати вас в протилежному. Професор Галінський, соціальний психолог Північно-Західного університету, провів дослідження, яке показало, що одяг, який ми постійно носимо, впливає на спосіб нашого мислення та прийняття рішень. І це стосується чудернацьких шкарпеток, адже одягаючи їх, ми ніби в деякій мірі демонструємо світові свою унікальність та впевненість. Приймаючи свою індивідуальність та одягаючи те, що нам до душі, ми генеруємо внутрішню любов по відношенню до себе. Таке сприйняття себе дуже тонко і якісно допомагає нам досягати успіху без реально наявної сміливості та впевненості. Даний вибір в одязі також яскраво відображає нехтування сучасними трендами та думкою інших людей. Одягаючи банальні чорні шкарпетки і керуючись традиційними нормами, ми ховаємо свою індивідуальність. У той же час наша кольорова пара шкарпеток втирає носа всім конформістам та загальним правилам суспільства. 

Власне, якщо вам глибоко начхати на всі ті традиційні дрес-коди і якщо ви обожнюєте яскраві кольори в своєму гардеробі - дайте волю фантазії! Адже яка різниця хто і що про вас думатиме - головне, ваше сприйняття себе, своїх унікальних рис і нонконформістської особистості. Інколи навіть ненав'язлива пара шкарпеток в червоний горох може повідати вашому співрозмовнику більше, ніж сотні формальних фраз. І як показують дослідження, ваша щаслива пара шкарпеток неодмінно приведе вас до успіху!

My winter trip

набережна Херсона

Не знаю звідки в мене та любов до дороги, поїздів, літаків і т.п., але я обожнюю мандрівки. І не важливо короткі вони чи довгі - головне атмосфера! Знаєте, то так чудово рухатися, пізнавати навколишню красу, знайомитися зі світом і відповідати на його любов та приязнь. Адже у світі так багато прекрасного, що його варто помічати, множити і ділитися ним. Тому, власне, і ще дихає живе мій блог. А цей допис буде про мою зимову поїздку, яку я здійснила напередодні свого 20-річчя. Ще минулого року вирішила започаткувати таку гарну традицію Pre-Birthday Trip, яка, думаю, з часом стане Birthday Trip. Керуючись ідеєю #25областейдо25років, вирішила цього року відвідати кілька міст. Все розривалася між заходом та сходом, обирала між Ужгородом та Харковом, а в результаті вирушила на південь. Маршрут простий: Херсон - Миколаїв - Одеса. Перші два міста були для мене абсолютно новими, на відміну від Одеси, яку я полюбила ще з літа 2015-го. 

Так от, 28 січня о пів на дев'яту ранку я вийшла з потяга, сполученням Київ-Херсон, у місті його кінцевої зупинки. Того ранку якраз сніжило, і відразу згадалася Лорелай Гілмор "Snow is always a good sign". І якось так сталося, що той день був особливим днем блукань, усмішок, гарної музики у кав'ярнях і сліпучого сонця серед зими. Зійшовши з тролейбуса на потрібній зупинці, попрямувала до набережної, де нагодувала місцевого собаку домашньою канапкою. Там, біля річки, вранці вихідного дня було дуже тихо і спокійно. Лише якась бабця з дідусем повільно ходили набережною, а якась дівчина гуляла зі своїм чотирилапим другом. Поки я фотографувала всю ту красу навколо, людей побільшало, і вже якісь діти з батьками захоплено годували чайок. Власне, потім я пішла блукати центральною пішохідною вулицею Суворова, де можна побачити купу мальовничих і дуже старих будинків, які привертають увагу де-не-де обшарпаними стінами, зберігаючи в собі таємниці кількох століть. Десь в самому серці вулиці Суворова я почула чарівний джаз, який лунав з одного місцевого закладу.

один з будинків у центрі Херсона

в одному з двориків

у Херсоні того ранку
прокидалася весна :)

Здається, Всесвіт передає мені теплі привіти за допомогою таких простих і ненав'язливих знаків. Потім я ще довгенько блукала центральними вулицями, заглядала у херсонські дворики, розгадувала хитромудрі малюнки на стінах будинків і випадково зустріла Жадана. Точніше, двері, на яких був закарбований один з його віршів. І якось Херсон від того став таким рідним-рідним, таким своїм, що, здавалося, ми з цим містом давно вже знайомі і, більше того, маємо якісь спільні смаки у музиці та поезії. Тому ось така натхненна і добряче замерзла, я побігла шукати кав'ярню з теплою атмосферою. І от, коли я вже зігріла свої задубілі пальчики, і щічки мої мали природній колір, а не морозно-червоний, я побігла далі досліджувати місто, на блукання з яким у мене лишилося якихось 3 години. Отак я пройшлася головними стежками центрального парку і вирішила потихеньку йти на вокзал пішки. Поки я йшла до вокзалу, натрапила на ще один місцевий парк з неймовірним видом на Дніпро, побачила ще кілька гарних будинків і раптом зрозуміла, що йду насправді у зворотній бік від вокзалу. Лишалося якихось півгодини до поїзда, і я вже швиденько заскочила у тролейбус, аби не втрачати дорогоцінних хвилин. І вже на вокзалі попрощалася з цим сонячним містом, сідаючи на потяг, сполученням Херсон - Харків, який дивовижним чином перетинав Миколаїв на своєму шляху. 

старий будинок у центрі Миколаєва

Годинка дрімань у теплому вагоні поїзда, який більше нагадував електричку через всіх тих тітоньок, які пропонували купити у них теплі пиріжки, якісь журнали чи боже упасі пляшку пива, і коли місто почало огортати сутінки, я саме прибула до міста корабелів, про яке  стільки чула від своєї Каті, з якою ми щасливо розминулися у всіх цих зимових мандрівках містами. Ех, Катя, я би дуже хотіла, щоб ти познайомила мене зі своїм рідним містом, показала всі його круті місця і ті затишні куточки, за якими ти постійно сумуєш в Житомирі. І та, я вірю, що все ще попереду, бо як казала Марічка, яка з радістю розділила зі мною один день блукань у Миколаєві, це місто варто обов'язково відвідати влітку. 

Так от, коли ввечері 28-го січня я вийшла з потяга і йшла в напрямку хостела, який, на щастя, розташований у 20-ти хвилинах ходьби від з/д вокзалу, Миколаїв склав враження таки великого міста, яке трішки загубилося у часі і досі береже радянські надбання. Чим ближче я наближалася до хостелу, тим глибшим було відчуття загубленості десь в радянській епосі. Знаєте, у мене часто деякі речі, міста, події пов'язуються з запахами, які глибоко врізаються у пам'ять і завжди, коли виринають з неї, нагадують ті прекрасні речі-асоціації. Так от, Миколаїв асоціюється у мене з запахом в'яленої риби, яку жувала моя сусідка по кімнаті, розпиваючи пиво, у хостелі. Ох, ті змішані відчуття, коли ти тільки заселився, перед тим вислухавши суворі правила проживання, які заперечували будь-які алкогольні напої в стінах хостела. На диво, моя сусідка виявилася приємною жінкою 26-ти років, яка того вечора не тільки пиво з рибкою мені пропонувала, а й розповіла всю історію свого життя і своїх найближчих подруг. Зізнаюся, що я страшенно люблю холериків, які ладні просторікувати годинами про все на світі і вимагають від тебе лише уважного слухання, співчуття і підтримки в залежності від теми розмови.

Не подумайте, що я зневажаю розмовами з такими людьми - ні! Насправді, я ловлю кожне слово, щиро усміхаюся кумедним висловлюванням і від душі підтримую свого співрозмовника, бо то, чесно кажучи, велика відповідальність. А ще холерики прекрасні своїм щирим сплеском емоцій, в яких відсутня фальшивість, і мені дуже прикро, що отак завдяки одній дівчині, я познайомилися з особливою категорією людей, які досі живуть у світі, де штучність, і награність давно витіснили природну красу. Якби не моя любов до хостелів і їх цікавих мешканців, я б ніколи не зустріла цю дівчину і тим паче, не заговорила б з нею, чи вона зі мною. А все тому, що ми крутимося в паралельних світах, де діють різні закони виживання. І мені, чесно кажучи, шкода її, бо щастя, насправді, не заключається у штучних віях, накладних нігтях чи великих губах. 
А тепер про Миколаїв, який 29-го грудня виявився занадто холодним для довгих прогулянок, але Марічка не злякалася морозу і таки показала мені місто таким, яким вона його знає. І от, як не крути, але коли з кимось блукаєш містом і кому повністю довіряєш свої думки, роздуми, враження, то якось зникає потреба запам'ятовувати вулиці і маршрути. Саме тому я не переймалася тим, що можу загубитися у такому великому місті, а просто насолоджувалася його атмосферою.

Дивовижно, що саме у Миколаєві дві річки Інгул та Південний Буг зустрічаються одна з одною і сплітаються в одну, ніби минуле і сучасність. Ми дивилися на замерзлу річку і тих відчайдухів, які сміливо гуляли по льоду, але вирішили не випробовувати долю і спокійно пройшлися мостом. Як виявилось, у Миколаєві просто неможливо заблукати, бо всі вулиці паралельні та перпендикулярні одна одній. А ще тут є особливі бруковані вулички з трамвайними коліями, які нагадують Львів, тому, наблукавшись вдосталь, ми пішли грітися до затишної Львівської майстерні шоколаду. Пізніше ввечері того дня я відігрівалася у хостелі і запрограмовувала себе на ранній підйом, адже потяг на Одесу відправлявся о 5:34 ранку. Та, і оту 20-тихвилинну мандрівку між хостелом та вокзалом я подолала за якихось 15 хвилин, бо зранку було і холодно, і трохи лячно блукати наодинці. 

нахабні одеські чайки 

щирі обійми моря ;)

А от 30-го січня Одеса зустріла мене сонцем і морозним повітрям. Заселившись у дивовижно милий Hipstel хостел, який впевнено можу всім порекомендувати, я пішла на побачення з морем. Ох, що не кажіть, а море за будь-якої пори року прекрасне. І ті, хто кажуть, що взимку в Одесі просто нічого робити, ймовірніше, не бачили бурхливого зимового моря. Майже три години споглядання-фіксування-усміхання морю і я не відчувала рук та ніг. Як виявилось, зі всіх трьох міст найхолоднішою виявилася Одеса і аж ніяк не Херсон чи Миколаїв. А от що цікаво, таких відчайдухів, які прийшли на побачення з морем виявилося багато. Хтось приходить сфотографуватися на фоні бурхливих хвиль, хтось цілеспрямовано йде з хлібом годувати чайок, а хтось просто приходить поговорити з морем, поділитися з ним своїми турботами і водночас вислухати його. І знаєте, море всім радіє, проявляє свою особливу увагу, обіймаючи своїми холодними хвилями і лукаво усміхаючись під променями сонця. 

морвокзал

Того дня емоції зашкалювали настільки, що після гарної вечері і теплого душу, стомлена раннім підйомом і морозними прогулянками, я засинала з щасливою усмішкою на обличчі. А от останній день січня я знову ж таки провела з морем. На Морвокзалі було, на диво, тихо і майже безлюдно. Море там спокійне і мовчазне, але не менш прекрасне. Добряче там замерзнувши, я знову побігла грітися у кав'ярню, де так засиділася, що надворі вже повністю стемніло.Кінець січня, а Одеса була досі святково вбрана у новорічні вогні і на Дерибасівський функціонував Різдвяний ярмарок. Ох, нічне місто виявилося таким прекрасним, що аж подих перехоплювало від тих ялинкових іграшок і гірлянд навколо. Але довго милуватися тою красою було нестерпно, бо я знову ж таки замерзла і пішла грітися в іншу кав'ярню, де сиділа до самого закриття, бо мій потяг був майже опівночі. 

А потім був холодний вокзал, перше привітання з Днем народження від знайомого монгола, у якого лютий наступив на 6 год. раніше, ніж у нас. Був нічний потяг з його цікавими попутниками, серед яких був нереально високий чоловік, чиї ноги постійно звисали з верхньої полиці у прохід, таким чином, утворюючи шлагбаум для всіх інших. А ще була тендітна рудоволоса дівчинка з букетом квітів та інструментом (здається, то була гітара), якій за дивним збігом обставин дісталося верхнє бокове місце. 
Власне, отак цього року мене наздогнало 20-річчя, але я тішуся, бо життя пліч-о-пліч з такими цікавими людьми занадто класне, щоб сумувати. І та, гарна ця традиція з Pre-Birthday Trip, бо я вже ось вдруге переконалася, що дива таки трапляються. І гарно, коли тобі вже завернуло на третій десяток, а ти продовжуєш помічати красу навколо, бо розумієш, що без цього ніяк. 

Ніачьом 2.0.

- А ви граєте в карти? - чую голос свого попутника у плацкартному вагоні 141-го потяга сполученням Київ-Львів. 

Ох, чому зі всіх кльових ігор, якими можна себе зайняти в дорозі, люди завжди обирають "Дурня"? Ну, ніби в світі і так мало дурнів, то треба поповнити їх світовий запас.

- Ні, - відповідаю.

- А ви віруєте в Бога? - знову чую голос свого попутника. 

Огоспаді, невже я схожа на людину, яка кожного божого дня прокидається і засинає з молитвою на вустах?

- Ні, - відповідаю категорично.

- А ви вживаєте алкоголь? - допитується все той же голос.

Ну, це вже інша справа!

Я усміхаюся і щиро протягую: "Звичааайно"!

Слава Богу мені вже 20 і я потроху знайомлюся з культурою вживання якісного алкоголю. Таа, грішок імеєцца. Мій попутник вловив тєму і такий питає: "А як часто?"

Ну, я ше взагалі зелена в цій справі, тому лукаво відповідаю: "По святах".

- А по святах яких? Церковних? Чи у вас кожен день свято?

Ну, парєнь, підйоб защітан.

- А вас як звати? Мене - Сергій. 

Півтори години дороги з Києва до Малина пролетіли, ніби 10 хвилин. Мій попутник разом з друзями щиро розпитував мене про життя, навчання і хобі. Цей Сергій розговорив навіть хлопця, який знітився, коли я привіталася, ввійшовши до вагону. Отак буває, що чарівний рандомайзер під назвою "Укрзалізниця" зводить тебе з харизматичними людьми, які родом з Мукачева і розмовляють чистою українською мовою.

- Ми бачимося з вами вперше і востаннє, тому розповідайте все. Не соромтеся нас.

Такі слова, ніби заклик, змусили мене задуматися. Неважливо як довго людина у твоєму житті - 2 роки чи 2 години. Головне, те, що вона привносить у нього, наштовхує на якісь очевидні речі, дає можливість зрозуміти важливість даного моменту. Найкрутіше - те, що ти з легкістю можеш ділитися думками, подіями з життя і не боятися наслідків отаких простих розмов. Ніхто не насміхатиметься з тебе за якусь зайву щирість чи не в тему сказаних слів, бо коли ти живеш тут і зараз, то всі слова раптом стають доречними і важливими. Мине тиждень, або навіть місяць, ми повернемося до своїх основних обов'язків і забудемо ті прості розмови, які лишилися в пам'яті 4-го вагону 141-го потяга сполученням Київ - Львів. Проте, інколи такої дружньої і ненав'язливої розмови достатньо, щоб потім усміхатися протягом одного вечора і продовжувати вірити у людей. Бо знаєте, я вірю у Всесвіт, який налаштовує все настільки ідеально і круто, що страшно вірити у реальність. А ше той Всесвіт знає "моїх" людей  і з кожним днем підкидає нові і цікаві знайомства. 

Люди, говоріть з незнайомцями, діліться своїми ідеями та почуттями. Одного разу вас таки почуюють! 

P.S. Даний текст опублікований тут і зараз аби запам'ятати дану мить, і він не несе в собі жодної цінності. Банальні думки сумнівної якості і фоточка для привернення уваги :)