"серіал про те, як ми ставали дорослими"

Просто, знаєте, є люди, яких ти кожного дня бачиш впродовж одинадцяти років і які здаються тобі такими буденними та звичними. Але впродовж одинадцяти років ти звикаєш до цих знайомих очей, щирих і ще по-дитячому милих усмішок людей, які вже стають рідними. Здається, що ти все життя приходитимеш до школи і бачитимеш своїх однокласників, які за стільки років встигли тобі навіть і допекти. Та все у житті рано чи пізно завершується, на жаль. І, коли розумієш, що завтра ти вже не зустрінеш цих знайомих облич, що завтра у твоєму житті з'являться десятки нових друзів, починаєш цінувати кожну останню хвилину, проведену разом з тими, хто встиг стати частинкою твого життя. Хочеться запам'ятати їх всіх такими безтурботними, щасливими і закоханими, якими вони є зараз. 
Шкільне життя тим і прекрасне, що більше ніколи не повториться. 

про Книжковий Арсенал. про те, що (ну, або хто :) надихає мене останнім часом

Знаєте, є такі ситуації у житті, коли кожна деталька, ніби налаштована проти тебе і сама підказує, що не треба туди їхати чи щось робити. Тут все навпаки. І з датою просто прекрасно вийшло, і безкоштовний вхід до Мистецького Арсеналу саме з 11:00 до 14:00, і той самий, заради кого я туди їхала ^^ дивовижно :))
Ще ніколи не відвідувала подібних заходів, тому все було для мене новим та цікавим. Хотілось обходити весь Арсенал, зазирнути до кожного куточка і поспілкуватись з приємними людьми.
Зайшовши до першої зали і зафіксувавши у голові час початку Поетичних читань Лазуткіна, відправилась шукати натхнення поміж книжок.
На початку увагу приковує ось ця стіна, де кожен може залишити свій слід на актуальну для нас тему. Деякі слова просто розчулюють до сліз.

А далі - книги. Всюди книги і просто неможливо пройти повз, і не погортати котрусь із них. Із книг натрапила на новинки з  серії "Теплих історій" і зовсім випадково натрапила на Івана Байдака "Особисто я особисто тобі". Навіть хлопчик зауважив, що, певно, я вже чула про цього автора, якщо так різко зупинилась, коли помітила книгу. То було справжньою знахідкою, бо вже кілька місяців мріяла про ту книгу ^^

О 14:00 розпочались поетичні читання Дмитра Лазуткіна. Слухачів було небагато, але то на краще. З перших секунд зрозуміла, що недарма їхала на ці читання, бо то було щось неймовірне. Наживо слухати всі ті вірші, які до цього лише чула з відео в неті - то щось таке, що просто не передати словами. Власне кажучи, я б слухала поезію у виконанні Лазуткіна вічно, але, виявляється, поезію можна сприймати лише 45 хвилин. Навіть німецькі вчені то довели, "а проти німецьких вчених не попреш" :)) Використовуючи можливість, я пішла за автографом. І щаслива, бо зараз сиджу і милуюся-любуюся тими теплими словами ^^

Отож, людоньки, не зволікайте і їдьте на  Книжковий Арсенал, бо лише там справжні письменники ходять поряд, ніби звичайні люди :) А ще серед книжок можна знайти багато щастя та натхнення. Та й люди там всі особливі. Радісні, усміхнені і такі по-весняному закохані у літературу, звичайно ж))
Завтра останній день фестивалю, а я вже мрію про майбутній Книжковий Арсенал 2015 року. Сподіваюсь, що програма буде також насичена і, можливо, хтось захоче скласти мені компанію ;) 

P.S. а ось і відео деяких віршів Дмитра Лазуткіна з Книжкового Арсеналу 2014, 11 квітня
(під катом відео)

закохуйтесь у життя

   Просто треба вже врешті-решт навчитись віддаватись життю сповна. Потрібно вірити Тому, хто завжди про тебе подбає. Повірте, Він ніколи не залишить.

   Потрібно навчитись вчасно відповідати на листи, вчасно телефонувати і вчасно цікавитись життям близьких людей. Та спершу треба усвідомити, що ці люди значать для нас дещо більше, ніж просто випадкові знайомі, які щодня дарують нам свою усмішку, але приховуюсь своє справжнє его.

   Немає непотрібних людей. Хтось обов'язково відчуває гостру потребу у Вас. Так...саме у Вас! І неважливо чи та людина десь за океаном, чи у сусідній кімнаті, головне те, що ви вдвох завжди на одній планеті.

   Треба вчитись любити. Любити кожну свою невдачу та успіх, любити людей і бути по вуха закоханим у життя.

Бо на світі той наймудріший,

Хто найдужче любить життя

тихі слова

   "Він був святий, - подумав брат Юліан, кинувши пригорщу землі в яму, - але ніхто про це не знав."  Дзвінка Матіяш                                            

У сучасному світі, повному жорстокості, користолюбства і підлості, завжди можна знайти маленькі дива. Шукаючи вигоди, ми вперто не помічаємо ці дрібнички, які завжди поряд. Господь турбується про кожного з нас. Він завжди тримає нас за руку і намагається підштовхнути до правильного рішення. Ангели - то крилаті посланці Бога, які захищають або інколи й карають нас.

Кажуть, що людина не вміє літати, бо не має крил. Насправді ж життя, сповнене заздрістю, матеріальними бажаннями, не здатне подарувати людині крила, а, отже, і можливість злетіти. І лише люблячі, щирі, душевно теплі і здатні до самопожертви люди живуть життям крилатих. Це ті люди, які у буденних речах бачать світлі дива і крихти щастя, розкидані Богом стежинками життя. 

"Моя покійна мама казала, що зорі - це свічки, які ангели запалюють для Господа Бога, коли служать всенощну службу. Кожен ангел запалює одну свічку, ангелів же на небесах -  легіон." 

Ангелику мій, подаруй мудрості, уважності мені та моїм близьким, щоб помічати щасливі намистинки серед буденних речей. Охоронцю мій, подаруй мені непохитної віри у себе, у людей, у Творця. Щоб ця віра завжди жевріла у моїй душі світлим вогником навіть тоді, коли здається, що Всесвіт розвалюється. Небесний друже мій, прошу завжди нагадуй мені дякувати людям за їхні добрі справи, теплі слова і щирі усмішки. Крилатий друже мій, нагадуй мені дякувати Богу за цих людей, які завжди поряд, за всі світлі життєві стежини, якими Він мене веде до самопізнання, міцно тримаючи за руку. Обіцяю молитись за кожну людинку цього земного світу, яка потребує Божої ласки і Божого просвітлення. 

"Ночами я стояв на колінах, вдивляючись у зоряне небо, і казав Богові, що Він такий добрий. Більше нічого не міг йому сказати"

Ангелику мій, не підведи, будь ласка!

так тихо прийшла весна

І лютий минув. Так тихо підкралась весна, засліпила нас своїм сонечком і подарувала крихту тепла і прекрасного настрою. Та як би ми не віддалялись від зими, лютий назавжди закарбувався у пам'яті. Цей місяць був сповнений переживаннями, слізьми, нервовим очікуванням і палкими молитвами. І жодної радості, якийсь сум і туга за минулим мирним життям. Страшно усвідомлювати, що це аж ніяк не кінець. І зараз так часто можна почути питання: "А раптом війна?". І що відповісти бабці, батько якої загинув на фронті під час Другої світової? 

- Ми, старі, доживаємо своє життя, але у вас ще вся молодість попереду. Невже війна забере у вас можливість радіти тихому мирному життю? 
- Все буде добре, бабуню. Все буде добре, - мимоволі заспокоюю і себе, і стареньку.

Але що ми знаємо про війну? Як ми можемо допомогти зберегти мир і не дати розпалитись війні? Укотре ставлю собі ці запитання і розумію, що все, що я можу - це продовжувати молитись, вірити у силу та єдність народу і берегти у серці пам'ять про Небесну Сотню. Надто дорогою ціною далась нам перемога Майдану, але зараз потрібно відстоювати цілісність та незалежність України!

Боже великий, єдиний, нам Україну храни!

Твіландія

Розповім вам про країну, про яку ви нічого не знайдете у Вікіпедії чи підручниках з географії. Розповім вам про Твіландію. Про країну хороших, милих, добрих пташок. Тут всі крилаті і літаючі, красномовні і розумні, дружні і веселі. Останнім часом думала, що таких людей уже не існує, але ж ні! Вони просто переродились у пташеняток! Знаєте, їм завжди хочеться бажати хорошого дня і казати "добраніч", ділитись з ними щасливими намистинками і сумними моментами. Пташенятка завжди зрозуміють, приймуть і підтримають. З ними хочеться ділитись мріями, літати і творити дива. У Твіландії ви легко знайдете однодумців, друзів і теплих співрозмовників. Тут навіть панують свої традиції і правила, про які можна дуууууже довго розповідати. Тві живе своїм шаленим життям. Тут реальність має інші виміри. Час стає неважливим, коли ти у компанії простих, щирих і теплих пташок. Ці крилаті увірвуться у ваше життя з першим весняним подихом і займуть таки чільне місце у вашому серці. Залежність від людей таким чином перетвориться на залежність від пташенят! І якщо ви досі зволікаєте: летіти до Твіландії чи залишитись вдома, то майте на увазі, що багато що втратите. У цій країні не чекають і не зволікають, у ній просто живуть!

У Твіландії місце знайдеться для кожного. Будьте певні!

"усе просто, крихітко"

Бувають дні, коли хочеться слухати поезію, хочеться дихати нею і надихатись. Її ніколи не буває занадто. Вона ніколи не буває невчасною, непотрібною, неважливою...

Поезія, як вишукана жінка завжди ошатно вбрана і завжди приходить у супроводі теплого чоловічого голосу. У цих солодких тембрах можна потонути. Вони п'янять голівку і цуплять частинку серця. Здається, саме чоловіки вміють відчувати поезію. Логічно. Поезія - то ж також жінка. Часом тиха, яка ніжно лоскоче вушко, часом примхлива, емоційна, яка змушує серденько битися сильніше. І як жінка вміє по-справжньому віддано любити. Поезію, як і жінку, потрібно відчувати і чути, розуміти навіть тоді, коли в ній відсутній будь-який сенс.

Ніч. Повний місяць світить у моє вікно. Безсоння. Ти, як завжди, сидиш біля неї, ніжно пестиш, бубонячи собі під ніс слова. Слова. Вони, як гострі ножі, ріжуть моє серце та тиснуть на вуха. Ти помічаєш мене, утомлено посміхаєшся, але продовжуєш її пестити. Вона стиха озивається своїм глибоким зірваним голосом. Ти заспокоюєш її доторком і залишаєш на дивані. Йдеш на кухню та вариш каву. Я все намагаюсь знайти відповідь  у твоїх очах на моє вічне запитання: коли це все скінчиться? Та ти весь час ховаєш свої утомлені очі. Молоко збігло. Пускаєш кілька лайливих слів. Всю свою злість та роздратованість ти переносиш на мене. Я повертаюсь до кімнати, намагаюсь заснути. І вже крізь сон чую твої інтимні розмови з нею.

Ми юні. Ти знайомиш мене з нею. Пояснюєш, що вона – це така світла та палка твоя юнацька любов, яку ніщо не здатне пригасити. Ти завжди проводив з нею вечори, ще частіше ночі. Тоді я навіть і не думала, що колись вона стане нашою берлінською стіною.

Твої довгі пальці з м’якими пучками повільно перебирають струни. Певно, жодна жінка не встоїть перед такими ласками. І гітара, як справжня жінка, яка відчувала на собі руки багатьох чоловіків, віддалась сповна лише тобі.

Прилога: любиш мене, люби мою гітару.

Бувають моменти, коли втрачаєш надію. Все, у що ти так свято вірив раптом розбивається на друзки. І добре, коли залишається жевріти принаймні маленький вогник втраченої надії. Та що робити, коли здається, що це - кінець світу? Де знайти сили боротися далі? І як змусити себе продовжувати вірити?

Зараз важко щось радити, важко і досі не втрачати надії. Зараз потрібно підводитись, навіть якщо вже й немає сил. Потрібно діяти! Діяти...але як?

Усе, що я можу зробити зараз - це молитись! Молитись за Вільну Європейську Україну! Країну, яку я люблю всім своїм серцем

Привіт усім, хто завітав до мого блогу :)

Тішусь кожному новому гостю!

   Завжди боюсь починати щось нове. Часто загоряюсь ідеєю, розвиваю її і в якийсь момент втрачаю будь-який інтерес до неї. Це відбувається, тоді коли з'являються нові зацікавлення у житті, нові пріоритети. Надіюсь, що у мене вистачить терпіння і часу розвивати цей блог.

Пташенятка, буду рада вашій увазі і вашій критиці. 

Дякую, мої любі :)