#13_читацьких_зізнань

Знаєте, фейсбук - то все ж таки концентрація гарних людей, в яких можна підглянути не лише списки з цікавими книгами, а й класні флешмоби. І от минулого тижня всі почали писати про свої книжкові таємниці. А оскільки мої друзі лише пасивно тицяють сердечка на дописи інших, то я сама вирішила поділитися своїми  #13_читацьких_зізнань.

1. Чітко пам'ятаю картинку з дитинства, коли мама вчила мене читати. Вона частенько проводила години на кухні, а мене садила поруч за столом і змушувала безперестанку читати оте "ма-ма", "ма-ми", "ма-мо". Мені то швидко набридало і я починала балуватися, читаючи замість "се-ло" "ло-се". Ну, а мамі так частенько вривався терпець, що все в результаті завершувалося моєю істерикою. Ох, як же я не любила тоді читати!

2. Не знаю в який момент мене перемкнуло, але пам'ятаю, що ще в тому ж таки глибокому дитинстві я постійно було оточена книжками. У мене з іграшок була всього лише одна лялька і величезний стосик книжок з казками. То було справжнє багатство, бо казки я любила перечитувати і кожного разу в уяві малювала яскраві картинки, які доповнювали історію.

3. А от мама постійно розповідала мені про свого брата (мого дядька), який полюбив читати лише після знайомства з Всеволодом Нестайком і його вічно юними "Тореадорами з Васюківки". Отак розпочалося і моє знайомство з видатним українським письменником, який писав про дітей. Захоплюючі історії про Вітю Зайчика, Грицька Половинку і легендарних Яву та Павлушу знаходили відданого прихильника в образі мене. Десь відтоді я почала мріяти про зустріч з реальним письменником.

4. А ше мама передплачувала дитячу газету "Казковий вечір", яка приходила щовівторка і на яку я з завмиранням серця постійно чекала. З тою газетою пов'язані всі найтепліші спогади. Я постійно її з собою носила і всюди читала. Навіть у ліжку. Ага! Коли батьки засинали, я брала ліхтарика і переносилася у дивовижні краї, читаючи "Казковий вечір". Я довгенько таки спекулювала такими годинами тиші і спокою, аби лише дочитати ту чи іншу книжку. Саме тому, мабуть, зараз не впізнаю людей на вулиці без контактних лінз 🙂

5. Завжди, коли кудись їхала з батьками на відпочинок, брала з собою 3 книги. Перша книга - це та, яку я читала на той момент і яку точно планувала дочитати під час подорожі. Другу книгу я розраховувала прочитати безпосередньо на відпочинку. І третю книгу я починала читати під час мандрівки додому. Батьки часто насміхалися наді мною, і ми постійно сварилися через кількість книжок, яку я могла взяти з собою. Це було доти, доки не сталася одна історія...

6. А сталося це тоді, коли ми з мамою поїхали на море, і під час відпочинку я дочитала всі свої книжки, які брала з собою. Це була катастрофа! Я не знала чим себе зайняти. Мама мусила купити мені книжку там же, на морі, яку я буквально проковтнула. І тоді на допомогу прийшли люди, в яких ми зупинялися. З того, що в них було в домашній бібліотеці, вони запропонували мені Остапа Вишню. Отак я познайомилася з українським гумором, але шось складно мені зайшов той Остап Вишня, тому я весь час, який нам лишився на відпочинок, пронудьгувала.

7. Потім мама відкрила для мене поезію в образі Константина Симонова і його вічним віршем "Жди меня, и я вернусь". Отоді я частіше почала заглядуватися на поезію. Полюбила всіх програмних поетів з зарубіжної літератури і захопилася творчістю Лесі Українки. 

8. Десь в той період я зрозуміла, що література в нашій місцевій дитячій бібліотеці вже не відповідає моїм потребам, тому перебралася до дорослої. Там я натрапила на "Дочку Прометея" Миколи Олійника і детально ознайомилася з біографією Лесі Українки. А ше я зрозуміла фішку, що якщо батькам продзижчати вуха про Лесю, то рано чи пізно вони таки зводять мене в її музей у Новограді-Волинському, який на той час страшенно мене вразив. І відтоді я стала називатися Мавка Лісова. Це дитяче прізвисько я ліпила всюди. Де треба і де не треба. А потім ше вияснила, шо таких Мавок в Україні багато, і одна з них жила у Львові. З тою дівчинкою ми змагалися за право мати id вконтактіку з підписом mavka_lisova :) 

9. Але та дівчинка також відкрила для мене ЖЖ. Я до того читала один блог на ЖЖ, але то якось було несерйозно. А от вона надихнула мене зареєструватися там, підписатися на цікавих людей і постити шось. Я тоді в основному вела паперовий щоденник, який дехто перевіряв, коли я не бачила. Саме тому виникла потреба в чомусь електронному, щоб от тільки я то перечитувала. А на ЖЖ я любила читати Надійку Гербіш, яка стала тим справжнім першим письменником, з яким я познайомилася в реальному житті.

10. А ще звідкись я дізналася про спільноту на теренах UAнету "Літклуб". Ох, просиджувала я там весь свій вільний час і намагалася вникнути в суть тих хитромудрих творів сучасних авторів. Там я познайомилася з цікавими особистостями, з якими в подальшому спілкувалася у вк і фб. Тоді навіть пробувала шось сама писати, але славабогу припинила, бо все виходило дуже примітивним і обмеженим. Хоча мені подобалася ця спільнота за свободу у думках і за рівність, адже вона об'єднувала людей в основному віку десь так 20+, а мені на той час було лише 12-14 років. І я постійно знаходила шось цікаве для себе у цих спільнотах старших за мене людей. І блоги на ЖЖ, які я читала, писали люди віку 25+. Шо цікаво, шо в Літклубі сидів Роман Штігер і ше якісь невідомі поети, ім'я яких тепер вже знайомі широкому загалу. І то так щемливо, коли розумієш, що читала людей в період їхніх творчих пошуків, ше до того, як вони стали популярними.

11. А от з татом я любила дивитися бокс. От що спільного між літературою і боксом, - спитаєте ви. Лазуткін! Хто ж ще так гарно коментує бокс і декламує вірші. З Лазуткіна почалося вже таке свідоме знайомство з сучасними авторами! Вже й Іздриком перехворіла і Жаданом, а от Лазуткін - то вічна любов, бо то перший поет, на читання якого я потрапила в далекому 2014-му.

12. Є така всім знайома сумка, яка має назву клатч. Та, їх всі дуже люблять, і я в тому числі, але після наплічників. Так от, вибираючи клатч, для мене важливим фактором є можливість вмістити туди книгу. Угу! Неважливо наскільки то супер класний клатч, і яким би функціональним і маленьким він не був, але якщо туди не можна покласти книгу, то все - гріш ціна такому клатчу!

13. Й останній факт про мене полягає в тому, що для читання мені потрібна тиша. Я не можу читати книги в транспорті чи десь у шумних місцях, де купа люду. Справа в тому, що я частенько піддаюся спокусі підслухати якісь актуальні новини, які обговорюють люди у транспорті, тому часто помічаю, що лише бігаю очима між рядками замість того, щоб вдумливо читати.

Такі от справи! Пишіть і ви про свої читацькі таємниці - а раптом хтось знайде свою рідну читацьку душу ;)

P.S. Судячи з доброї половини пунктів, спонсором моїх читацьких зізнань була мама ;)

як 5'nizza розкачала Stereo Plaza

Нарешті у суботу, 10 червня, відбувся такий довгоочікуваний концерт 5'nizza. Концерт, на який я особисто чекала більше 4-ох місяців, переживала кожного разу, коли його відтерміновували і подумки прощалася з тою щасливою нагодою потусити у фан-зоні. І зараз я щиро тішуся всьому, що сталося і не сталося протягом цих 4-ох місяців аби я таки потрапила на 5'nizza і зарядилася тою неймовірною енергетикою. 

5'nizza - то таке глибоке море любові, 

у яке пірнаєш кожного разу, коли розпашілий від емоцій підспівуєш і пригаєш в такт пісень. Тоді люди у фан-зоні стають ближчими не лише фізично, а й духовно :)

Я з тих фріків, які приходять на концерт 5'nizza за дві години, щоб відбороти собі місце під самою сценою і спостерігати за яскравими емоціями Бабкіна і Sunsay. Як виявилось, таких фріків на концерти 5'nizza ходить багато, тому, підійшовши до території Stereo Plaza і побачивши чергу людей попереду, я сумно стала в кінці. Минула година і черга за мною збільшилась втричі і продовжувалась аж до виходу з території клубу. Не буду зупинятися на тому моменті, коли відкрили вхід в Stereo Plaza, і всі кинулися займати місця у фан-зоні. Спершу головна тема з фільму Кін-дза-дза!, а потім драйвовий Denis Chmelev розігрівали публіку 5'nizza. Здавалося, чуваки, ви що, нас розігруєте? - Ми прийшли на 5'nizza! А потім знову ця тема з фільму, яка ніби-то ось-ось обірветься, і на сцену вийдуть двоє хлопців з гітарою. 

Ох, і нарешті той момент, коли зникає світло, публіка завмирає, лунають перші акорди КУ, і за мить зала вибухає криками й оплесками - 5'nizza на сцені! Протягом наступних 3-ох годин я була в якомусь коматозі, під час якого просто не розбирала що, де і як, а лише кайфувала від того, що "Настоящее есть, оно существует!". Sunsay привітався, сказав, що вони сьогодні приїхали до Києва з презентацією нового альбому "КУ!" і саме тому заспівають свою стару пісню "Ямайка". Хто був хоч на одному концерті 5'nizza, той знає як віддані фанати можуть в унісон підспівувати гурту, створючи особливу атмосферу щастя і єдності. Кілька пісень з нового альбому і публіку, яка в перервах між ними постійно скандувала 5'nizza, вже не зупинити. Також сюрпризом стала поява басиста Mister Glass, який лабав круті партії в піснях "Настоящее", "Опана", "Вітаємо" та інших. Крім нових пісень, 5'nizza заспівала і такі вже улюблені "Весна", "Я с тобой", "Солдат". 

Протягом всіх цих двох годин спільних підспівувань дуже гостро відчувалася єдність публіки з артистами у простих і таких банальних речах. Sunsay, як завжди, забував слова пісень, а всі підтримували гучними оплесками і співали замість нього, або коли фанати, скандуючи назву пісні "Митя", відчули, що наступною буде саме вона. І от всі дружно доспівали останні слова "I'm a soldier. Soldier, soldier джа-джа...", 5'nizza прощається з публікою, яка не збирається їх відпускати, і Бабкін повільно йде зі сцени, постійно вигукуючи "КУ!" 

Але 5'nizza повертається на біс і співає такі до болю знайомі 

"Я не той" і "Нева". 

Знову прощання, VIP-зона, видно, розходиться, але фанка відчайдушно починає скандувати "Ты кидал". Хтось таки не витримує і йде, людей ставало все менше, але ми не здавалися. Відчуття були нереальні, коли 5'nizza таки вдруге вийшла на біс! І то був такий біс, що кусайте лікті всі, хто його не дочекався! :) Sunsay з Бабкіним, ніби масла у вогонь підлили цим своїм "Ты кидал, ты-ки-ты-ки-ты кидал", адже розкачана публіка ще півгодини скандувала "5'nizza" і кликала їх на третій біс. 

Хтось ну дуже вже хотів почути "Стрелу", але оскільки 5'nizza все не виходила, а охорона почала нас виганяти, всі почали співати пісню разом. Тільки уявіть собі цей натовп розпашілих людей з відчайдушним вогнем в очах і на обличчі, які готові на все, щоб ще раз побачити і почути двох чуваків з гітарою. 

Я пам'ятаю...

• як піднімала очі догори, дивилася на балкон, де офіціанти прибирали столики VIP-гостей, які вже порозходилися і не вірили, що 5'nizza вийде втретє;
• обличчя охоронців, які стояли протягом всього концерту під сценою біля огорожі, а тепер дивилися на нас такими тупими і злими поглядами, в яких можна було помітити відверту ненависть до цього відчайдушного натовпу людей;
• як ми всі разом доспівали "Стрелу", як охоронці кричали "Уходите!" і починали розбирати огорожу, а ми вперто і голосно скандували "Не уйдем!".

Так минуло півгодини, коли здавалося, що підлога Stereo Plaza провалиться від нашого тупотіння, а охоронці от-от кинуться і просто силою нас виженуть з клубу. Півгодини ми то кричали, то плескали, то тупотіли до болю і повного знесилення, але продовжували вірити, що 5'nizza таки вийде втретє. 

І вони вийшли! Вийшли попрощатися і сказати своє останнє того вечора 

"До встречи!". 

Дякую 5'nizza за ту любов, яку ви генеруєте і якою ви з радістю ділитеся з оточуючими. Дякую, що кожного разу на своїх концертах єднаєте таких різних і таких чужих один одному людей, які все ж таки мають дещо спільне. Адже всі вони у певний період життя відкрили для себе творчість 5'nizza. Хтось уже був зрілою і дорослою людиною, хтось легковажним студентом, а хтось, як я, відчайдушною школяркою, яка жила ше такими наївними дитячими мріями. І дякую людям, які ходять на такі концерти у фан-зону, діляться своєю енергетикою і дихають у потилицю, або підставляють своє плече, коли тебе трохи заносить :) Ці люди ше дорогою до метро продовжували наспівувати такі знайомі пісні, бо 5'nizza - то ♥♥♥

Ніачьом 3.0.

Одним із моїх новорічних резолюшинс було писати в цьому блозі щотижня. Ох, Карл! Щотижня! За моїм планом до кінця року тут мало вийти 52 дописи. Оскільки цифра 52 така якась нєочєнь, то я записала в резолюшинс 50 дописів. Ну, можу ж я два тижні полінуватися і нічого не писати. Але лєнь - дєло прогрєсірующє. Нє, я не можу сказати, що я весь цей час відлежувалася і нічо не робила, але справа в тому, що всьо, шо я робила ніяк не надихало мене на створення нового допису. Ця дострокова сесія була дуже насиченою не тільки заліками та екзаменами, а й подіями і новими враженнями. Еге! 

Тільки, коли ти приходиш додому вся така натхненна і піднесена, дивишся в розклад і розумієш, що ше дофіга всього треба зробити, то шось ця писанина відкладається на невизначений термін. Але травень видався прекрасним. І то я не тільки завершення сесії маю на увазі)) іф ю ноу вот ай мін :D 
Ну бліже к дєлу. У Житомирі вперше за енну кількість років відкрили водонапірну вежу, що стало гарним приводом для її відвідин. Місцеві активні людиськи, серед яких я впізнала Кострицю (міровой чєлавєчєк, який ше за моєї молодості сидів у журі економічних турнірів і навіть читав мою МАНівську з економіки!!!), хочуть у вежі створити якийсь дуже крутий культурний центр, де можна буде постійно тусити. І та, тоді іноземці, які нєпонятно яким чином опиняються в Житомирі, матимуть гарну можливість побачити водонапірну башту не лише ззовні, а й зсередини. Це настільки крута ідея, що тааа я пройшла вісім сходових майданчиків серед пилу, бруду і павутиння, аби залишити свій голос на підтримку даного проекту. Надіюся, доживу до того прекрасного моменту, коли нас всіх покличуть на відкриття культурного центру в стінах водонапірної башти.
Ще однією крутою подією травня був Джазовий фестиваль у Житомирі, який зібрав досить велику тусовочку міста біля камня на Замковій горі. Погода, яка того дня теж міксувала звуки і ритми то сонця, то дощу, не завадила проникнутися особливою атмосферою джазової музики. Прекрасний-прекрасний вечір! І та, я досі так по-дитячому тішуся отим гарним моментам, коли приходиш на якийсь мистецький захід у Житомирі і зустрічаєш купу знайомих, які не тільки діляться усмішками, а й теплими обіймами)) Програма фестивалю була яскравою і насиченою, хоча я не зовсім розуміла, яким чином творчість Каті Чілі пов'язана з темою джазу. Проте, послухавши Катю наживо,  відкинула всі свої сумніви й упереджене ставлення, бо то був такий своєрідний перфоманс, який в певні моменти перехоплював подих і пускав мурах по шкірі. Ох, Катя Чілі неймовірна! То просто не порівняти з телевізійною версією, яку можна було спостерігати на Голосі. Катю треба слухати лише наживо!
А в останній день сесії, коли ми святкували її завершення (ох, то було кльово!), аматорський театр "Понтеончик" потішив новою виставою. Сказати, що це було ваааууу - нічого не сказати. Вистава "Ху из доктор?" зібрала велику кількість прихильників, які готові навіть були стояти, аби не пропустити такої події. Неймовірний музичний супровід місцевих гуртів "Retro21" і "Betterfly" допоміг створити особливу камерну атмосферу. Але найцікавіше то, шо передісторією даної вистави було знайомство з жіночкою, з якою ми разом їхали в одній маршрутці, де одна маленька дівчинка везла в клітці кошенят. Жіночку настільки зацікавили кошенята, що вона взяла собі одненьке і разом з ним пішла на виставу. Отак маленьке кошеня вперше у своєму житті опинилося в театрі :) У такі моменти чітко відчуваєш оце добро і красу, які керують хорошими людьми.
Ну, от якось так. Ше до речі, дехто питав, чи буде продовження розповіді про мандрівки Америкою. То так приємно, що цей дехто - це не тільки твоя мама)) але та, як би то вже було неактуально, але я допишу ці історії, щоб розгрузити свою голову від оцих всіх спогадів.
Stay tuned, гайз. Треба ж нарешті виконувати свої новорічні резолюшинс. 

Як я їхала додому

Історія про те, як я їхала з Житомира до Малина через Бердичів, Ужгород і Львів :)

Обожнюю міста і людей, людей і міста, людей у містах - два невід'ємні компоненти мого життя, які можна інтерпретувати у довільному порядку. Можна довго дискутувати про важливість одних або інших, але для мене вони рівноцінні, адже без мандрівки новим містом не було б людей, а без людей було б відсутнє повноцінне враження про місто. Так от, зі всіх трьох варіантів розгортання мого найближчого майбутнього, про які я згадувала в одному зі своїх постів в інстаграмі, спрацював лише останній, суть якого полягала у відсутності будь-якого плану. Та, план, якого, по суті, не існувало, таки спрацював! Щоб не вибиватися з тренду, я вирішила поїхати і подивитися на ту неймовірну красу цвітіння сакури в Ужгороді, а дорогою додому заглянути до Львова і побачитися з Юльою. 

Своїх перших попутників я зустріла ввечері на пероні у Бердичеві, які, на щастя, вийшли раніше Ужгорода. Історія нашого спілкування заслуговує окремого допису, бо таких яскравих персонажів двома реченнями не опишеш. А зранку були неймовірні краєвиди Карпат за вікном потяга і чарівний Ужгород, який тішив гарною погодою. Я прислухалася до місцевої говірки і, чесно кажучи, було складно розібрати слова, які лилися з вуст перехожих. Відразу кинулися в очі автівки, які пролітали повз і мали реєстраційні номери різних країн Європи. Насправді, в Ужгороді зароджується якесь відчуття європейськості, коли всі навколо такі розслаблені блукають вузенькими вуличками і насолоджуються сонячною погодою. 

міні-скульптура Джона Леннона

Покинувши вокзал, я попрямувала до Ужгородського замку, який просто потопає у цвіті сакури. От саме на території замку є гарні локації, де сонце пробивається крізь густо всіяні квітами гілки дерев і ненав'язливо пускає бісики, засліплюючи тебе. Незважаючи на велику кількість туристів, на тій же території замку дуже легко знайти безлюдний куточок, куди не всі доходять зі своїми екскурсійними групами. 

А наступним пунктом була пішохідна вулиця Корзо, де розташовані всі класні заклади міста. От саме в центрі помічаєш велику кількість циган, які ходять поміж столиками на літніх терасах і тихенько роблять свою справу. Хоча, знаєте, після величезної циганської навали на київський вокзал, де мені пощастило побувати під час Твоєї Країни, ужгородські цигани нагадували лише якусь невеличку шайку. Тим не менш, я старалася остерігатися представників цього дивного народу, які в принципі ніколи не вселяли довіру. А от спустившись вуличкою Корзо до набережної, можна помітити багато отих літніх терас. І на одній з них сидів Любка. Ага, той самий найзавидніший холостяк Закарпаття, який нещодавно відмовився від цього титулу, представивши свою наречену. Ех, такі-то справи! Але уявіть наскільки той центр Ужгорода маленький, що отак спонтанно я зуміла опинитися в потрібну хвилину і у потрібному місці, щоб уздріти письменника Любку з нареченою. Певно, заради того і варто було їхати до Ужгорода :)

пішохідний міст через річку Уж

Потім я ще тричі перетнула річку Уж трьома різними мостами, один з яких був пішохідним, і відшукала кілька потішних міні-скульптур, які останнім часом стали справжньою візитівкою міста. А ше я насолоджувалася тим прекрасним часом наодинці з собою в полюванні за вдалими кадрами місцевих жителів та навколишніх краєвидів. Якісь бабці люб'язно підказували мені що саме варто зловити своїм об'єктивом, мило усміхалися і чистою українською бажали гарного дня. Такі милі дрібнички і сформували щиру любов до Ужгорода - міста, яке своїми вузенькими брукованими вуличками нагадувало мені Італію, в якій я ше навіть не була :)

мальовничі закутки Ужгорода

Статуя Свободи

неймовірна краса, коли цвіт опадає від вітру

жахлива якість фото ;с
енівей, прекрасні спогади))

Десь ближче до вечора, я почала рухатися в напрямку вокзалу у пошуках свого поїзда, який пізно вночі мав висадити мене у Львові. 15-те місце 3-го вагону 99-го потягу і щасливий рандомайзер під назвою "Укрзалізниця" познайомив мене з дівчинкою з Індії. Та, навіть в українських потягах можна зустріти індусів, з якими у мене свій особливий зв'язок ще з посткросерських часів. Aayushi (ім'я дівчини з Індії) спершу говорила якимсь міксом української, російської та англійської, що просто унеможливлювало спілкування. І тільки от перейшовши на англійську, нам вдалося поговорити про все на світі, починаючи від навчання і завершуючи бойфрендами. Запитаєте, що дівчина з Індії робить в Україні та ше й у поїзді, сполученням Ужгород - Київ? У мене виникло те саме запитання у той момент. Aayushi навчається на медика в Чернівцях, оскільки аналогічна освіта в Індії набагато дорожча. А в Ужгород вона приїжджала на медичну конференцію, де виступала зі своєю доповіддю. 6 годин розмов дорогою до Львова, фото на пам'ять, взаємний фолловінг в Фейсбуці і обіцянки зустрітися одного дня у Києві. Крім Aayushi у тому поїзді я ще познайомилася з дівчинкою Надією з медичного, яка того дня була на тій конференції, де виступала Aayushi. Надя постійно мило усміхалася і пригощала нас пряниками, які вперше дуже обережно куштувала Aayushi. А ше в тому поїзді ми познайомилися з 5-тирічною дівчинкою Алісою з Мелітополя, яка постійно кидала якісь кумедні фразочки, з яких всі сміялися. 

затишний дворик Львова

О 23-ій годині ночі я попрощалася зі своїми новими знайомими і вийшла на перон вокзалу Львова, за яким так неймовірно сумувала з часу останнього візиту у вересні. Така вже знайома львівська бруківка нічної Городоцької, перших кроків якою уже достатньо для широкої усмішки на обличчі. Я вже якось писала, що Львів для мене - то люди, перше твішось і незабутні розвіртуалення, прогулянки під дощем, пісні під гітару і теплі обійми. То все Львів! І кожного разу він інакший, але завжди має в запасі свою нову мудрість, яку намагається донести до мене. Юль, дякую за розмови, прогулянку і відчуття затишку. 

Львів у дрібницях

Тільки от цього разу Львів не обмежився звичними ритуалами. Свого другого ранку у Львові я познайомилася з Єгором, чуваком, який організовує екскурсії катакомбами Одеси. Ранкова розмова за вівсянкою з яблуками, і раптом я погоджуюся на пропозицію погуляти з ним і його польськими друзями. Дивно, наскільки легко і невимушено в певній мірі я почувалася з цими незнайомими людьми, які міксували англійську, російську і польську. Як виявилося, перед тим, як йти з поляками на Личаківське кладовище, то треба запастися неабияким терпінням :) Вони ж там кожен куточок досліджують. А от дорогою на кладовище ми натрапили на якесь дивне кафе, яке в принципі складно знайти, але яке здивувало низькими цінами порівняно з закладами у центрі міста. Атмосфера того кафе не вирізняється чимось особливим, хіба лише відвідувачі звідти виходять і ледве волочать ноги від хмелю в голові, але то таке - де того тільки не побачиш. А меню там має якийсь дивний десерт з назвою "Білосніжка і сім гномів". І той момент, коли Зоф'я питає, а шо то таке, а ти навіть не знаєш як та назва пов'язана з чорносливом, збитими вершками і горіхами, які присутні в тому десерті. І хто таке їсть? 

А після Личаківського кладовища, ми швиденько обійшли всі церкви, які цікавили Зоф'ю та Ігоря в радіусі Площі Ринок. 

Я от все думала, як дивно в тому житті перетинаються стежки різних людей, адже першопочатково планувала заглянути до Львова лише на один день, аби побачитися з Юльою. Але оскільки у Юлі не виходило того дня зустрітися, я продовжила своє перебування на ше один день і відповідно змінила один квиток потяга на інший. І от, якби не ця маленька деталь, то я б не ночувала у тому жахливому хостелі, де всі бухали і зранку не познайомилася б з Єгором і його друзями поляками. Дякую за цікавий досвід, нові знайомства і тістечко з вишнями :)

А додому я таки доїхала своїм улюбленим 142-им поїздом о 9-ій ранку 1-го травня. Отак, власне, розпочинається останній місяць весни 17-го. Малин зустрів звичною атмосферою маленького містечка, яке завжди вражає мене своєю тишею кожного разу, коли я туди повертаюся. Не те щоби я не люблю тишу - ні, просто я вже так звикла бути у вирі подій, у кінофільмі, кадри якого постійно змінюються з неймовірною швидкістю. А от вдома загострюється відчуття атрофованості.

Твоя країна - Київ

Якщо ви думаєте, що знаєте Київ, то, повірте, навіть після 4-х з половиною років одноденних блукань цим містом кожного місяця, воно знайде чим вас здивувати. Я довго сумнівалася, чи реєструватися на візит до Києва, коли вартувало б відвідати ще стільки незнайомих обласних центрів України, куди не ступали мої ніжки. Пам'ятаю, як енну кількість разів реєструвалася на ТК у Чернівці, а після 5-ої невдачі просто взяла і сама туди поїхала. А перед тим були ше Тернопіль, Харків, Одеса... і все ніяк. Тому на ТК у Києві реєструвалася за годину до дедлайну і без особливої надії. А тепер уявіть моє здивування, коли 11-го квітня мені пише Ліза з новиною, що мене взяли на ТК. 

Я завжди подорожую сама. Самостійно складаю маршрути, планую, де зупинитися, вирішую, що поїсти, або інколи з легкістю можу обійтися і без їжі. Мені подобається це відчуття свободи у мандрах, коли ти йдеш і робиш тільки те, що тобі хочеться. Я люблю зустрічати нових людей у мандрівках, ділити з ними кімнату у хостелі і глибокої ночі говорити з ними про життя, друзів і суб'єктивне сприйняття світу. І кожного разу, коли доля дарує мені нові знайомства, я щиро дивуюся, наскільки прекрасним є це життя, якщо я маю можливість вислухати думки енергійних екстравертів, з якими б ніколи не наважилася б заговорити у своєму повсякденному світі. Ці чарівні люди чітко знають чого хочуть і своїм настроєм мотивують мене рухатися вперед. І кожного разу я, ніби вперше, долаю свою сором'язливість, ховаю спітнілі долоні і вірю, що сказані мною слова хоча б на 10 відсотків звучатимуть так само чітко й логічно, як і в моїй голові, а не губитимуться десь в закутках мозку. Но нєт! :)

7 організаторів, 1 фотограф і 10 учасників візиту, серед яких скромненько затусувалася і я. Це не просто новий досвід, а тотальний вихід зі своєї зони комфорту і занурення в компанію людей, яких ти абсолютно не знаєш. Віддаю належну шану оргам - купа ігор та інтерактивчиків з тімбілдінгу для побудови гарних відносин всередині нашої компанії трішки розвіяли напругу.

Перший день запам'ятався насиченими прогулянками, спільними фотографіями, лекцією з ораторської майстерності від прекрасної Віоли і тим дивним відчуттям, коли викупаєш ідею гри "Торговий центр" :))   І от коли місто починало тонути у вечірніх сутінках, а повітря ставало все холоднішим, ми сіли на лавці в надії подарувати блаженний перепочинок своїм ніжкам, а в результаті отримали поживу для розуму. Це був тренінг Олега про лідерство і головні цінності у житті. Ми всі долали в собі страх публічного виступу і виходили аби поділитися своїм найсокровеннішим. Людоньки, які ж ви прекрасні у своїх теплих словах, усмішках і щирій безпосередності. У такі моменти розумієш, що неважливо якого ви віку, з яких ви міст чи регіонів України, коли разом ви розділяєте спільні ідеї і цінуєте найважливіше з того, що маєте - сім'ю, друзів, незалежність і прагнення до саморозвитку. І дякую Олегу, який підсумував те все одним словом - люди, заради яких і варто жити. 

То був довгий вечір роздумів дорогою на Троєщину, де мешкав наш хост. Один спальник на двох і пальто замість пледа, але ми пережили цю ніч з Дашою і Сашою. Наступного ранку нас, втомлених вчорашніми прогулянками і замерзлих до кісточок, організатори вирішили розігріти ранковим квестом муралами. І це було найкрутіше завдання за весь візит. Як же я обожнюю шукати локації, розгадувати ребуси, загадки і з головою занурюватися у командну діяльність, коли є лише ціль, а всі труднощі не такі вже й страшні з цими людьми. За дивним збігом обставин, на Пейзажній алеї ми натрапили на знімальну групу програми "Я соромлюсь свого тіла" :D Та сама програма, з якої так кепкують у Твіттері через всьо, шо там показують) Тепер треба буде моніторити нові випуски, щоб подивитися там на наших людисьок, які захотіли відчути себе зірками телебачення. 

А от вечір другого дня запам'ятався неймовірною локацією біля НСК Олімпійського, де, власне, ми спостерігали за заходом сонця і пробували підкорити вогонь. Насправді, ми лише практикувалися у роботі з тим цікавезним реквізитом, а потім з великим задоволенням та захватом спостерігали за вогняним шоу. Прекрасні орги не лишили нас без сюрпризів і подарували нам можливість загадати власні бажання, а потім відпустити їх разом з ліхтариками у вечірнє небо Києва. 

Той вечір плавно перейшов у нічний квартирник з настільними іграми, смаколиками і піснями під гітару. І дарма, що втома накривала з головою, а ніжки просто відмовлялися рухатися, ми усміхалися і тішилися, рефлексуючи всі ті пережиті разом моменти. Не пам'ятаю о котрій ми всі позасинали, кожен у своєму спальнику на підлозі у кімнаті Віті, але точно пам'ятаю, як складно було прийти до тями зранку в неділю, коли вся втома недоспаних ночей накотилася з раннім підйомом. Але я вдячна за кожен момент того дня, коли ми всі дружно снідали славнозвісною київською перепічкою, і як Гена заспокоював нас, що ніхто від неї не погладшає, бо ми  і так вже втратили купу кілокалорій, подолавши разом 50 км.

А ще, неділя запам'яталася теплими прощаннями, обіймами в переході на Майдані і розкриттям всіх секретиків наших таємних друзів. 

Складно повірити, що ці три дні ТК у Києві завершилися, ми всі роз'їхалися своїми містечками та регіонами нашої країни і хтозна, чи зустрінемось ми колись у майбутньому. Але я вже на власному досвіді переконалася, що світ, ну, дуууже тісний, і в такій крихітній, насправді, Україні завжди реально зустріти когось знайомого. А якшо ще підключити теорію 6-ти рукостискань, то можна взагалі багато цікавинок з'ясувати))

Прекрасні орги: Надя, Настя, Саша, Олег, Ліза, Маша, Валєра і Гена, завдяки якому наші 3 дні у Києві можна переживати знову і знову, переглядаючи 6 гігабайт фотографій. 

Дякую вам, людоньки, за світло, тепло, обійми, "Я не той" під гітару і купу позитивних вражень, які я завжди консервую глибоко у душі.

My American Trip 1/5

Важкий рюкзак за плечима, 26-ти кілограмова валіза, перев'язана синьо-жовтими стрічками, зламаний фотоапарат і 2 дні в запасі - з таким скромним надбанням я ступила на чиказьку землю. Чіткий план і маршрут, який я проклала заздалегідь, не давали мені шансу заблукати. Аве гугл картам, які ще ні разу мене не підводили. 

Від ранішнього підйому о 5-ій ранку та зміни кількох міст за останні 8 годин, день тягнувся, ніби густа патока. Перше знайомство з тим хитромудрим апаратом покупки проїзного на метро і ура - я вже спокійно сиджу у вагоні, притримуючи валізу, рахуючи станції і спостерігаючи за людьми. 

Типове велике місто з його невід'ємним hustle and bustle. Якась дівчина сиділа в метро і на ходу наносила макіяж. Як виявилось пізніше, не дарма - на одній із станцій зайшли три привабливі молодики, які протягом всієї поїздки говорили про роботу, своїх спільних знайомих і тусовки. Дівчина вже на автоматі випрямила спинку, ніби кішка, і потайки спостерігала за трьома друзями, які настільки були захоплені розмовою, що, здавалося, навіть не помічали її.

Ті образи людей глибоко врізалися у пам'ять, адже були найпершими з тих, за якими я могла спокійно спостерігати. 

Метро Чікаґо одне з найстаріших, тому воно досить незручне для таких мандрівників з тяжкими валізами. Десь на 10-ій сходинці при виході з метро я проклинала все, на чому світ стоїть і присягнулася, що більше ніколи у своєму житті не братиму у поїздку так багато речей. І лише пізніше в інших містах, я зрозуміла, що трохи погарячкувала зі своїми прокльонами, бо насправді вся справа у чиказькому метро. У самісінькому центрі воно доволі занедбане, брудне і незручне. Родзинкою у загальному враженні від нього став пацюк, якого я уздріла прямо на колії метро, на яку от-от мав прибути потяг. 

Дві години відпочинку у хостелі пом'якшили моє перше негативне враження і, зустрівшись з Кабіланом, з яким попередньо списалась на каучсерфінгу, я вирушила досліджувати місто. Ніколи не забуду моменту біля Букінгемського фонтану у самісінькому центрі міста, коли озиралася навколо і просто не вірила своїм очам. Величні хмарочоси, які де-не-де вже підсвічувалися вогнями, адже місто поступово поринало у сутінки; озеро Мічиган, від якого віяло якимсь таким безтурботним щастям і відчуттям літа; і величезна кількість людей на велосипедах, а також людей, які просто вийшли на пробіжку чи вигулювали свого домашнього улюбленця.

Індус за національністю, Кабілан постійно щось говорив англійською з різким акцентом. Натомість мені хотілося тихенько посидіти на самоті і помилуватися навколишньою дійсністю, у реальність якої так складно було повірити. Навряд чи можна передати словами ті відчуття, коли картинка з інтернету оживає і перетворюється у найреальнішу зі всіх реальностей реальність :) Кабілан хотів показати мені всі круті локації Чікаґо, тому ми поспішали обійти все до повного затемнення. Студент - архітектор за спеціальністю, він привертав мою увагу до різних чудернацьких споруд і коротким екскурсом в історію їхнього творення. Розповідав про свою сім'ю, яка кілька років тому з Індії переїхала до Сан-Франциско і досі там проживає. Тільки от він після деякого часу в Сані вирішив переїхати до Чікаґо, міста з неймовірною архітектурою, з коліями метро просто над проїжджою частиною і прекрасними мостами.

Отак за розмовами ми дійшли до мосту DuSable, перекинутого через Chicago River, яку щороку 17 березня, у День Святого Патрика, фарбують у зелений колір. Перебравшись на інший бік річки, ми пішли далі.

Кабілан розповідав про якесь чудесне місце, де продають нереальний шоколад. Я не зовсім розуміла мети нашого візиту в шоколадню, адже бюджет мій був обмеженим, і я вважала, що в Чікаґо з легкістю зможу прожити без шоколаду. Але Кабілан знав дещо більше. Справа в тому, що при вході в шоколадню стоїть дівчинка, яка безкоштовно пригощає всіх відвідувачів долькою чорного шоколаду. Отак пройшовшись туди-сюди, можна безкоштовно посмакувати вишуканим американським шоколадом Ghirardelli. І навіть чорний шоколад, який я просто терпіти не можу, виявився надзвичайно смачним. 

Адреса шоколадні: 830 N Michigan Ave, Chicago, Ghirardelli Chocolate – забігайте, якщо будете в Чікаґо.

Поласувавши шоколадом, ми направилися до головного туристичного місця Чікаґо – Millenium Bean. Доторкнувшись до монументу, так захотілося втекти від тієї купи туристів, які навіть ввечері фотографувалися з найвідомішою фасолькою світу. Кілька хитромудрих путівців, і ми з Кабіланом натрапили на якийсь вуличний фестиваль сальси в Чікаґо. Люди різного віку, статі та національності жили одним ритмом та мелодією, яка звучала зі сцени. І десь тоді, серед натовпу незнайомих мені людей, які спліталися в хитромудрих рухах запальної сальси, дихали і жили атмосферою нічного міста, яке освітлювалося тисячами вогників, я відчула ніжну любов до життя, яке воістину дарує мені неймовірні моменти. Кабілан ледве міг встояти на місці від тої живої музики, але ми пішли далі, бо надворі вже добряче стемніло, і я відчувала, як втома ранкового підйому накривала мене з головою. 

Вже пізніше того вечора я сиділа у їдальні чарівного HI Chicago Hostel, пила чай і спостерігала за нічними вулицями міста.

А от наступного ранку я вже самостійно блукала містом і мала на меті відвідати сервісні центри Чікаґо і при нагоді відремонтувати фотоапарат. 

Подальша історія повідає вам про мою недолугість і тотальний фейл, який тільки міг зі мною статися. Унаслідок першого візиту сервісного центру я загубила карту пам’яті з тими фотографіями, які вже я відзняла у своєму Піджен-Форджі. Таким чином, все, що лишилось у мене від подорожі – це неякісні телефоно-фото і проїзні з метро. Але на одному сервісному центрі я не зупинилась – пішла в інший, де власнику розповіла про свої пригоди і мандрівку Америкою. Літній дядечко щиро співчував мені, а потім раптом усміхнувся і протягнув троянду, яка самотньо стояла біля нього і яка, власне, потім у боковій кишені наплічника проїхала зі мною всі 5 міст і щасливо долетіла до Києва. Ех, ті прекрасні сивочолі дядечки, які лукаво усміхаються в свої окуляри і підтримують добрим словом. 

Внаслідок таких сумбурних пригод чиказькою землею, я не змогла повністю закохатися в місто і насолодитися його атмосферою. Хоча був ще один чудернацький момент, коли дядечко, який зупинився перед червоним світлом світлофора, жестом закликав мене усміхнутися. І та, хоч та американська привітність інколи буває награною і нещирою, але, погодьтеся, такі маленькі моменти однозначно покращують настрій і змушують усміхатися. Отак з теплом на душі я забрала свою валізу з хостелу і направилась в аеропорт О’Хара, де рано-вранці мала літак до Бостона. І та, то була моя перша ніч в чиказькому аеропорту, де було холодніше, ніж на вулиці. Я дрімала, просто схилившись на валізі, і після довгих годин очікування, пішла на реєстрацію рейсу, де мене з усмішкою зустрів гладенький працівник авіакомпанії єврейської національності, який глянувши на мої документи, російською побажав щасливої дороги. Ох, ця мультикультурна Америка!

P.S. Така "вчасна" серія дописів про мої блукання Америкою. Але як не крути, на блозі спогади стають вічними.

#якби_місто_було_людиною

Якби Малин був людиною, то він був би моїм близьким другом, який бачить мене наскрізь і від якого ніколи нічого не приховаєш. Він знає всі мої недоліки, провали і темні сторони моєї сутності, яка часом втомлюється мріяти і втрачає будь-яку віру в людей. Цей друг пам'ятає всі мої епічні падіння з велосипеда у дитинстві, місцевих собак, яких я завжди підгодовувала і книжки, за якими я ходила до міської бібліотеки. Він завжди сварив мене, коли я потребувала раціональної критики і підтримував у складні хвилини. Саме з ним ми інколи сиділи на ліжку не одної безсонної ночі і милувалися повним місяцем, який за щасливим збігом обставин завжди заглядає до моєї кімнати на даху. І лише він знає про таємничий портал у тій моїй кімнаті на даху, через який можна потрапити до районної бібліотеки. Ми часто вдихали той запилюжений запах старих книжок, які, здавалося, берегли маленькі таємниці своїх читачів. Мій Малин завжди слідкував за моїм поступовим розширенням горизонтів і пам'ятає ті моменти, коли мені вперше було дозволено самостійно блукати його вулицями, а згодом і передмістям. Він досі береже спогади з тих дворів, де взимку я босоніж ходила по снігу, влітку їла черешню і яблука просто з дерева, а в дощ постійно міряла калюжі. Це той з друзів, який завжди після короткої чи довгої розлуки, зустрічає мене теплими обіймами і запашними нахлясниками на домашній кухні. І саме там, в тих найрідніших 4-х стінах, де я спокійно орієнтуюся навіть у темряві, завжди акумулюється щастя під час щирих і відвертих розмов. І так приємно приїжджати додому, до свого рідного друга після довгих блукань великими пафосними містами і знати, що десь тебе люблять просто тому, що ти є. Тут нікому не потрібні твої високі досягнення та успіхи, тут достатньо твоєї теплої усмішки і радісних очей. 
Не дивлячись на всі мої провали і недоліки, цей мій близький друг вірить у мене найбільше. І де б я не була, і з якими б містами-людьми не заводила б дружбу, завжди знаю, що десь серед поліських лісів на мене завжди чекає мій вірний друг, з підтримкою якого і море по коліна. 

P.S. То все гарна ідея Марічки з Твіттеру про міста-людей. Долучайтеся з тегом #якби_місто_було_людиною

А тут історія про Житомир :)

невипадкові випадковості

Обожнюю, коли в життя вривається її Величність Провидіння. Тоді всі плани руйнуються і відбувається щось дійсно круте. Отак кілька тижнів тому я дізналася про цікавий захід СД платформи у ЧаРівному 11 березня і почала готувати батьків до можливої відсутності мене вдома на вихідних. Кілька телефонних розмов, і вони ніби змирилися з тою думкою, що я знову цілий день блукатиму незнайомим містом, спілкуватимуся з невідомими людьми і десь серед ночі повернуся в Житік. Для мене то була можливість відвідати ще один обласний центр і наблизитися до цілі #25областейдо25років. Але тут невтішні прогнози погоди посіяли сумнів у моїй голівці, і я з жахом уявила перспективу самотнього блукання дощовим містом і потім подальшою відсутністю найменшого бажання йти на цікавий захід. Ну, власне, десь в той момент я якимсь дивним чином помітила інформацію про Книжковий Форум у Житомирі. Знаєте, те відчуття, коли трапляються речі, про які ти навіть і не мріяв, а коли це стається, то ти довгий час не можеш в то повірити. Книжковий Форум у Житомирі??? То шось із категорії нереального)) У Житомирі навіть немає адекватної книгарні, а тут хтось книжковий фестиваль організовує. Хм...але саме ця новина змусила мене забути про СД платформу, ЧаРівне місто і "Живу бібліотеку". Отак завдяки дивним збігам обставин я познайомилася з ФРІшниками на форумі, зацікавилася їхньою діяльністю і подумала: "а чому б і собі не спробувати?" Не знаю що з того вийде, але, сподіваюся, що то буде цікавий досвід, бо робота в команді вчить не лише самоорганізації, а й раціональному знаходженню компромісів. А ще, коли ти інтроверт, то це таки дуже класний спосіб виходу із зони комфорту задля перспективи спілкування з цікавими людьми.

Інший приклад діяльності її Величності Провидіння - це зустріч з дівчинкою, яку я бачила рівно рік тому на останніх зборах Дебатного клубу. Але цього разу я зустріла її не у коворку, навіть не у кав'ярні, а в спортивному залі. Ці дивні відчуття, коли зустрічаєш людину не з такого вже і далекого минулого і починаєш усвідомлювати скільки всього змінилося протягом цього року. Отак мимоволі починаєш рефлексувати за тими старими-добрими дебатами то у Кавоманії, то на Острові Пасхи, згадувати всіх тих людей, які прийшли в твоє життя за такий короткий проміжок часу і розумієш, що то прекрасно рухатися вперед і не зупинятися на досягнутому. Такі прості зустрічі надають моєму життю сенсу, бо то дуже цінно залишатися в пам'яті людей, з якими ти свого часу розділив не один атмосферний вечір. А ще з кожним новим знайомством і потім спонтанними зустрічами на якихось заходах чи просто на вулиці, я відчуваю, що потроху вростаю в це місто. Думаєте, Житомир - то таке фу і не знаєте, що там цікавого можна знаходити? Повірте, не місце красить людину, а людина - місце. І от лише зараз, навчившись знаходити тут цікавих однодумців, я перестала нарікати на це місто, тому що красу треба шукати тут і зараз. І чим важче її часом буває знайти, тим більше ти цінуєш її в подальшому!

Вільні обійми

Якщо не маєте жодних ідей для подарунку на свято, то у будь-якій ситуації даруйте обійми. І та, можу стверджувати з впевненістю, що то найпрекрасніший спосіб розділити своє щастя і гарний настрій з друзями, або навіть з незнайомцями. Ще колись давно переглядала відео на Youtube про акцію "Вільні обійми" у різних куточках світу. Зворушливі кадри просто не могли залишити мене байдужою, тому я загорілася ідеєю взяти участь у подібній затії. Лише рік тому під час квітневої поїздки до Львова мені вдалося вмовити подругу на здійснення своєї мрії. Тоді все було спонтанно і нашвидкуруч. Ми обіймалися буквально півгодини, а усмішка тоді затрималася на наших обличчях на кілька днів. Отоді я зрозуміла, що цікаво було б мандрувати і організовувати такі затії в різних містах. 

Власне, ще до тої спонтанності на площі Ринок я не з чуток знала про цілющу силу обіймів. Ця традиція з'явилася у моєму житті з першими твіттерськими розвіртуаленнями. Я не знаю яким дивним чином Всесвіт у далекому 2013-му подарував мені магічного штурханця зареєструватися у Твіттері, але саме тоді у моєму житті почали з'являтися цікаві та неординарні люди. Тривале спілкування в мережі, обмін листами, листівками, телефонними дзвінками і моє перше в житті розвіртуалення, а потім #твішось. І ось ти бачиш знайомі обличчя з юзерпіків у Твіттері, підходиш до людей, і найперше, що тобі дарують, окрім усмішок, - це обійми. Такі, знаєте, теплі, щирі, інколи до хрусту в кістках міцні обійми. Десь тоді з такими новими знайомствами і з'явилася залежність від обіймів. Найбільша проблема полягала в тому, що своїх твіттерських друзів я можу зустріти у Києві, Львові, але аж ніяк не в Житомирі. І мені дуже хотілося б знайти таких людей в цьому місті, які не тільки не соромляться обійматися, а з радістю роблять то кожного дня при зустрічі та прощанні.

Ось так я виношувала ідею "Вільних обіймів" у Житомирі, але постійно шукала якісь відмовки і все не наважувалася вийти на вулицю. Лише перспектива самотнього вихідного дня 8 березня змусила мене підмовити подругу і разом вийти на Михайлівську. Я вкотре переконуюся у тій простій життєвій істині, що коли щось віддаєш, то воно неодмінно до тебе повертається. 

3 години обіймів, купа усмішок і коротких життєвих історій, які хочеться карбувати і пригадувати лише в особливі моменти. Люди настільки прекрасні, що я ще з більшою вдячністю шлю привіти Всесвіту, якийсь щось там собі знає. 

А були там...

• діти, які у своєму такому ніжному віці не соромляться обійматися і проявляти свої емоції;
• однолітки, які підтримували, вітали зі святом і бажали гарного настрою;
• дідусі і бабусі, які запитували про суть нашої ідеї і називали мене сонечком, коли я їх обіймала;
• серйозні дядечки і тітоньки, які усміхалися, коли бачили мене;
• люди, які допитувалися про нашу організацію, якої насправді не існує, адже вся ця затія - то лише моя ініціатива.

Незважаючи на критику, яка лунала з деяких вуст, і якої, на щастя, було дуже мало, я з радістю ділилася гарним настроєм з перехожими, аби хоч трішки зробити їхній день яскравішим і нагадати, що обійми - то найефективніший спосіб прояву уваги до найрідніших людей. Знаєте, інколи бувають такі ситуації, коли банально не вистачає дружнього плеча, яке прихистить у моменти найсвітлішого щастя або глибокого смутку, коли всі емоції майже вириваються на поверхню, але затримуються такими дурними думками на кшталт "а що подумають люди?" Так от, 20-ть років бурхливого плавання по життю (хе-хе:) дали мені зрозуміти, що думок стільки, скільки і людей. І якщо паритися через думку кожного, то можна з легкістю загубити себе у світі. Тільки от фішка в тому, що коли ти даєш волю емоціям і ділишся своєю внутрішньою красою, то ти завжди знаходиш своїх однодумців. Це може бути сотня людей, десяток або навіть одна особа, з якою, погодьтеся, вже набагато легше разом підкорювати вершини. Отак, з усмішкою на обличчі і схильністю бачити в людях лише хороше, я примножую щастя і любов навколо.

про весну.

А ви помітили, що весна цього року прийшла згідно з календарем? Не пригадую, коли так було востаннє. У пам'яті зринають лише спогади кучугур снігу, пронизливого холоду і температури нижче нуля серед березня. Тому, як не крути, а щось тут є таки дивовижного, адже весна раптом стала пунктуальною. Дивуюся ще з того, що я сама вже другий навчальний тиждень не запізнююся на перші пари. "Шось в лісі здохло", - скаже хтось, але фу-фу-фу. Чемні дівчатка такими слівцями не розкидаються. 

Пунктуальність - то, в першу чергу, спокій і внутрішня впевненість. Адже кожного разу, коли кудись запізнюєшся, то просто серце з грудей випригує від несамовитого поспіху і намагання встигнути хоча б кудись. І мушу визнати, що це прекрасно приходити вчасно на пари, використовувати час перед парою на читання якоїсь книжки, або просто споглядання за людьми. Ну, власне, хто там чим любить займатися. А ще ця пунктуальність виховує повагу до чужого часу, яким ти не маєш жодного права розпоряджатися. Тому так важливо приходити на зустрічі вчасно, щоб розмова розпочиналася з дружніх вітань, а не з фраз вибачення. Такі-то справи.

А що ще ця весна принесла? Навіть не знаю. Хіба що розлуку з найближчими людьми, за якими я постійно сумую, бо сім'я - це той мій затишний куточок, де не страшні жодні урагани. Скучила за тими жартами, які розуміють лише батьки, за вечірніми посиденьками і відвертими розмовами про все на світі, бо лише з ними я відчуваю себе комфортно. Та, але з іншого боку, ця маленька зона комфорту так затягує мене, що чим довше я користуюся її перевагами, тим складніше потім покидати її. Тому от вже пішов другий тиждень розлуки з домом, і я навіть не збираюся їхати туди найближчим часом, бо знаю, що потім буде складно. 

А от про найближчі дні. 8 березня на носі. Кожного року цього дня я була вдома, тішилася проблискам весняного сонця і сподівалася завжди на диво. Мені щастило кожного року отримувати тюльпани в подарунок, яким я щиро тішилась і яким ще більше тішилася Ася. Але, власне, якщо цього року я не вдома і про тюльпани можу тільки мріяти, то, певно, прийшов час створювати дива самостійно. Я шалена фанатка отого популярного руху "Вільні обійми". І вже мала невеличкий досвід обіймів на площі Ринок. Та й, власне, жодні твіттерські зустрічі не обходяться без міцних і теплих обіймів. Певно, завдяки Твіттеру у мене і з'явилася оця любов, коли ти хочеш - не хочеш, але обов'язково маєш обійняти кожного твіттерського при зустрічі та прощанні. Ну, чим не гарна традиція, а?) Так от, про "Вільні обійми". Сподіваюся, я зберуся з духом, нахватаюся якоїсь сміливості і в середу здійсню цю затію на Михайлівській у Житомирі. Бо, чесно кажучи, я вже страшенно скучила за теплими обіймами, адже твішось шось вже давно не було, а в Житомирі дуже складно зустріти трушного твіттерського. Тому летс ду іт! 

P.S. Такі ніачьом думки. Просто я дико розлінувалася і рідше пишу в своєму паперовому щоденнику, а тут постукав по клавіатурі і вуаля! :)