#якби_місто_було_людиною

Якби Малин був людиною, то він був би моїм близьким другом, який бачить мене наскрізь і від якого ніколи нічого не приховаєш. Він знає всі мої недоліки, провали і темні сторони моєї сутності, яка часом втомлюється мріяти і втрачає будь-яку віру в людей. Цей друг пам'ятає всі мої епічні падіння з велосипеда у дитинстві, місцевих собак, яких я завжди підгодовувала і книжки, за якими я ходила до міської бібліотеки. Він завжди сварив мене, коли я потребувала раціональної критики і підтримував у складні хвилини. Саме з ним ми інколи сиділи на ліжку не одної безсонної ночі і милувалися повним місяцем, який за щасливим збігом обставин завжди заглядає до моєї кімнати на даху. І лише він знає про таємничий портал у тій моїй кімнаті на даху, через який можна потрапити до районної бібліотеки. Ми часто вдихали той запилюжений запах старих книжок, які, здавалося, берегли маленькі таємниці своїх читачів. Мій Малин завжди слідкував за моїм поступовим розширенням горизонтів і пам'ятає ті моменти, коли мені вперше було дозволено самостійно блукати його вулицями, а згодом і передмістям. Він досі береже спогади з тих дворів, де взимку я босоніж ходила по снігу, влітку їла черешню і яблука просто з дерева, а в дощ постійно міряла калюжі. Це той з друзів, який завжди після короткої чи довгої розлуки, зустрічає мене теплими обіймами і запашними нахлясниками на домашній кухні. І саме там, в тих найрідніших 4-х стінах, де я спокійно орієнтуюся навіть у темряві, завжди акумулюється щастя під час щирих і відвертих розмов. І так приємно приїжджати додому, до свого рідного друга після довгих блукань великими пафосними містами і знати, що десь тебе люблять просто тому, що ти є. Тут нікому не потрібні твої високі досягнення та успіхи, тут достатньо твоєї теплої усмішки і радісних очей. 
Не дивлячись на всі мої провали і недоліки, цей мій близький друг вірить у мене найбільше. І де б я не була, і з якими б містами-людьми не заводила б дружбу, завжди знаю, що десь серед поліських лісів на мене завжди чекає мій вірний друг, з підтримкою якого і море по коліна. 

P.S. То все гарна ідея Марічки з Твіттеру про міста-людей. Долучайтеся з тегом #якби_місто_було_людиною

А тут історія про Житомир :)

невипадкові випадковості

Обожнюю, коли в життя вривається її Величність Провидіння. Тоді всі плани руйнуються і відбувається щось дійсно круте. Отак кілька тижнів тому я дізналася про цікавий захід СД платформи у ЧаРівному 11 березня і почала готувати батьків до можливої відсутності мене вдома на вихідних. Кілька телефонних розмов, і вони ніби змирилися з тою думкою, що я знову цілий день блукатиму незнайомим містом, спілкуватимуся з невідомими людьми і десь серед ночі повернуся в Житік. Для мене то була можливість відвідати ще один обласний центр і наблизитися до цілі #25областейдо25років. Але тут невтішні прогнози погоди посіяли сумнів у моїй голівці, і я з жахом уявила перспективу самотнього блукання дощовим містом і потім подальшою відсутністю найменшого бажання йти на цікавий захід. Ну, власне, десь в той момент я якимсь дивним чином помітила інформацію про Книжковий Форум у Житомирі. Знаєте, те відчуття, коли трапляються речі, про які ти навіть і не мріяв, а коли це стається, то ти довгий час не можеш в то повірити. Книжковий Форум у Житомирі??? То шось із категорії нереального)) У Житомирі навіть немає адекватної книгарні, а тут хтось книжковий фестиваль організовує. Хм...але саме ця новина змусила мене забути про СД платформу, ЧаРівне місто і "Живу бібліотеку". Отак завдяки дивним збігам обставин я познайомилася з ФРІшниками на форумі, зацікавилася їхньою діяльністю і подумала: "а чому б і собі не спробувати?" Не знаю що з того вийде, але, сподіваюся, що то буде цікавий досвід, бо робота в команді вчить не лише самоорганізації, а й раціональному знаходженню компромісів. А ще, коли ти інтроверт, то це таки дуже класний спосіб виходу із зони комфорту задля перспективи спілкування з цікавими людьми.

Інший приклад діяльності її Величності Провидіння - це зустріч з дівчинкою, яку я бачила рівно рік тому на останніх зборах Дебатного клубу. Але цього разу я зустріла її не у коворку, навіть не у кав'ярні, а в спортивному залі. Ці дивні відчуття, коли зустрічаєш людину не з такого вже і далекого минулого і починаєш усвідомлювати скільки всього змінилося протягом цього року. Отак мимоволі починаєш рефлексувати за тими старими-добрими дебатами то у Кавоманії, то на Острові Пасхи, згадувати всіх тих людей, які прийшли в твоє життя за такий короткий проміжок часу і розумієш, що то прекрасно рухатися вперед і не зупинятися на досягнутому. Такі прості зустрічі надають моєму життю сенсу, бо то дуже цінно залишатися в пам'яті людей, з якими ти свого часу розділив не один атмосферний вечір. А ще з кожним новим знайомством і потім спонтанними зустрічами на якихось заходах чи просто на вулиці, я відчуваю, що потроху вростаю в це місто. Думаєте, Житомир - то таке фу і не знаєте, що там цікавого можна знаходити? Повірте, не місце красить людину, а людина - місце. І от лише зараз, навчившись знаходити тут цікавих однодумців, я перестала нарікати на це місто, тому що красу треба шукати тут і зараз. І чим важче її часом буває знайти, тим більше ти цінуєш її в подальшому!

Вільні обійми

Якщо не маєте жодних ідей для подарунку на свято, то у будь-якій ситуації даруйте обійми. І та, можу стверджувати з впевненістю, що то найпрекрасніший спосіб розділити своє щастя і гарний настрій з друзями, або навіть з незнайомцями. Ще колись давно переглядала відео на Youtube про акцію "Вільні обійми" у різних куточках світу. Зворушливі кадри просто не могли залишити мене байдужою, тому я загорілася ідеєю взяти участь у подібній затії. Лише рік тому під час квітневої поїздки до Львова мені вдалося вмовити подругу на здійснення своєї мрії. Тоді все було спонтанно і нашвидкуруч. Ми обіймалися буквально півгодини, а усмішка тоді затрималася на наших обличчях на кілька днів. Отоді я зрозуміла, що цікаво було б мандрувати і організовувати такі затії в різних містах. 

Власне, ще до тої спонтанності на площі Ринок я не з чуток знала про цілющу силу обіймів. Ця традиція з'явилася у моєму житті з першими твіттерськими розвіртуаленнями. Я не знаю яким дивним чином Всесвіт у далекому 2013-му подарував мені магічного штурханця зареєструватися у Твіттері, але саме тоді у моєму житті почали з'являтися цікаві та неординарні люди. Тривале спілкування в мережі, обмін листами, листівками, телефонними дзвінками і моє перше в житті розвіртуалення, а потім #твішось. І ось ти бачиш знайомі обличчя з юзерпіків у Твіттері, підходиш до людей, і найперше, що тобі дарують, окрім усмішок, - це обійми. Такі, знаєте, теплі, щирі, інколи до хрусту в кістках міцні обійми. Десь тоді з такими новими знайомствами і з'явилася залежність від обіймів. Найбільша проблема полягала в тому, що своїх твіттерських друзів я можу зустріти у Києві, Львові, але аж ніяк не в Житомирі. І мені дуже хотілося б знайти таких людей в цьому місті, які не тільки не соромляться обійматися, а з радістю роблять то кожного дня при зустрічі та прощанні.

Ось так я виношувала ідею "Вільних обіймів" у Житомирі, але постійно шукала якісь відмовки і все не наважувалася вийти на вулицю. Лише перспектива самотнього вихідного дня 8 березня змусила мене підмовити подругу і разом вийти на Михайлівську. Я вкотре переконуюся у тій простій життєвій істині, що коли щось віддаєш, то воно неодмінно до тебе повертається. 

3 години обіймів, купа усмішок і коротких життєвих історій, які хочеться карбувати і пригадувати лише в особливі моменти. Люди настільки прекрасні, що я ще з більшою вдячністю шлю привіти Всесвіту, якийсь щось там собі знає. 

А були там...

• діти, які у своєму такому ніжному віці не соромляться обійматися і проявляти свої емоції;
• однолітки, які підтримували, вітали зі святом і бажали гарного настрою;
• дідусі і бабусі, які запитували про суть нашої ідеї і називали мене сонечком, коли я їх обіймала;
• серйозні дядечки і тітоньки, які усміхалися, коли бачили мене;
• люди, які допитувалися про нашу організацію, якої насправді не існує, адже вся ця затія - то лише моя ініціатива.

Незважаючи на критику, яка лунала з деяких вуст, і якої, на щастя, було дуже мало, я з радістю ділилася гарним настроєм з перехожими, аби хоч трішки зробити їхній день яскравішим і нагадати, що обійми - то найефективніший спосіб прояву уваги до найрідніших людей. Знаєте, інколи бувають такі ситуації, коли банально не вистачає дружнього плеча, яке прихистить у моменти найсвітлішого щастя або глибокого смутку, коли всі емоції майже вириваються на поверхню, але затримуються такими дурними думками на кшталт "а що подумають люди?" Так от, 20-ть років бурхливого плавання по життю (хе-хе:) дали мені зрозуміти, що думок стільки, скільки і людей. І якщо паритися через думку кожного, то можна з легкістю загубити себе у світі. Тільки от фішка в тому, що коли ти даєш волю емоціям і ділишся своєю внутрішньою красою, то ти завжди знаходиш своїх однодумців. Це може бути сотня людей, десяток або навіть одна особа, з якою, погодьтеся, вже набагато легше разом підкорювати вершини. Отак, з усмішкою на обличчі і схильністю бачити в людях лише хороше, я примножую щастя і любов навколо.

про весну.

А ви помітили, що весна цього року прийшла згідно з календарем? Не пригадую, коли так було востаннє. У пам'яті зринають лише спогади кучугур снігу, пронизливого холоду і температури нижче нуля серед березня. Тому, як не крути, а щось тут є таки дивовижного, адже весна раптом стала пунктуальною. Дивуюся ще з того, що я сама вже другий навчальний тиждень не запізнююся на перші пари. "Шось в лісі здохло", - скаже хтось, але фу-фу-фу. Чемні дівчатка такими слівцями не розкидаються. 

Пунктуальність - то, в першу чергу, спокій і внутрішня впевненість. Адже кожного разу, коли кудись запізнюєшся, то просто серце з грудей випригує від несамовитого поспіху і намагання встигнути хоча б кудись. І мушу визнати, що це прекрасно приходити вчасно на пари, використовувати час перед парою на читання якоїсь книжки, або просто споглядання за людьми. Ну, власне, хто там чим любить займатися. А ще ця пунктуальність виховує повагу до чужого часу, яким ти не маєш жодного права розпоряджатися. Тому так важливо приходити на зустрічі вчасно, щоб розмова розпочиналася з дружніх вітань, а не з фраз вибачення. Такі-то справи.

А що ще ця весна принесла? Навіть не знаю. Хіба що розлуку з найближчими людьми, за якими я постійно сумую, бо сім'я - це той мій затишний куточок, де не страшні жодні урагани. Скучила за тими жартами, які розуміють лише батьки, за вечірніми посиденьками і відвертими розмовами про все на світі, бо лише з ними я відчуваю себе комфортно. Та, але з іншого боку, ця маленька зона комфорту так затягує мене, що чим довше я користуюся її перевагами, тим складніше потім покидати її. Тому от вже пішов другий тиждень розлуки з домом, і я навіть не збираюся їхати туди найближчим часом, бо знаю, що потім буде складно. 

А от про найближчі дні. 8 березня на носі. Кожного року цього дня я була вдома, тішилася проблискам весняного сонця і сподівалася завжди на диво. Мені щастило кожного року отримувати тюльпани в подарунок, яким я щиро тішилась і яким ще більше тішилася Ася. Але, власне, якщо цього року я не вдома і про тюльпани можу тільки мріяти, то, певно, прийшов час створювати дива самостійно. Я шалена фанатка отого популярного руху "Вільні обійми". І вже мала невеличкий досвід обіймів на площі Ринок. Та й, власне, жодні твіттерські зустрічі не обходяться без міцних і теплих обіймів. Певно, завдяки Твіттеру у мене і з'явилася оця любов, коли ти хочеш - не хочеш, але обов'язково маєш обійняти кожного твіттерського при зустрічі та прощанні. Ну, чим не гарна традиція, а?) Так от, про "Вільні обійми". Сподіваюся, я зберуся з духом, нахватаюся якоїсь сміливості і в середу здійсню цю затію на Михайлівській у Житомирі. Бо, чесно кажучи, я вже страшенно скучила за теплими обіймами, адже твішось шось вже давно не було, а в Житомирі дуже складно зустріти трушного твіттерського. Тому летс ду іт! 

P.S. Такі ніачьом думки. Просто я дико розлінувалася і рідше пишу в своєму паперовому щоденнику, а тут постукав по клавіатурі і вуаля! :)

Що про вас говорять ваші шкарпетки?

А чи задумувалися ви коли-небудь про таку деталь одягу, як шкарпетки? Яку роль вони можуть відігравати у вашому повсякденному образі?

Для когось шкарпетки - то лише банальна необхідність, а хтось за допомогою даної деталі одягу демонструє свою індивідуальність і представляє світові нонконформістські ідеї. Останні дослідження показали, що ексцентричні та дивакуваті шкарпетки не тільки можуть багато про вас розповісти, а також дати розуміння того, як вас бачать оточуючі. 

Саме шкарпетки є тою ключовою деталлю, за допомогою якої ви маєте скромний шанс показати іншим свій величезний потенціал. Більшість людей протягом життя притримуються ідеї конформізму. Наша внутрішня потреба бути частиною суспільства і постійне небажання бути вигнанцем у сучасному світі на підсвідомому рівні керують нами і впливають на те, як ми говоримо, приймаємо рішення та одягаємося. Люди настільки остерігаються всього невідомого, що навіть тоді, коли хтось не відповідає якимось суспільним нормам, вони починають вішати на них ярлички таких собі схиблених диваків. Проте, шкарпетки є своєрідною невибагливою і майже секретною зброєю, яка ховається під штанцями диваків. Вони майже непомітні в загальному образі, але створюють яскраву картинку вашої індивідуальності в свідомості людини, яка все ж таки їх помічає. 

Що ж можуть шкарпетки розповісти про вас?

Незважаючи на загальні конформістські погляди, дослідження, яке було опубліковане в The Journal of Consumer Research, підтвердило теорію, яка пояснює чому нонконформісти потенційно можуть мати вищий статус і бути більш кваліфікованими, ніж люди, які дотримуються суспільних норм. Справа в тому, що диваки не бояться проявляти свою індивідуальність і свідомо одягають яскраві шкарпетки - внаслідок чого виглядають більш компетентними в очах інших. Таким чином, люди сприймають нонконформістів в чудернацьких шкарпетках більш кваліфікованими, креативними та успішними.

Автори дослідження стверджують, що у деяких випадках нонконформістська поведінка може бути вигідною і якщо вона є обачною, то може підвищити ваш статус та рівень компетентності в очах інших людей. Уявіть собі серйозного бізнесмена у дорогому та вишуканому костюмі, який постійно проводить переговори з клієнтами і прагне відповідати їхньому високому статусу. І от, на одних з таких переговорів клієнт помічає яскраво-рожеві шкарпетки свого співрозмовника. Яке враження може скластися про бізнесмена? Навіть якщо така сміливість у виборі шкарпеток не відповідає загальним нормам дрес-коду, вона може представити світу, а в даному випадку - клієнту, відважну, дещо бунтівну і горду особистість людини, яка чітко знає, чого прагне у цьому житті.  

Досі уникаєте шкарпеток з дивакуватими візерунками? Маю ще один вагомий аргумент, який може переконати вас в протилежному. Професор Галінський, соціальний психолог Північно-Західного університету, провів дослідження, яке показало, що одяг, який ми постійно носимо, впливає на спосіб нашого мислення та прийняття рішень. І це стосується чудернацьких шкарпеток, адже одягаючи їх, ми ніби в деякій мірі демонструємо світові свою унікальність та впевненість. Приймаючи свою індивідуальність та одягаючи те, що нам до душі, ми генеруємо внутрішню любов по відношенню до себе. Таке сприйняття себе дуже тонко і якісно допомагає нам досягати успіху без реально наявної сміливості та впевненості. Даний вибір в одязі також яскраво відображає нехтування сучасними трендами та думкою інших людей. Одягаючи банальні чорні шкарпетки і керуючись традиційними нормами, ми ховаємо свою індивідуальність. У той же час наша кольорова пара шкарпеток втирає носа всім конформістам та загальним правилам суспільства. 

Власне, якщо вам глибоко начхати на всі ті традиційні дрес-коди і якщо ви обожнюєте яскраві кольори в своєму гардеробі - дайте волю фантазії! Адже яка різниця хто і що про вас думатиме - головне, ваше сприйняття себе, своїх унікальних рис і нонконформістської особистості. Інколи навіть ненав'язлива пара шкарпеток в червоний горох може повідати вашому співрозмовнику більше, ніж сотні формальних фраз. І як показують дослідження, ваша щаслива пара шкарпеток неодмінно приведе вас до успіху!

My winter trip

набережна Херсона

Не знаю звідки в мене та любов до дороги, поїздів, літаків і т.п., але я обожнюю мандрівки. І не важливо короткі вони чи довгі - головне атмосфера! Знаєте, то так чудово рухатися, пізнавати навколишню красу, знайомитися зі світом і відповідати на його любов та приязнь. Адже у світі так багато прекрасного, що його варто помічати, множити і ділитися ним. Тому, власне, і ще дихає живе мій блог. А цей допис буде про мою зимову поїздку, яку я здійснила напередодні свого 20-річчя. Ще минулого року вирішила започаткувати таку гарну традицію Pre-Birthday Trip, яка, думаю, з часом стане Birthday Trip. Керуючись ідеєю #25областейдо25років, вирішила цього року відвідати кілька міст. Все розривалася між заходом та сходом, обирала між Ужгородом та Харковом, а в результаті вирушила на південь. Маршрут простий: Херсон - Миколаїв - Одеса. Перші два міста були для мене абсолютно новими, на відміну від Одеси, яку я полюбила ще з літа 2015-го. 

Так от, 28 січня о пів на дев'яту ранку я вийшла з потяга, сполученням Київ-Херсон, у місті його кінцевої зупинки. Того ранку якраз сніжило, і відразу згадалася Лорелай Гілмор "Snow is always a good sign". І якось так сталося, що той день був особливим днем блукань, усмішок, гарної музики у кав'ярнях і сліпучого сонця серед зими. Зійшовши з тролейбуса на потрібній зупинці, попрямувала до набережної, де нагодувала місцевого собаку домашньою канапкою. Там, біля річки, вранці вихідного дня було дуже тихо і спокійно. Лише якась бабця з дідусем повільно ходили набережною, а якась дівчина гуляла зі своїм чотирилапим другом. Поки я фотографувала всю ту красу навколо, людей побільшало, і вже якісь діти з батьками захоплено годували чайок. Власне, потім я пішла блукати центральною пішохідною вулицею Суворова, де можна побачити купу мальовничих і дуже старих будинків, які привертають увагу де-не-де обшарпаними стінами, зберігаючи в собі таємниці кількох століть. Десь в самому серці вулиці Суворова я почула чарівний джаз, який лунав з одного місцевого закладу.

один з будинків у центрі Херсона

в одному з двориків

у Херсоні того ранку
прокидалася весна :)

Здається, Всесвіт передає мені теплі привіти за допомогою таких простих і ненав'язливих знаків. Потім я ще довгенько блукала центральними вулицями, заглядала у херсонські дворики, розгадувала хитромудрі малюнки на стінах будинків і випадково зустріла Жадана. Точніше, двері, на яких був закарбований один з його віршів. І якось Херсон від того став таким рідним-рідним, таким своїм, що, здавалося, ми з цим містом давно вже знайомі і, більше того, маємо якісь спільні смаки у музиці та поезії. Тому ось така натхненна і добряче замерзла, я побігла шукати кав'ярню з теплою атмосферою. І от, коли я вже зігріла свої задубілі пальчики, і щічки мої мали природній колір, а не морозно-червоний, я побігла далі досліджувати місто, на блукання з яким у мене лишилося якихось 3 години. Отак я пройшлася головними стежками центрального парку і вирішила потихеньку йти на вокзал пішки. Поки я йшла до вокзалу, натрапила на ще один місцевий парк з неймовірним видом на Дніпро, побачила ще кілька гарних будинків і раптом зрозуміла, що йду насправді у зворотній бік від вокзалу. Лишалося якихось півгодини до поїзда, і я вже швиденько заскочила у тролейбус, аби не втрачати дорогоцінних хвилин. І вже на вокзалі попрощалася з цим сонячним містом, сідаючи на потяг, сполученням Херсон - Харків, який дивовижним чином перетинав Миколаїв на своєму шляху. 

старий будинок у центрі Миколаєва

Годинка дрімань у теплому вагоні поїзда, який більше нагадував електричку через всіх тих тітоньок, які пропонували купити у них теплі пиріжки, якісь журнали чи боже упасі пляшку пива, і коли місто почало огортати сутінки, я саме прибула до міста корабелів, про яке  стільки чула від своєї Каті, з якою ми щасливо розминулися у всіх цих зимових мандрівках містами. Ех, Катя, я би дуже хотіла, щоб ти познайомила мене зі своїм рідним містом, показала всі його круті місця і ті затишні куточки, за якими ти постійно сумуєш в Житомирі. І та, я вірю, що все ще попереду, бо як казала Марічка, яка з радістю розділила зі мною один день блукань у Миколаєві, це місто варто обов'язково відвідати влітку. 

Так от, коли ввечері 28-го січня я вийшла з потяга і йшла в напрямку хостела, який, на щастя, розташований у 20-ти хвилинах ходьби від з/д вокзалу, Миколаїв склав враження таки великого міста, яке трішки загубилося у часі і досі береже радянські надбання. Чим ближче я наближалася до хостелу, тим глибшим було відчуття загубленості десь в радянській епосі. Знаєте, у мене часто деякі речі, міста, події пов'язуються з запахами, які глибоко врізаються у пам'ять і завжди, коли виринають з неї, нагадують ті прекрасні речі-асоціації. Так от, Миколаїв асоціюється у мене з запахом в'яленої риби, яку жувала моя сусідка по кімнаті, розпиваючи пиво, у хостелі. Ох, ті змішані відчуття, коли ти тільки заселився, перед тим вислухавши суворі правила проживання, які заперечували будь-які алкогольні напої в стінах хостела. На диво, моя сусідка виявилася приємною жінкою 26-ти років, яка того вечора не тільки пиво з рибкою мені пропонувала, а й розповіла всю історію свого життя і своїх найближчих подруг. Зізнаюся, що я страшенно люблю холериків, які ладні просторікувати годинами про все на світі і вимагають від тебе лише уважного слухання, співчуття і підтримки в залежності від теми розмови.

Не подумайте, що я зневажаю розмовами з такими людьми - ні! Насправді, я ловлю кожне слово, щиро усміхаюся кумедним висловлюванням і від душі підтримую свого співрозмовника, бо то, чесно кажучи, велика відповідальність. А ще холерики прекрасні своїм щирим сплеском емоцій, в яких відсутня фальшивість, і мені дуже прикро, що отак завдяки одній дівчині, я познайомилися з особливою категорією людей, які досі живуть у світі, де штучність, і награність давно витіснили природну красу. Якби не моя любов до хостелів і їх цікавих мешканців, я б ніколи не зустріла цю дівчину і тим паче, не заговорила б з нею, чи вона зі мною. А все тому, що ми крутимося в паралельних світах, де діють різні закони виживання. І мені, чесно кажучи, шкода її, бо щастя, насправді, не заключається у штучних віях, накладних нігтях чи великих губах. 
А тепер про Миколаїв, який 29-го грудня виявився занадто холодним для довгих прогулянок, але Марічка не злякалася морозу і таки показала мені місто таким, яким вона його знає. І от, як не крути, але коли з кимось блукаєш містом і кому повністю довіряєш свої думки, роздуми, враження, то якось зникає потреба запам'ятовувати вулиці і маршрути. Саме тому я не переймалася тим, що можу загубитися у такому великому місті, а просто насолоджувалася його атмосферою.

Дивовижно, що саме у Миколаєві дві річки Інгул та Південний Буг зустрічаються одна з одною і сплітаються в одну, ніби минуле і сучасність. Ми дивилися на замерзлу річку і тих відчайдухів, які сміливо гуляли по льоду, але вирішили не випробовувати долю і спокійно пройшлися мостом. Як виявилось, у Миколаєві просто неможливо заблукати, бо всі вулиці паралельні та перпендикулярні одна одній. А ще тут є особливі бруковані вулички з трамвайними коліями, які нагадують Львів, тому, наблукавшись вдосталь, ми пішли грітися до затишної Львівської майстерні шоколаду. Пізніше ввечері того дня я відігрівалася у хостелі і запрограмовувала себе на ранній підйом, адже потяг на Одесу відправлявся о 5:34 ранку. Та, і оту 20-тихвилинну мандрівку між хостелом та вокзалом я подолала за якихось 15 хвилин, бо зранку було і холодно, і трохи лячно блукати наодинці. 

нахабні одеські чайки 

щирі обійми моря ;)

А от 30-го січня Одеса зустріла мене сонцем і морозним повітрям. Заселившись у дивовижно милий Hipstel хостел, який впевнено можу всім порекомендувати, я пішла на побачення з морем. Ох, що не кажіть, а море за будь-якої пори року прекрасне. І ті, хто кажуть, що взимку в Одесі просто нічого робити, ймовірніше, не бачили бурхливого зимового моря. Майже три години споглядання-фіксування-усміхання морю і я не відчувала рук та ніг. Як виявилось, зі всіх трьох міст найхолоднішою виявилася Одеса і аж ніяк не Херсон чи Миколаїв. А от що цікаво, таких відчайдухів, які прийшли на побачення з морем виявилося багато. Хтось приходить сфотографуватися на фоні бурхливих хвиль, хтось цілеспрямовано йде з хлібом годувати чайок, а хтось просто приходить поговорити з морем, поділитися з ним своїми турботами і водночас вислухати його. І знаєте, море всім радіє, проявляє свою особливу увагу, обіймаючи своїми холодними хвилями і лукаво усміхаючись під променями сонця. 

морвокзал

Того дня емоції зашкалювали настільки, що після гарної вечері і теплого душу, стомлена раннім підйомом і морозними прогулянками, я засинала з щасливою усмішкою на обличчі. А от останній день січня я знову ж таки провела з морем. На Морвокзалі було, на диво, тихо і майже безлюдно. Море там спокійне і мовчазне, але не менш прекрасне. Добряче там замерзнувши, я знову побігла грітися у кав'ярню, де так засиділася, що надворі вже повністю стемніло.Кінець січня, а Одеса була досі святково вбрана у новорічні вогні і на Дерибасівський функціонував Різдвяний ярмарок. Ох, нічне місто виявилося таким прекрасним, що аж подих перехоплювало від тих ялинкових іграшок і гірлянд навколо. Але довго милуватися тою красою було нестерпно, бо я знову ж таки замерзла і пішла грітися в іншу кав'ярню, де сиділа до самого закриття, бо мій потяг був майже опівночі. 

А потім був холодний вокзал, перше привітання з Днем народження від знайомого монгола, у якого лютий наступив на 6 год. раніше, ніж у нас. Був нічний потяг з його цікавими попутниками, серед яких був нереально високий чоловік, чиї ноги постійно звисали з верхньої полиці у прохід, таким чином, утворюючи шлагбаум для всіх інших. А ще була тендітна рудоволоса дівчинка з букетом квітів та інструментом (здається, то була гітара), якій за дивним збігом обставин дісталося верхнє бокове місце. 
Власне, отак цього року мене наздогнало 20-річчя, але я тішуся, бо життя пліч-о-пліч з такими цікавими людьми занадто класне, щоб сумувати. І та, гарна ця традиція з Pre-Birthday Trip, бо я вже ось вдруге переконалася, що дива таки трапляються. І гарно, коли тобі вже завернуло на третій десяток, а ти продовжуєш помічати красу навколо, бо розумієш, що без цього ніяк. 

Ніачьом 2.0.

- А ви граєте в карти? - чую голос свого попутника у плацкартному вагоні 141-го потяга сполученням Київ-Львів. 

Ох, чому зі всіх кльових ігор, якими можна себе зайняти в дорозі, люди завжди обирають "Дурня"? Ну, ніби в світі і так мало дурнів, то треба поповнити їх світовий запас.

- Ні, - відповідаю.

- А ви віруєте в Бога? - знову чую голос свого попутника. 

Огоспаді, невже я схожа на людину, яка кожного божого дня прокидається і засинає з молитвою на вустах?

- Ні, - відповідаю категорично.

- А ви вживаєте алкоголь? - допитується все той же голос.

Ну, це вже інша справа!

Я усміхаюся і щиро протягую: "Звичааайно"!

Слава Богу мені вже 20 і я потроху знайомлюся з культурою вживання якісного алкоголю. Таа, грішок імеєцца. Мій попутник вловив тєму і такий питає: "А як часто?"

Ну, я ше взагалі зелена в цій справі, тому лукаво відповідаю: "По святах".

- А по святах яких? Церковних? Чи у вас кожен день свято?

Ну, парєнь, підйоб защітан.

- А вас як звати? Мене - Сергій. 

Півтори години дороги з Києва до Малина пролетіли, ніби 10 хвилин. Мій попутник разом з друзями щиро розпитував мене про життя, навчання і хобі. Цей Сергій розговорив навіть хлопця, який знітився, коли я привіталася, ввійшовши до вагону. Отак буває, що чарівний рандомайзер під назвою "Укрзалізниця" зводить тебе з харизматичними людьми, які родом з Мукачева і розмовляють чистою українською мовою.

- Ми бачимося з вами вперше і востаннє, тому розповідайте все. Не соромтеся нас.

Такі слова, ніби заклик, змусили мене задуматися. Неважливо як довго людина у твоєму житті - 2 роки чи 2 години. Головне, те, що вона привносить у нього, наштовхує на якісь очевидні речі, дає можливість зрозуміти важливість даного моменту. Найкрутіше - те, що ти з легкістю можеш ділитися думками, подіями з життя і не боятися наслідків отаких простих розмов. Ніхто не насміхатиметься з тебе за якусь зайву щирість чи не в тему сказаних слів, бо коли ти живеш тут і зараз, то всі слова раптом стають доречними і важливими. Мине тиждень, або навіть місяць, ми повернемося до своїх основних обов'язків і забудемо ті прості розмови, які лишилися в пам'яті 4-го вагону 141-го потяга сполученням Київ - Львів. Проте, інколи такої дружньої і ненав'язливої розмови достатньо, щоб потім усміхатися протягом одного вечора і продовжувати вірити у людей. Бо знаєте, я вірю у Всесвіт, який налаштовує все настільки ідеально і круто, що страшно вірити у реальність. А ше той Всесвіт знає "моїх" людей  і з кожним днем підкидає нові і цікаві знайомства. 

Люди, говоріть з незнайомцями, діліться своїми ідеями та почуттями. Одного разу вас таки почуюють! 

P.S. Даний текст опублікований тут і зараз аби запам'ятати дану мить, і він не несе в собі жодної цінності. Банальні думки сумнівної якості і фоточка для привернення уваги :)

‪#‎якби_місто_було_людиною‬

Якби Житомир був людиною, то він був би моїм хорошим другом, з яким би я час від часу гуляла і не боялася б у нього закохатися. Він би завжди критикував мої чудернацькі ідеї і не схвалював би поєднання моєї улюбленої червоної спідниці з зеленими кедами. "Ну бо, глянь на себе! Ти ж дівчинка!" Натомість я частково прислухалася б до його думки і таки шпацирувала б його вулицями у зелених кедах, але в джинсах замість спідниці. Він би частенько дувся на мене за те, що я втікаю в інші міста і потім йому з захопленням про них розповідаю. Та він, певно, так ніколи і не здогадався б, що в кожному новому місті я знаходжу речі-асоціації, які нагадують мені про нього. А я так і не наважувалася б йому про це сказати, адже він так кумедно морщить носика, коли дується. Нам би інколи зносило дах і ми бігали б під дощем, розхитували б підвісний міст над річкою, спостерігали б за білками у міському парку і складали б містичні історії про розетки в деревах. А коли місто огортали б сутінки, ми блукали б у пошуках атмосферних місць, де можна залюбки посмакувати кавою, й обмінювалися б амбіційними планами на майбутнє. Він би щиро обдаровував мене усмішкою і водночас ховав би за нею смуток, а його очі красномовно б мені говорили: "Дівчинко, ти в Житомирі - прокинься!" Ех, він би так ніколи і не дізнався б, що кожного вечора, коли я засинаю, коли думаю про всі щасливі миті, які мені довелося з ним розділити, і навіть тоді, коли я на нього злюся - завжди вірю у нього! Я вірю, що колись він обзаведеться атмосферною книгарнею, між полицями якої ми постійно ховатимемося і читатимемо один одному улюблені вірші. Я вірю, що колись він обов'язково прославиться своїми неймовірними краєвидами і рідкісними талантами. І ще я вірю, що коли комусь розповідатиму про свого такого щирого, трохи провінційного, але до біса простого у спілкуванні друга, ніхто не буде презирливо насміхатися, або навіть запитувати: "А хто то?" Адже якщо ви досі з ним незнайомі, то як можна складати власні враження про міста-людей на основі чуток?

Bullet Journal

Пам'ятаєте, як в останній тиждень уже минулого року ви були на грані істерики, відтерміновуючи дедлайни і не встигаючи зробити найнеобхідніші приготування до свята? Знайома картина для тих, хто кожного понеділка обіцяє собі розпочати нове життя і нарешті покінчити зі всіма невідкладними справами. Зазвичай запал розвиватися і вдосконалюватися зникає вже після перших труднощів. У такі моменти важливо не забувати про кінцеву ціль і продовжувати рухатися у потрібному напрямку. Але як це можливо, якщо ви звикли все відкладати наостанок? 
Веб-дизайнер з Нью-Йорка Райдер Керрол розробив методику планування Bullet Journal, яка допоможе впорядкувати ваше минуле, теперішнє і майбутнє. Тисячі людей у всьому світі користуються цією методикою ведення щоденників. 

• якщо ви обожнюєте складати to-do списки на будь-яких клаптиках паперу, аби не забути зробити найважливіші справи, а потім випадково губите їх;
• якщо ви обожнюєте справжній якісний папір та різні канцелярські дрібнички;
• якщо ви свято вірите, що власні цілі та мрії краще записувати у блокноті, аніж тримати у пам'яті, на яку не завжди можна покластися в епоху нестримного інформаційного потоку;

Дана методика створена саме для вас!

Bullet Journal розроблений з метою записування коротких думок, ідей та планів, які спонтанно виникають у вашій голові і потребують ретельної розробки у майбутньому. Адже відомо, що геніальні справи не робляться протягом дня - вони потребують періоду дозрівання та вигодовування, протягом якого ви матимете можливість детально обмірковувати і вдосконалити свою ідею. 

Як це працює?

Щоб створити власний Bullet Journal вам знадобиться банальний блокнот, який ви знайдете в канцелярії свого міста. Він не повинен бути дуже великим за розміром, тому що тоді ви навряд чи будете носити його з собою. А от маленький за розмірами блокнот не буде практичним у використанні, тому зосередьтеся на середньому розмірі планнера гарної якості, який повинен служити вам протягом всього року. 

Гарним плюсом блокнота будуть вже заздалегідь пронумеровані сторінки, але то не так важливо, тому що розставити цифри можна і самостійно. Пронумеровані сторінки в подальшому допоможуть впорядкувати зміст вашого блокнота. Щоб з легкістю знаходити потрібний розділ, відведіть для цього першу сторінку свого нотатника. 

Перші сторінки після змісту, як правило, відводяться для планів на рік. Це може бути звичайний to-do список, або щомісячно розділений планнер на рік, де ви записуватимете свої невідкладні справи і за будь-якої нагоди зможете поповнювати даний список. 

Наступні сторінки можна відвести для різних колекцій, тобто різноманітних списочків, у введенні яких ви зацікавленні. Наприклад, список прочитаних книг, фільмів для перегляду чи адрес важливих людей, з якими ви постійно листуєтеся і в разі чого зможете відправити їм листівку з будь-якої точки нашої планети. 





Ну, а далі найцікавіше. Кожен Bullet Journal має щонайменше дві сторінки, присвячені кожному місяцю року. На першій сторінці ви записуєте назву місяця і стовпчиком нумеруєте кожен день. Навпроти того чи іншого дня ви записуєте якусь подію, дедлайн чи зустріч, на якій ви повинні бути присутніми, тобто все, що є для вас важливим саме в цей день. А на іншій сторінці, суміжній з першою, ви нотуєте конкретні цілі, яких прагнете досягнути протягом даного місяця. Ці цілі ви можете формувати на основі своїх річних, оскільки в тому і полягає ідея раціональної продуктивності у рівномірному розподілі навантаження. Наприклад, ви плануєте протягом року прочитати 12 книг, то вам достатньо кожного місяця читати якусь одну книгу. Наступні сторінки ви можете заповнювати щоденним плануванням свого місяця. Тут банально записуєте дату і всі проблеми, які потрібно вирішити, якісь ідеї, які потребують розробки чи дослідження. Тут ви маєте повну свободу і можете навіть складати і записувати звичайні списки покупок, які завжди губляться у глибинах наших торбинок. 

Також важливо розуміти, що система Bullet Journal пропонує нам цікавий метод упорядкування таких різноманітних нотаток. Дані позначки, які створив Райдер Керрол і відрізняють Bullet Journal від усіх інших систем планування. Звичайною крапочкою позначають справи, які потребують виконання. Коли ви справилися з даним завданням, просто замість крапки малюєте хрестик. Тире позначає якусь нотатку, яку вам обов'язково потрібно запам'ятати. Порожнім бубликом позначають якісь події, де ви повинні бути присутніми. Зірочкою позначають справи, які потребують невідкладної уваги. Намалювавши стрілочку, показуєте, що виконання даного завдання ви перенесли на інший день. Райдер Керрол пропонує нам не дорікати собі, що ми чогось не встигли зробити протягом якогось певного дня чи місяця. Достатньо лише позначити дане завдання стрілочкою і переписати на новий день чи місяць. Головне, пам'ятайте, що чим більше справ накопичиться в майбутньому, тим важче їх вирішити за обмежений проміжок часу. Особливо зацікавленні в маркуванні своїх списків люди, вигадують свої позначки, тому підключайте уяву і поповнюйте їхній список.

Також якщо ви практикуєте якісь нові звички, Bullet Journal передбачив певну систему  їхнього нотування. Різні ідеї для натхнення залишу в посиланнях. Можете придумати навіть свою систему введення нових звичок, яка буде зручною для вас. 

Власне, багато користувачів не обмежуються банальним веденням щоденника і щоденними записами. Багато з них прагнуть зробити свій планнер красивим, використовуючи різні канцелярські дрібниці. А особливо талановиті підключають фантазію і створюють свої записи хитромудрими шрифтами та декорують за допомогою різноманітних технік. Ваша справа як використовувати дану систему: практичне планування чи справжня естетична насолода. Звичайно, це залежить від часу, який ви спроможні виділити на формування свого блокнота. Але не забувайте, що це простий нотатник, який проведе з вами лише один із кількох десятків років вашого такого цінного життя. Тому раціонально користуйтеся даною системою, аби розгрузити свій мозок і не перевантажувати його інформацією, яку достатньо записати у блокноті, щоб пам'ятати її завжди.

Bullet Journal Inspiration                      <-------------------------- тиць!

Bullet Journal Junkies                           <-------------------------- тиць!

життя-буття у 2017

малинська ялинка

Отак я розпочинаю 4-ий рік ведення цього блогу. Та, надворі якийсь там 2017-ий, мені все ще 19-ть, а цьому блогу вже 3 рочки. У новенькому планнері тепер є багацько вільних сторінок, які я вже потрошку заповнюю. І як не крути, а то все-таки прекрасне відчуття, коли дивишся на календар і бачиш стільки днів попереду, кожен з яких принесе свій особливий досвід. 

А, власне, життя летить і два тижні нового року минули у якомусь такому нічогонеробінні, ліжковаллянні, книжкочитанні і салатопоїданні. Певно, такими і мають бути новорічні свята: повільними, сімейними, душевними. Проте, 3 книжечки із 30-ти запланованих на 2017-ий рік, я вже прочитала. Всю літературу, яку я прочитала/читаю/читатиму відмічаю на класному ресурсі, який має назву Goodreads. Хто ще не знає про дану соціалку - ласкаво прошу! Там можна приймати участь у щорічних книжкових челенджах, слідкувати за книжковими оновленнями друзів, залишати відгук на прочитану книгу і знаходити купу нових. Ресурс дуже зручний у користуванні і допомагає систематизувати кількість прочитаних книг. Так я, наприклад, з задоволенням можу розгрузити свою дівочу пам'ять і не намагатися запам'ятати що я вже прочитала, а що я хочу прочитати. І круто буде колись в глибокій старості сидіти у кріслі-гойдалці з кішкою на руках, тремтячими руками перегортати сторінку за сторінкою і вихвалятися перед внуками скільки їхня бабця прочитала книг за все своє життя :D 

А ще протягом цих двох тижнів я встигла спонтанно купити квиток на потяг і здійснити тригодинну поїздку до сусіднього містечка рідної Житомирської області. Я з тих людей, які неймовірно обожнюють потяги, а під час кожної такої поїздки користуюся прекрасною можливістю спостерігати за людьми. Отак тихенько в своїй голові я складаю портрети людей, яких зустрічаю у житті. Але добре, що з деякими з них стосунки обмежуються лише плацкартними люб'язностями. А ще мені того вечора добряче повезло з погодою :) майже двадцятиградусні морози і перони, які добряче засипало снігом, що ловити свій вагон було, ой, як нелегко. 
До речі,  я нарешті спланувала зимовий тріпчик, в який вирушу вже через 10 днів. Цього року маршрут складається з 3-х міст: Херсон-Миколаїв-Одеса. А все в рамках ідеї #25областейдо25років, якою керується рух "Твоя країна". Підтримуючи дану ідею, планую самостійно відвідати всі обласні центри України. Вірю, що кожен регіон нашої країни унікальний і вартує того, щоб його побачити принаймні раз у житті. Власне, який з мене мандрівник, якщо я ще не бачила своєї країни. Хоча є кілька міст, які все ж таки розпочинають список відвіданих мною обласних центрів і які дуже мені полюбилися своєю архітектурою, особливою атмосферою і тими людьми, з якими я там познайомилася. Люди - то найголовніша причина отаких моїх мандрівок. Наша країна багата не лише мальовничими регіонами, а й прекрасними людьми, які постійно мене надихають і мотивують. 
Отакий короткий апдейт мого життя-буття. 

Якщо хтось все ж таки заглядає на цю сторінку і може мені порадити якісь круті місця у Херсоні, Миколаєві та Одесі, то напишіть мені, будь ласка! І якщо хтось серед тих, хто загляне на цю сторінку буде у цих містах в останніх числах січня - теж пишіть! Я завжди відкрита для нових знайомств. І та, якщо хтось, хто не тільки заглядає на цю сторінку, а ще й любить обійми - пишіть обов'язково, бо я дуже хочу замутити Free Hugs (такі, які були у квітні минулого року: спонтанні і дуже круті)!

яким був мій 2016?

Туманні гори

Цей рік був дивовижним. У ньому було все: переживання, розчарування, біль, радість і як же без щастя. Було тяжко зі сльозами на очах, було до мурах по шкірі страшно, але водночас було так круто, що досі лячно повірити у реальність, у якій я жила цього року. Ну, як завжди, за стандартним зразком :) Погнали!

Книги року: "На дорозі" Джека Керуака читала в Америці. Цю книжку спеціально взяла з собою у мандрівку, щоб порівнювати прочитане з реальністю. Через брак вільного часу і нереальну втому читала дуже довго, але чітко пам'ятаю момент, коли в книжці згадуються Туманні гори (The Great Smokies Mountains), а мені навіть не потрібно було уявляти які ж ті Туманні гори насправді. Достатньо було вийти на вулицю і підняти голову. Чудесний момент, коли стаєш героєм історії, якою зачитуються люди по всіх куточках світу. Та, я бачила ті прекрасні Туманні гори, про які писав Керуак.

Фільм року: фільмів було мало, тому цю прогалину я надолужувала під час зимової екзаменаційної сесії (та, сесія була прикольна). мені дуже полюбився актор Едді Редмейн, тому дві кінострічки з його участю лишили особливе враження. "Дівчина з Данії", "Фантастичні звірі та де їх шукати". 

Книжковий Арсенал 2016

Музика року: це той дивний момент, коли сама від себе не очікувала, але та, Джастін Тімберлейк з його популярною "Can't stop the feeling" лунав у моїх вухах цього літа найчастіше. він співав всюди: в Outdoor Gravity Park'у, в Dollywood'і, в кафешках і в наших серцях. ми підспівували і підтанцьовували йому - отак і жили цього літа ;) але от ще я натрапила на чудового Mac DeMarco з його чутливими "Let My Baby" i "My Kind of Woman". ну, і куди ж без Бабкіна і 5'nizzа в моєму плейлісті!

Вірші року: яка ж весна без Книжкового Арсеналу! незважаючи на дострокову сесію і повний аврал з навчанням, я потрапила на КА - 2016. це було 24 квітня - останній день фестивалю і прекрасна презентація "Антології української поезії" від Абабигаламаги. оті вірші, які лунали зі сцени у виконанні чудових письменників і запали в душу. Неймовірний Віктор Морозов, який запам'ятався виконанням поезій Олега Лишеги у супроводі гітари. І Кость Москалець, до якого я все-таки наважилася підійти після презентації і передати теплий привіт з Твіттеру. А ще якось тієї весни я спілкувалася з однією чарівною дівчинкою-художницею, яка порадила мені послухати "Армію Світла" - вірші Костя Москальця. пам'ятаю, то був вечір, я не знала за що хапатися (авральна дострокова сесія) і раптом вирішила послухати "Армію Світла", аудіозаписи якої зберегла напередодні. тоді і сльози покотилися самі по собі, і якось так защеміло на душі. Люблю таку поезію!

Львів. 3 квітня.

Серіал року: тут однозначно мої улюблені "Gilmore Girls", які майже після 10 років перерви випустили 4-ри нові серії. Хто б міг подумати? але я поки дивлюся ще 7-ий сезон і намагаюся розтянути цей прекрасний момент.

Їжа року: піца! ага, гавайська, папероні, чіз піца, флат бред, стаф краст і тааа, її було так багато що упс! десь взялися зайві кілограми, яких так тяжко зараз позбутися. ну, але сінамон ролс - то особлива любов, за яку можна і душу дияволу продати :)

Напій року: кола! ага, тут ще одне спершу захоплення тими крутими американськами автоматами, де кола ллється рікою, а потім тотальне розчарування, коли зайві кілограми дали про себе знати. ех...

Урок року: "To strive, to seek, to find and not to yield!"

Здивування року: пам'ятаю як наша китайська подружка розповідала про життя у Китаї. досі в шоці. виявляється, у Китаї заблоковані такі сайти, як FB, Twitter, YouTube і т.п.

Подорож року: США, але навіть тут не можу не згадати свою чудесну поїздку до Чернівців наприкінці січня і до Львова 3 квітня.

Бабкін ♥

Відчуття року: мої емоції цього року можна порівняти з американськими гірками. я ледве пережила напружений січень з тими хвилюваннями щодо весілля і моєю самостійною поїздкою до Чернівців, весна була рясно всіяна сльозами і тотальною втомою та безсиллям. я ледве дочекалася того моменту, коли спокійно сяду на літак. але навіть там я не могла заспокоїтися, адже попереду чекала невідомість. було страшно поза зоною комфорту, коліна тремтіли від пережитого, але водночас були рідкісні, але такі щасливі моменти, коли я відчувала підтримку своїх нових друзів. 

Знайомство року: я не в силі перерахувати всіх прекрасних людей цього року, але їх було так багато, що я частенько засинала, дякуючи Всесвіту за них. мені щастить на хороших людей! здається, це найкрутіше з усіх везінь у житті :)

Погода року: ох, те "прекрасне" відчуття, коли спека 93+ за Фаренгейтом, висока вологість і ти їдеш на велосипеді. за лічені хвилини стаєш вся мокра і одяг можна просто викручувати. але нічо, пережила!

Мови року: англійська, яку я тепер просто обожнюю з тими сленгами і всякими редукціями типу y'all. а ще була тайська, турецька, монгольська і купа непристойних слів, яких я нахапалася у процесі спілкування :))

Концерт року: як зараз пам'ятаю 18 березня, п'ятниця, дощ, ДК КПІ і хороша розмова, яка передувала прекрасному дійству. Концерт Бабкіна і тут всі слова зайві.

небо цього літа було красномовним

Маршрут року: коли літо знаходило свій логічний кінець, я сама замутила собі маршрут, за яким слідувала протягом 2-х тижнів. Ноксвіль-Нешвіль-Чікаго-Бостон-Філадельфія-Вашингтон-Нью-Йорк. Це були найскладніші 2 тижні цього року. Мене попереджали, що може бути небезпечно у Чікаго, Бостоні, Філадельфії, але якщо так подумати, то навіть і в моєму рідному Малині може бути небезпечно. і тоді що? нікуди не їхати, бо всюди страшно і тебе можуть вбити? ну уж нєт! і я поїхала. сама. з валізою, яка важила 26 кг. і наплічником, який заважив десь на 6 кг. Ех, то були найкрутіші 2 тижні, але все ж я втомилася від передозу емоцій. 

Поломка року: отут незле буде згадати про Настю, яка прожила 4 місяці в Америці і не має жодної нормальної фоточки на фотоапарат. а все чому? тому що я переможець по життю! та, у мене намок фотоапарат під дощем, він відмовлявся фокусуватися, а відповідно і фотографувати. але більше того, я загубила карту пам'яті з тими фотографіями, які принаймні у мене вже були з Америки на той час. карту пам'яті загубила у Чікаго! (привіт, Чікаго! певно, ми ще побачимося :)

і кожного вечора було таке небо

Розчарування року: я не можу це назвати таким тотальним розчаруванням, ні! просто WaT дала мені зрозуміти, що не так все і класно в тій Америці, як то виглядає в кіно, в інтернеті і т.д. Там також є купа безхатьків. Вони живуть просто на вулиці. А ще велика проблема з наркотиками. Майже кожен третій в США курить травку, ще якийсь там відсоток вживає щось серйозніше. Але ще більша проблема з тими фаст-фудами і масовим ожирінням. Якщо у великих містах люди ще якось намагаються дотримуватися здорового способу життя, то у маленьких містах ви рідко побачите людину нормальної комплекції. Звичайно, Америка - то країна комфорту, то країна супермаркетів, де вам не потрібно ходити, адже можна просто взяти самокеруючий візок і їздити між рядами. І навіщо ходити? То країна, де ти йдеш пішки вулицею маленького міста, а тобі сигналять автівки, бо пішоходів там вже давно не бачили. І навіть, коли йдеш до супермаркету, то ти йдеш в одному ряду з автівками, бо там просто відсутній тротуар. А ще НЙ, який просто тоне в тій купі сміття на тротуарах і неприємно вражає тими букетами ароматів в метро і десь поблизу Таймс Сквер. Ох, а метро з величезними пацюками викливає відразу. Фу-фу-фу!  

Таїландці надзвичайно привітні та відкриті :) 

Розуміння року: навіть малореальні речі реальні! і ще одне: неважливо хто ти і звідки ти, всі ми - люди єдиної планети!

Сон року: пам'ятаю один сон, коли ще в травні прилетіла в США і тільки почала працювати, мені раптом приснилося, що я раніше терміну приїхала додому. я плакала і все не могла зрозуміти, яка ж то помилка сталася, що я так рано повернулася додому, навіть не побачивши справжніх хмарочосів.

Питання року: а, може, ми варті більшого?

Фраза року: оце славнозвісне gotcha, яке розуміють лише мої дівулі.

Порада року: ловити кайф від кожної секунди свого життя.

Досягнення року: я прожила 4 місяці в іншій країні, без фізичної підтримки батьків. Я звикла у житті розраховувати лише на себе, тому рідко прошу в когось допомоги. Але завжди легше рухатися вперед, коли знаєш, що раптом щось - завжди є батьки, які допоможуть. Але ці 4 місяці дали мені зрозуміти, що інколи не завжди можна зі всім справитися, і у тих випадках, коли батьки десь дуже далеко, є друзі. Тому я щиро тішуся новим людям, з якими я вчилася просити допомоги, з якими ми переживали і щасливі, і сумні моменти.

останнє і дуже сумне селфі в JFK з виделкою

І та, я стала менше тримати все в собі. Наші нічні розмови за чаєм якось сприяли тим душевним розмовам, за якими я зараз страшенно сумую. Бо коли є з ким поговорити, раптом розумієш, що щоденник уже ні до чого.

Подія року: без сумніву, це WaT, але ще цього року був КА і мій перший Форум Видавців ♥

Подарунок року: гарнезний підсвічник з пташкою, який допомагає мені медитувати довгими вечорами.

Покупка року: дзеркальний фотоапарат, про який я вже давно мріяла і вансіки ♥

Хештег року: #usatrip #travelling 

Міста року: Pigeon Forge, Gatlinburg, Chicago, Boston, Philadelphia, Washington, New York.

Уміння року: керувати атракціонами, орієнтуватися в невідомих містах, піднімати 26-ти кілограмову валізу, їздити на велосипеді під час зливи.
Неуміння року: американські гірки! після кожної проюзаної гірки, у мене просто починалася істерика: серце несамовито калатало, а з очей просто самі по собі котилися сльози. чомусь не злюбила я гірки з тими мертвими петлями.
Місяць року: червень-липень-серпень - три місяці, які злилися в один прекрасний період.
День року: 24 серпня - коли ми всією копмашкою пішли в Dollywood, а потім ще 3 години просиділи в Golden Corral.
Сайт року: як не дивно, але Фейсбук, який дозволяє мені підтримувати зв'язок з новими друзями з різних куточків світу.
Запах року: їх було багато. запах дощу, який падав на розпечений асфальт, запах випарів бензину, запах піцерії, від якого кожного вечора хотілося якнайшвидше відмитися, запах Kettle Corn біля зупинки траліка...
Відкриття року: люди. одне з найпрекрасніших везінь у житті - це зустрічати правильних людей, які з'являються в певний період твого життя і допомагають подивитися на речі з інших ракурсів. 

люди мого літа ♥♥♥

Місце року: наша 314 кімнатка, стіни якої тримають у секреті всі таємниці, плітки та розмови.
Хоббі року: певно, усміхатися незнайомим людям на вулицях міста. ну, а як можна не усміхатися у відповідь привітним незнайомцям, які бажають гарного дня?

Людина року: поки пальці вистукували по ноутбуку, друкуючи цей допис, я натрапила на одне цікаве опитування. А що обрали б ви? не задумуючись, обрала б свободу, бо лише в ній можна дихати на повні груди, здійснювати свої мрії і закохуватися у життя з кожним днем. рука зупинилася, а перед очима постала картинка з життя, коли ти така свободолюбива і впевнена у собі ввечері сидиш на причалі у Бостоні, спостерігаєш за літаками, які злітають і сідають в аеропорту Логана. кожен той літак був заповнений людьми, яких в аеропорту проводжали або зустрічали рідні, друзі. люди їздять з міста в місто, літають з країни в країну заради того, аби побачитися з близькими, розділити з ними щастя і просто потеревенити за чашкою чаю. якісь дії у своєму житті ми робимо заради людей, які надихають нас, вірять у нас, щиро радіють нашим перемогам і переживають з нами кожну невдачу. але обираючи свободу, ми водночас беремо на себе тяжкий тягар відповідальності за себе. бо, чесно кажучи, поїхати дахом дуже легко, коли ти наодинці зі своїми думками та переживаннями. інколи свобода може бути страшною та ненависною, бо з кожним її ковтком раптом з'являється бажання бути потрібною хоча б комусь.

якщо придивитися, то можна побачити літак, який піднімається в небо над Бостоном

Я не скажу, що 2016-ий рік був легким. Купа здійснених мрій, нових знайомств, незнайомих міст - круто! але водночас то такий психологічний надрив був, що інколи просто хотілося прокрутити час і втекти від внутрішніх гризот. Втекти не вдалося. Хіба лише притлумити весь той біль новими, яскравими враженнями. 
У якийсь момент я зламалася. Я стала менше довіряти людям, менше вірити словам, якими хтось байдуже розкидається і менше бачити прекрасностей у світі. Бляха, як же складно у тому жорстокому дорослому світі продовжувати помічати і карбувати щасливі намистинки. І та, я почала більше лихословити і, на диво, тішуся з того, бо то єдина маленька можливість виплескувати негативні емоції, а не тримати їх в собі і продовжувати себе роз'їдати зсередини.

P.S. Цей допис я писала кілька днів, тому початок і кінець дещо відрізняються за настроєм.