Твоя країна - Київ

Якщо ви думаєте, що знаєте Київ, то, повірте, навіть після 4-х з половиною років одноденних блукань цим містом кожного місяця, воно знайде чим вас здивувати. Я довго сумнівалася, чи реєструватися на візит до Києва, коли вартувало б відвідати ще стільки незнайомих обласних центрів України, куди не ступали мої ніжки. Пам'ятаю, як енну кількість разів реєструвалася на ТК у Чернівці, а після 5-ої невдачі просто взяла і сама туди поїхала. А перед тим були ше Тернопіль, Харків, Одеса... і все ніяк. Тому на ТК у Києві реєструвалася за годину до дедлайну і без особливої надії. А тепер уявіть моє здивування, коли 11-го квітня мені пише Ліза з новиною, що мене взяли на ТК. 

Я завжди подорожую сама. Самостійно складаю маршрути, планую, де зупинитися, вирішую, що поїсти, або інколи з легкістю можу обійтися і без їжі. Мені подобається це відчуття свободи у мандрах, коли ти йдеш і робиш тільки те, що тобі хочеться. Я люблю зустрічати нових людей у мандрівках, ділити з ними кімнату у хостелі і глибокої ночі говорити з ними про життя, друзів і суб'єктивне сприйняття світу. І кожного разу, коли доля дарує мені нові знайомства, я щиро дивуюся, наскільки прекрасним є це життя, якщо я маю можливість вислухати думки енергійних екстравертів, з якими б ніколи не наважилася б заговорити у своєму повсякденному світі. Ці чарівні люди чітко знають чого хочуть і своїм настроєм мотивують мене рухатися вперед. І кожного разу я, ніби вперше, долаю свою сором'язливість, ховаю спітнілі долоні і вірю, що сказані мною слова хоча б на 10 відсотків звучатимуть так само чітко й логічно, як і в моїй голові, а не губитимуться десь в закутках мозку. Но нєт! :)

7 організаторів, 1 фотограф і 10 учасників візиту, серед яких скромненько затусувалася і я. Це не просто новий досвід, а тотальний вихід зі своєї зони комфорту і занурення в компанію людей, яких ти абсолютно не знаєш. Віддаю належну шану оргам - купа ігор та інтерактивчиків з тімбілдінгу для побудови гарних відносин всередині нашої компанії трішки розвіяли напругу.

Перший день запам'ятався насиченими прогулянками, спільними фотографіями, лекцією з ораторської майстерності від прекрасної Віоли і тим дивним відчуттям, коли викупаєш ідею гри "Торговий центр" :))   І от коли місто починало тонути у вечірніх сутінках, а повітря ставало все холоднішим, ми сіли на лавці в надії подарувати блаженний перепочинок своїм ніжкам, а в результаті отримали поживу для розуму. Це був тренінг Олега про лідерство і головні цінності у житті. Ми всі долали в собі страх публічного виступу і виходили аби поділитися своїм найсокровеннішим. Людоньки, які ж ви прекрасні у своїх теплих словах, усмішках і щирій безпосередності. У такі моменти розумієш, що неважливо якого ви віку, з яких ви міст чи регіонів України, коли разом ви розділяєте спільні ідеї і цінуєте найважливіше з того, що маєте - сім'ю, друзів, незалежність і прагнення до саморозвитку. І дякую Олегу, який підсумував те все одним словом - люди, заради яких і варто жити. 

То був довгий вечір роздумів дорогою на Троєщину, де мешкав наш хост. Один спальник на двох і пальто замість пледа, але ми пережили цю ніч з Дашою і Сашою. Наступного ранку нас, втомлених вчорашніми прогулянками і замерзлих до кісточок, організатори вирішили розігріти ранковим квестом муралами. І це було найкрутіше завдання за весь візит. Як же я обожнюю шукати локації, розгадувати ребуси, загадки і з головою занурюватися у командну діяльність, коли є лише ціль, а всі труднощі не такі вже й страшні з цими людьми. За дивним збігом обставин, на Пейзажній алеї ми натрапили на знімальну групу програми "Я соромлюсь свого тіла" :D Та сама програма, з якої так кепкують у Твіттері через всьо, шо там показують) Тепер треба буде моніторити нові випуски, щоб подивитися там на наших людисьок, які захотіли відчути себе зірками телебачення. 

А от вечір другого дня запам'ятався неймовірною локацією біля НСК Олімпійського, де, власне, ми спостерігали за заходом сонця і пробували підкорити вогонь. Насправді, ми лише практикувалися у роботі з тим цікавезним реквізитом, а потім з великим задоволенням та захватом спостерігали за вогняним шоу. Прекрасні орги не лишили нас без сюрпризів і подарували нам можливість загадати власні бажання, а потім відпустити їх разом з ліхтариками у вечірнє небо Києва. 

Той вечір плавно перейшов у нічний квартирник з настільними іграми, смаколиками і піснями під гітару. І дарма, що втома накривала з головою, а ніжки просто відмовлялися рухатися, ми усміхалися і тішилися, рефлексуючи всі ті пережиті разом моменти. Не пам'ятаю о котрій ми всі позасинали, кожен у своєму спальнику на підлозі у кімнаті Віті, але точно пам'ятаю, як складно було прийти до тями зранку в неділю, коли вся втома недоспаних ночей накотилася з раннім підйомом. Але я вдячна за кожен момент того дня, коли ми всі дружно снідали славнозвісною київською перепічкою, і як Гена заспокоював нас, що ніхто від неї не погладшає, бо ми  і так вже втратили купу кілокалорій, подолавши разом 50 км.

А ще, неділя запам'яталася теплими прощаннями, обіймами в переході на Майдані і розкриттям всіх секретиків наших таємних друзів. 

Складно повірити, що ці три дні ТК у Києві завершилися, ми всі роз'їхалися своїми містечками та регіонами нашої країни і хтозна, чи зустрінемось ми колись у майбутньому. Але я вже на власному досвіді переконалася, що світ, ну, дуууже тісний, і в такій крихітній, насправді, Україні завжди реально зустріти когось знайомого. А якшо ще підключити теорію 6-ти рукостискань, то можна взагалі багато цікавинок з'ясувати))

Прекрасні орги: Надя, Настя, Саша, Олег, Ліза, Маша, Валєра і Гена, завдяки якому наші 3 дні у Києві можна переживати знову і знову, переглядаючи 6 гігабайт фотографій. 

Дякую вам, людоньки, за світло, тепло, обійми, "Я не той" під гітару і купу позитивних вражень, які я завжди консервую глибоко у душі.

My American Trip 1/5

Важкий рюкзак за плечима, 26-ти кілограмова валіза, перев'язана синьо-жовтими стрічками, зламаний фотоапарат і 2 дні в запасі - з таким скромним надбанням я ступила на чиказьку землю. Чіткий план і маршрут, який я проклала заздалегідь, не давали мені шансу заблукати. Аве гугл картам, які ще ні разу мене не підводили. 

Від ранішнього підйому о 5-ій ранку та зміни кількох міст за останні 8 годин, день тягнувся, ніби густа патока. Перше знайомство з тим хитромудрим апаратом покупки проїзного на метро і ура - я вже спокійно сиджу у вагоні, притримуючи валізу, рахуючи станції і спостерігаючи за людьми. 

Типове велике місто з його невід'ємним hustle and bustle. Якась дівчина сиділа в метро і на ходу наносила макіяж. Як виявилось пізніше, не дарма - на одній із станцій зайшли три привабливі молодики, які протягом всієї поїздки говорили про роботу, своїх спільних знайомих і тусовки. Дівчина вже на автоматі випрямила спинку, ніби кішка, і потайки спостерігала за трьома друзями, які настільки були захоплені розмовою, що, здавалося, навіть не помічали її.

Ті образи людей глибоко врізалися у пам'ять, адже були найпершими з тих, за якими я могла спокійно спостерігати. 

Метро Чікаґо одне з найстаріших, тому воно досить незручне для таких мандрівників з тяжкими валізами. Десь на 10-ій сходинці при виході з метро я проклинала все, на чому світ стоїть і присягнулася, що більше ніколи у своєму житті не братиму у поїздку так багато речей. І лише пізніше в інших містах, я зрозуміла, що трохи погарячкувала зі своїми прокльонами, бо насправді вся справа у чиказькому метро. У самісінькому центрі воно доволі занедбане, брудне і незручне. Родзинкою у загальному враженні від нього став пацюк, якого я уздріла прямо на колії метро, на яку от-от мав прибути потяг. 

Дві години відпочинку у хостелі пом'якшили моє перше негативне враження і, зустрівшись з Кабіланом, з яким попередньо списалась на каучсерфінгу, я вирушила досліджувати місто. Ніколи не забуду моменту біля Букінгемського фонтану у самісінькому центрі міста, коли озиралася навколо і просто не вірила своїм очам. Величні хмарочоси, які де-не-де вже підсвічувалися вогнями, адже місто поступово поринало у сутінки; озеро Мічиган, від якого віяло якимсь таким безтурботним щастям і відчуттям літа; і величезна кількість людей на велосипедах, а також людей, які просто вийшли на пробіжку чи вигулювали свого домашнього улюбленця.

Індус за національністю, Кабілан постійно щось говорив англійською з різким акцентом. Натомість мені хотілося тихенько посидіти на самоті і помилуватися навколишньою дійсністю, у реальність якої так складно було повірити. Навряд чи можна передати словами ті відчуття, коли картинка з інтернету оживає і перетворюється у найреальнішу зі всіх реальностей реальність :) Кабілан хотів показати мені всі круті локації Чікаґо, тому ми поспішали обійти все до повного затемнення. Студент - архітектор за спеціальністю, він привертав мою увагу до різних чудернацьких споруд і коротким екскурсом в історію їхнього творення. Розповідав про свою сім'ю, яка кілька років тому з Індії переїхала до Сан-Франциско і досі там проживає. Тільки от він після деякого часу в Сані вирішив переїхати до Чікаґо, міста з неймовірною архітектурою, з коліями метро просто над проїжджою частиною і прекрасними мостами.

Отак за розмовами ми дійшли до мосту DuSable, перекинутого через Chicago River, яку щороку 17 березня, у День Святого Патрика, фарбують у зелений колір. Перебравшись на інший бік річки, ми пішли далі.

Кабілан розповідав про якесь чудесне місце, де продають нереальний шоколад. Я не зовсім розуміла мети нашого візиту в шоколадню, адже бюджет мій був обмеженим, і я вважала, що в Чікаґо з легкістю зможу прожити без шоколаду. Але Кабілан знав дещо більше. Справа в тому, що при вході в шоколадню стоїть дівчинка, яка безкоштовно пригощає всіх відвідувачів долькою чорного шоколаду. Отак пройшовшись туди-сюди, можна безкоштовно посмакувати вишуканим американським шоколадом Ghirardelli. І навіть чорний шоколад, який я просто терпіти не можу, виявився надзвичайно смачним. 

Адреса шоколадні: 830 N Michigan Ave, Chicago, Ghirardelli Chocolate – забігайте, якщо будете в Чікаґо.

Поласувавши шоколадом, ми направилися до головного туристичного місця Чікаґо – Millenium Bean. Доторкнувшись до монументу, так захотілося втекти від тієї купи туристів, які навіть ввечері фотографувалися з найвідомішою фасолькою світу. Кілька хитромудрих путівців, і ми з Кабіланом натрапили на якийсь вуличний фестиваль сальси в Чікаґо. Люди різного віку, статі та національності жили одним ритмом та мелодією, яка звучала зі сцени. І десь тоді, серед натовпу незнайомих мені людей, які спліталися в хитромудрих рухах запальної сальси, дихали і жили атмосферою нічного міста, яке освітлювалося тисячами вогників, я відчула ніжну любов до життя, яке воістину дарує мені неймовірні моменти. Кабілан ледве міг встояти на місці від тої живої музики, але ми пішли далі, бо надворі вже добряче стемніло, і я відчувала, як втома ранкового підйому накривала мене з головою. 

Вже пізніше того вечора я сиділа у їдальні чарівного HI Chicago Hostel, пила чай і спостерігала за нічними вулицями міста.

А от наступного ранку я вже самостійно блукала містом і мала на меті відвідати сервісні центри Чікаґо і при нагоді відремонтувати фотоапарат. 

Подальша історія повідає вам про мою недолугість і тотальний фейл, який тільки міг зі мною статися. Унаслідок першого візиту сервісного центру я загубила карту пам’яті з тими фотографіями, які вже я відзняла у своєму Піджен-Форджі. Таким чином, все, що лишилось у мене від подорожі – це неякісні телефоно-фото і проїзні з метро. Але на одному сервісному центрі я не зупинилась – пішла в інший, де власнику розповіла про свої пригоди і мандрівку Америкою. Літній дядечко щиро співчував мені, а потім раптом усміхнувся і протягнув троянду, яка самотньо стояла біля нього і яка, власне, потім у боковій кишені наплічника проїхала зі мною всі 5 міст і щасливо долетіла до Києва. Ех, ті прекрасні сивочолі дядечки, які лукаво усміхаються в свої окуляри і підтримують добрим словом. 

Внаслідок таких сумбурних пригод чиказькою землею, я не змогла повністю закохатися в місто і насолодитися його атмосферою. Хоча був ще один чудернацький момент, коли дядечко, який зупинився перед червоним світлом світлофора, жестом закликав мене усміхнутися. І та, хоч та американська привітність інколи буває награною і нещирою, але, погодьтеся, такі маленькі моменти однозначно покращують настрій і змушують усміхатися. Отак з теплом на душі я забрала свою валізу з хостелу і направилась в аеропорт О’Хара, де рано-вранці мала літак до Бостона. І та, то була моя перша ніч в чиказькому аеропорту, де було холодніше, ніж на вулиці. Я дрімала, просто схилившись на валізі, і після довгих годин очікування, пішла на реєстрацію рейсу, де мене з усмішкою зустрів гладенький працівник авіакомпанії єврейської національності, який глянувши на мої документи, російською побажав щасливої дороги. Ох, ця мультикультурна Америка!

P.S. Така "вчасна" серія дописів про мої блукання Америкою. Але як не крути, на блозі спогади стають вічними.

#якби_місто_було_людиною

Якби Малин був людиною, то він був би моїм близьким другом, який бачить мене наскрізь і від якого ніколи нічого не приховаєш. Він знає всі мої недоліки, провали і темні сторони моєї сутності, яка часом втомлюється мріяти і втрачає будь-яку віру в людей. Цей друг пам'ятає всі мої епічні падіння з велосипеда у дитинстві, місцевих собак, яких я завжди підгодовувала і книжки, за якими я ходила до міської бібліотеки. Він завжди сварив мене, коли я потребувала раціональної критики і підтримував у складні хвилини. Саме з ним ми інколи сиділи на ліжку не одної безсонної ночі і милувалися повним місяцем, який за щасливим збігом обставин завжди заглядає до моєї кімнати на даху. І лише він знає про таємничий портал у тій моїй кімнаті на даху, через який можна потрапити до районної бібліотеки. Ми часто вдихали той запилюжений запах старих книжок, які, здавалося, берегли маленькі таємниці своїх читачів. Мій Малин завжди слідкував за моїм поступовим розширенням горизонтів і пам'ятає ті моменти, коли мені вперше було дозволено самостійно блукати його вулицями, а згодом і передмістям. Він досі береже спогади з тих дворів, де взимку я босоніж ходила по снігу, влітку їла черешню і яблука просто з дерева, а в дощ постійно міряла калюжі. Це той з друзів, який завжди після короткої чи довгої розлуки, зустрічає мене теплими обіймами і запашними нахлясниками на домашній кухні. І саме там, в тих найрідніших 4-х стінах, де я спокійно орієнтуюся навіть у темряві, завжди акумулюється щастя під час щирих і відвертих розмов. І так приємно приїжджати додому, до свого рідного друга після довгих блукань великими пафосними містами і знати, що десь тебе люблять просто тому, що ти є. Тут нікому не потрібні твої високі досягнення та успіхи, тут достатньо твоєї теплої усмішки і радісних очей. 
Не дивлячись на всі мої провали і недоліки, цей мій близький друг вірить у мене найбільше. І де б я не була, і з якими б містами-людьми не заводила б дружбу, завжди знаю, що десь серед поліських лісів на мене завжди чекає мій вірний друг, з підтримкою якого і море по коліна. 

P.S. То все гарна ідея Марічки з Твіттеру про міста-людей. Долучайтеся з тегом #якби_місто_було_людиною

А тут історія про Житомир :)

невипадкові випадковості

Обожнюю, коли в життя вривається її Величність Провидіння. Тоді всі плани руйнуються і відбувається щось дійсно круте. Отак кілька тижнів тому я дізналася про цікавий захід СД платформи у ЧаРівному 11 березня і почала готувати батьків до можливої відсутності мене вдома на вихідних. Кілька телефонних розмов, і вони ніби змирилися з тою думкою, що я знову цілий день блукатиму незнайомим містом, спілкуватимуся з невідомими людьми і десь серед ночі повернуся в Житік. Для мене то була можливість відвідати ще один обласний центр і наблизитися до цілі #25областейдо25років. Але тут невтішні прогнози погоди посіяли сумнів у моїй голівці, і я з жахом уявила перспективу самотнього блукання дощовим містом і потім подальшою відсутністю найменшого бажання йти на цікавий захід. Ну, власне, десь в той момент я якимсь дивним чином помітила інформацію про Книжковий Форум у Житомирі. Знаєте, те відчуття, коли трапляються речі, про які ти навіть і не мріяв, а коли це стається, то ти довгий час не можеш в то повірити. Книжковий Форум у Житомирі??? То шось із категорії нереального)) У Житомирі навіть немає адекватної книгарні, а тут хтось книжковий фестиваль організовує. Хм...але саме ця новина змусила мене забути про СД платформу, ЧаРівне місто і "Живу бібліотеку". Отак завдяки дивним збігам обставин я познайомилася з ФРІшниками на форумі, зацікавилася їхньою діяльністю і подумала: "а чому б і собі не спробувати?" Не знаю що з того вийде, але, сподіваюся, що то буде цікавий досвід, бо робота в команді вчить не лише самоорганізації, а й раціональному знаходженню компромісів. А ще, коли ти інтроверт, то це таки дуже класний спосіб виходу із зони комфорту задля перспективи спілкування з цікавими людьми.

Інший приклад діяльності її Величності Провидіння - це зустріч з дівчинкою, яку я бачила рівно рік тому на останніх зборах Дебатного клубу. Але цього разу я зустріла її не у коворку, навіть не у кав'ярні, а в спортивному залі. Ці дивні відчуття, коли зустрічаєш людину не з такого вже і далекого минулого і починаєш усвідомлювати скільки всього змінилося протягом цього року. Отак мимоволі починаєш рефлексувати за тими старими-добрими дебатами то у Кавоманії, то на Острові Пасхи, згадувати всіх тих людей, які прийшли в твоє життя за такий короткий проміжок часу і розумієш, що то прекрасно рухатися вперед і не зупинятися на досягнутому. Такі прості зустрічі надають моєму життю сенсу, бо то дуже цінно залишатися в пам'яті людей, з якими ти свого часу розділив не один атмосферний вечір. А ще з кожним новим знайомством і потім спонтанними зустрічами на якихось заходах чи просто на вулиці, я відчуваю, що потроху вростаю в це місто. Думаєте, Житомир - то таке фу і не знаєте, що там цікавого можна знаходити? Повірте, не місце красить людину, а людина - місце. І от лише зараз, навчившись знаходити тут цікавих однодумців, я перестала нарікати на це місто, тому що красу треба шукати тут і зараз. І чим важче її часом буває знайти, тим більше ти цінуєш її в подальшому!

Вільні обійми

Якщо не маєте жодних ідей для подарунку на свято, то у будь-якій ситуації даруйте обійми. І та, можу стверджувати з впевненістю, що то найпрекрасніший спосіб розділити своє щастя і гарний настрій з друзями, або навіть з незнайомцями. Ще колись давно переглядала відео на Youtube про акцію "Вільні обійми" у різних куточках світу. Зворушливі кадри просто не могли залишити мене байдужою, тому я загорілася ідеєю взяти участь у подібній затії. Лише рік тому під час квітневої поїздки до Львова мені вдалося вмовити подругу на здійснення своєї мрії. Тоді все було спонтанно і нашвидкуруч. Ми обіймалися буквально півгодини, а усмішка тоді затрималася на наших обличчях на кілька днів. Отоді я зрозуміла, що цікаво було б мандрувати і організовувати такі затії в різних містах. 

Власне, ще до тої спонтанності на площі Ринок я не з чуток знала про цілющу силу обіймів. Ця традиція з'явилася у моєму житті з першими твіттерськими розвіртуаленнями. Я не знаю яким дивним чином Всесвіт у далекому 2013-му подарував мені магічного штурханця зареєструватися у Твіттері, але саме тоді у моєму житті почали з'являтися цікаві та неординарні люди. Тривале спілкування в мережі, обмін листами, листівками, телефонними дзвінками і моє перше в житті розвіртуалення, а потім #твішось. І ось ти бачиш знайомі обличчя з юзерпіків у Твіттері, підходиш до людей, і найперше, що тобі дарують, окрім усмішок, - це обійми. Такі, знаєте, теплі, щирі, інколи до хрусту в кістках міцні обійми. Десь тоді з такими новими знайомствами і з'явилася залежність від обіймів. Найбільша проблема полягала в тому, що своїх твіттерських друзів я можу зустріти у Києві, Львові, але аж ніяк не в Житомирі. І мені дуже хотілося б знайти таких людей в цьому місті, які не тільки не соромляться обійматися, а з радістю роблять то кожного дня при зустрічі та прощанні.

Ось так я виношувала ідею "Вільних обіймів" у Житомирі, але постійно шукала якісь відмовки і все не наважувалася вийти на вулицю. Лише перспектива самотнього вихідного дня 8 березня змусила мене підмовити подругу і разом вийти на Михайлівську. Я вкотре переконуюся у тій простій життєвій істині, що коли щось віддаєш, то воно неодмінно до тебе повертається. 

3 години обіймів, купа усмішок і коротких життєвих історій, які хочеться карбувати і пригадувати лише в особливі моменти. Люди настільки прекрасні, що я ще з більшою вдячністю шлю привіти Всесвіту, якийсь щось там собі знає. 

А були там...

• діти, які у своєму такому ніжному віці не соромляться обійматися і проявляти свої емоції;
• однолітки, які підтримували, вітали зі святом і бажали гарного настрою;
• дідусі і бабусі, які запитували про суть нашої ідеї і називали мене сонечком, коли я їх обіймала;
• серйозні дядечки і тітоньки, які усміхалися, коли бачили мене;
• люди, які допитувалися про нашу організацію, якої насправді не існує, адже вся ця затія - то лише моя ініціатива.

Незважаючи на критику, яка лунала з деяких вуст, і якої, на щастя, було дуже мало, я з радістю ділилася гарним настроєм з перехожими, аби хоч трішки зробити їхній день яскравішим і нагадати, що обійми - то найефективніший спосіб прояву уваги до найрідніших людей. Знаєте, інколи бувають такі ситуації, коли банально не вистачає дружнього плеча, яке прихистить у моменти найсвітлішого щастя або глибокого смутку, коли всі емоції майже вириваються на поверхню, але затримуються такими дурними думками на кшталт "а що подумають люди?" Так от, 20-ть років бурхливого плавання по життю (хе-хе:) дали мені зрозуміти, що думок стільки, скільки і людей. І якщо паритися через думку кожного, то можна з легкістю загубити себе у світі. Тільки от фішка в тому, що коли ти даєш волю емоціям і ділишся своєю внутрішньою красою, то ти завжди знаходиш своїх однодумців. Це може бути сотня людей, десяток або навіть одна особа, з якою, погодьтеся, вже набагато легше разом підкорювати вершини. Отак, з усмішкою на обличчі і схильністю бачити в людях лише хороше, я примножую щастя і любов навколо.

про весну.

А ви помітили, що весна цього року прийшла згідно з календарем? Не пригадую, коли так було востаннє. У пам'яті зринають лише спогади кучугур снігу, пронизливого холоду і температури нижче нуля серед березня. Тому, як не крути, а щось тут є таки дивовижного, адже весна раптом стала пунктуальною. Дивуюся ще з того, що я сама вже другий навчальний тиждень не запізнююся на перші пари. "Шось в лісі здохло", - скаже хтось, але фу-фу-фу. Чемні дівчатка такими слівцями не розкидаються. 

Пунктуальність - то, в першу чергу, спокій і внутрішня впевненість. Адже кожного разу, коли кудись запізнюєшся, то просто серце з грудей випригує від несамовитого поспіху і намагання встигнути хоча б кудись. І мушу визнати, що це прекрасно приходити вчасно на пари, використовувати час перед парою на читання якоїсь книжки, або просто споглядання за людьми. Ну, власне, хто там чим любить займатися. А ще ця пунктуальність виховує повагу до чужого часу, яким ти не маєш жодного права розпоряджатися. Тому так важливо приходити на зустрічі вчасно, щоб розмова розпочиналася з дружніх вітань, а не з фраз вибачення. Такі-то справи.

А що ще ця весна принесла? Навіть не знаю. Хіба що розлуку з найближчими людьми, за якими я постійно сумую, бо сім'я - це той мій затишний куточок, де не страшні жодні урагани. Скучила за тими жартами, які розуміють лише батьки, за вечірніми посиденьками і відвертими розмовами про все на світі, бо лише з ними я відчуваю себе комфортно. Та, але з іншого боку, ця маленька зона комфорту так затягує мене, що чим довше я користуюся її перевагами, тим складніше потім покидати її. Тому от вже пішов другий тиждень розлуки з домом, і я навіть не збираюся їхати туди найближчим часом, бо знаю, що потім буде складно. 

А от про найближчі дні. 8 березня на носі. Кожного року цього дня я була вдома, тішилася проблискам весняного сонця і сподівалася завжди на диво. Мені щастило кожного року отримувати тюльпани в подарунок, яким я щиро тішилась і яким ще більше тішилася Ася. Але, власне, якщо цього року я не вдома і про тюльпани можу тільки мріяти, то, певно, прийшов час створювати дива самостійно. Я шалена фанатка отого популярного руху "Вільні обійми". І вже мала невеличкий досвід обіймів на площі Ринок. Та й, власне, жодні твіттерські зустрічі не обходяться без міцних і теплих обіймів. Певно, завдяки Твіттеру у мене і з'явилася оця любов, коли ти хочеш - не хочеш, але обов'язково маєш обійняти кожного твіттерського при зустрічі та прощанні. Ну, чим не гарна традиція, а?) Так от, про "Вільні обійми". Сподіваюся, я зберуся з духом, нахватаюся якоїсь сміливості і в середу здійсню цю затію на Михайлівській у Житомирі. Бо, чесно кажучи, я вже страшенно скучила за теплими обіймами, адже твішось шось вже давно не було, а в Житомирі дуже складно зустріти трушного твіттерського. Тому летс ду іт! 

P.S. Такі ніачьом думки. Просто я дико розлінувалася і рідше пишу в своєму паперовому щоденнику, а тут постукав по клавіатурі і вуаля! :)

Що про вас говорять ваші шкарпетки?

А чи задумувалися ви коли-небудь про таку деталь одягу, як шкарпетки? Яку роль вони можуть відігравати у вашому повсякденному образі?

Для когось шкарпетки - то лише банальна необхідність, а хтось за допомогою даної деталі одягу демонструє свою індивідуальність і представляє світові нонконформістські ідеї. Останні дослідження показали, що ексцентричні та дивакуваті шкарпетки не тільки можуть багато про вас розповісти, а також дати розуміння того, як вас бачать оточуючі. 

Саме шкарпетки є тою ключовою деталлю, за допомогою якої ви маєте скромний шанс показати іншим свій величезний потенціал. Більшість людей протягом життя притримуються ідеї конформізму. Наша внутрішня потреба бути частиною суспільства і постійне небажання бути вигнанцем у сучасному світі на підсвідомому рівні керують нами і впливають на те, як ми говоримо, приймаємо рішення та одягаємося. Люди настільки остерігаються всього невідомого, що навіть тоді, коли хтось не відповідає якимось суспільним нормам, вони починають вішати на них ярлички таких собі схиблених диваків. Проте, шкарпетки є своєрідною невибагливою і майже секретною зброєю, яка ховається під штанцями диваків. Вони майже непомітні в загальному образі, але створюють яскраву картинку вашої індивідуальності в свідомості людини, яка все ж таки їх помічає. 

Що ж можуть шкарпетки розповісти про вас?

Незважаючи на загальні конформістські погляди, дослідження, яке було опубліковане в The Journal of Consumer Research, підтвердило теорію, яка пояснює чому нонконформісти потенційно можуть мати вищий статус і бути більш кваліфікованими, ніж люди, які дотримуються суспільних норм. Справа в тому, що диваки не бояться проявляти свою індивідуальність і свідомо одягають яскраві шкарпетки - внаслідок чого виглядають більш компетентними в очах інших. Таким чином, люди сприймають нонконформістів в чудернацьких шкарпетках більш кваліфікованими, креативними та успішними.

Автори дослідження стверджують, що у деяких випадках нонконформістська поведінка може бути вигідною і якщо вона є обачною, то може підвищити ваш статус та рівень компетентності в очах інших людей. Уявіть собі серйозного бізнесмена у дорогому та вишуканому костюмі, який постійно проводить переговори з клієнтами і прагне відповідати їхньому високому статусу. І от, на одних з таких переговорів клієнт помічає яскраво-рожеві шкарпетки свого співрозмовника. Яке враження може скластися про бізнесмена? Навіть якщо така сміливість у виборі шкарпеток не відповідає загальним нормам дрес-коду, вона може представити світу, а в даному випадку - клієнту, відважну, дещо бунтівну і горду особистість людини, яка чітко знає, чого прагне у цьому житті.  

Досі уникаєте шкарпеток з дивакуватими візерунками? Маю ще один вагомий аргумент, який може переконати вас в протилежному. Професор Галінський, соціальний психолог Північно-Західного університету, провів дослідження, яке показало, що одяг, який ми постійно носимо, впливає на спосіб нашого мислення та прийняття рішень. І це стосується чудернацьких шкарпеток, адже одягаючи їх, ми ніби в деякій мірі демонструємо світові свою унікальність та впевненість. Приймаючи свою індивідуальність та одягаючи те, що нам до душі, ми генеруємо внутрішню любов по відношенню до себе. Таке сприйняття себе дуже тонко і якісно допомагає нам досягати успіху без реально наявної сміливості та впевненості. Даний вибір в одязі також яскраво відображає нехтування сучасними трендами та думкою інших людей. Одягаючи банальні чорні шкарпетки і керуючись традиційними нормами, ми ховаємо свою індивідуальність. У той же час наша кольорова пара шкарпеток втирає носа всім конформістам та загальним правилам суспільства. 

Власне, якщо вам глибоко начхати на всі ті традиційні дрес-коди і якщо ви обожнюєте яскраві кольори в своєму гардеробі - дайте волю фантазії! Адже яка різниця хто і що про вас думатиме - головне, ваше сприйняття себе, своїх унікальних рис і нонконформістської особистості. Інколи навіть ненав'язлива пара шкарпеток в червоний горох може повідати вашому співрозмовнику більше, ніж сотні формальних фраз. І як показують дослідження, ваша щаслива пара шкарпеток неодмінно приведе вас до успіху!

My winter trip

набережна Херсона

Не знаю звідки в мене та любов до дороги, поїздів, літаків і т.п., але я обожнюю мандрівки. І не важливо короткі вони чи довгі - головне атмосфера! Знаєте, то так чудово рухатися, пізнавати навколишню красу, знайомитися зі світом і відповідати на його любов та приязнь. Адже у світі так багато прекрасного, що його варто помічати, множити і ділитися ним. Тому, власне, і ще дихає живе мій блог. А цей допис буде про мою зимову поїздку, яку я здійснила напередодні свого 20-річчя. Ще минулого року вирішила започаткувати таку гарну традицію Pre-Birthday Trip, яка, думаю, з часом стане Birthday Trip. Керуючись ідеєю #25областейдо25років, вирішила цього року відвідати кілька міст. Все розривалася між заходом та сходом, обирала між Ужгородом та Харковом, а в результаті вирушила на південь. Маршрут простий: Херсон - Миколаїв - Одеса. Перші два міста були для мене абсолютно новими, на відміну від Одеси, яку я полюбила ще з літа 2015-го. 

Так от, 28 січня о пів на дев'яту ранку я вийшла з потяга, сполученням Київ-Херсон, у місті його кінцевої зупинки. Того ранку якраз сніжило, і відразу згадалася Лорелай Гілмор "Snow is always a good sign". І якось так сталося, що той день був особливим днем блукань, усмішок, гарної музики у кав'ярнях і сліпучого сонця серед зими. Зійшовши з тролейбуса на потрібній зупинці, попрямувала до набережної, де нагодувала місцевого собаку домашньою канапкою. Там, біля річки, вранці вихідного дня було дуже тихо і спокійно. Лише якась бабця з дідусем повільно ходили набережною, а якась дівчина гуляла зі своїм чотирилапим другом. Поки я фотографувала всю ту красу навколо, людей побільшало, і вже якісь діти з батьками захоплено годували чайок. Власне, потім я пішла блукати центральною пішохідною вулицею Суворова, де можна побачити купу мальовничих і дуже старих будинків, які привертають увагу де-не-де обшарпаними стінами, зберігаючи в собі таємниці кількох століть. Десь в самому серці вулиці Суворова я почула чарівний джаз, який лунав з одного місцевого закладу.

один з будинків у центрі Херсона

в одному з двориків

у Херсоні того ранку
прокидалася весна :)

Здається, Всесвіт передає мені теплі привіти за допомогою таких простих і ненав'язливих знаків. Потім я ще довгенько блукала центральними вулицями, заглядала у херсонські дворики, розгадувала хитромудрі малюнки на стінах будинків і випадково зустріла Жадана. Точніше, двері, на яких був закарбований один з його віршів. І якось Херсон від того став таким рідним-рідним, таким своїм, що, здавалося, ми з цим містом давно вже знайомі і, більше того, маємо якісь спільні смаки у музиці та поезії. Тому ось така натхненна і добряче замерзла, я побігла шукати кав'ярню з теплою атмосферою. І от, коли я вже зігріла свої задубілі пальчики, і щічки мої мали природній колір, а не морозно-червоний, я побігла далі досліджувати місто, на блукання з яким у мене лишилося якихось 3 години. Отак я пройшлася головними стежками центрального парку і вирішила потихеньку йти на вокзал пішки. Поки я йшла до вокзалу, натрапила на ще один місцевий парк з неймовірним видом на Дніпро, побачила ще кілька гарних будинків і раптом зрозуміла, що йду насправді у зворотній бік від вокзалу. Лишалося якихось півгодини до поїзда, і я вже швиденько заскочила у тролейбус, аби не втрачати дорогоцінних хвилин. І вже на вокзалі попрощалася з цим сонячним містом, сідаючи на потяг, сполученням Херсон - Харків, який дивовижним чином перетинав Миколаїв на своєму шляху. 

старий будинок у центрі Миколаєва

Годинка дрімань у теплому вагоні поїзда, який більше нагадував електричку через всіх тих тітоньок, які пропонували купити у них теплі пиріжки, якісь журнали чи боже упасі пляшку пива, і коли місто почало огортати сутінки, я саме прибула до міста корабелів, про яке  стільки чула від своєї Каті, з якою ми щасливо розминулися у всіх цих зимових мандрівках містами. Ех, Катя, я би дуже хотіла, щоб ти познайомила мене зі своїм рідним містом, показала всі його круті місця і ті затишні куточки, за якими ти постійно сумуєш в Житомирі. І та, я вірю, що все ще попереду, бо як казала Марічка, яка з радістю розділила зі мною один день блукань у Миколаєві, це місто варто обов'язково відвідати влітку. 

Так от, коли ввечері 28-го січня я вийшла з потяга і йшла в напрямку хостела, який, на щастя, розташований у 20-ти хвилинах ходьби від з/д вокзалу, Миколаїв склав враження таки великого міста, яке трішки загубилося у часі і досі береже радянські надбання. Чим ближче я наближалася до хостелу, тим глибшим було відчуття загубленості десь в радянській епосі. Знаєте, у мене часто деякі речі, міста, події пов'язуються з запахами, які глибоко врізаються у пам'ять і завжди, коли виринають з неї, нагадують ті прекрасні речі-асоціації. Так от, Миколаїв асоціюється у мене з запахом в'яленої риби, яку жувала моя сусідка по кімнаті, розпиваючи пиво, у хостелі. Ох, ті змішані відчуття, коли ти тільки заселився, перед тим вислухавши суворі правила проживання, які заперечували будь-які алкогольні напої в стінах хостела. На диво, моя сусідка виявилася приємною жінкою 26-ти років, яка того вечора не тільки пиво з рибкою мені пропонувала, а й розповіла всю історію свого життя і своїх найближчих подруг. Зізнаюся, що я страшенно люблю холериків, які ладні просторікувати годинами про все на світі і вимагають від тебе лише уважного слухання, співчуття і підтримки в залежності від теми розмови.

Не подумайте, що я зневажаю розмовами з такими людьми - ні! Насправді, я ловлю кожне слово, щиро усміхаюся кумедним висловлюванням і від душі підтримую свого співрозмовника, бо то, чесно кажучи, велика відповідальність. А ще холерики прекрасні своїм щирим сплеском емоцій, в яких відсутня фальшивість, і мені дуже прикро, що отак завдяки одній дівчині, я познайомилися з особливою категорією людей, які досі живуть у світі, де штучність, і награність давно витіснили природну красу. Якби не моя любов до хостелів і їх цікавих мешканців, я б ніколи не зустріла цю дівчину і тим паче, не заговорила б з нею, чи вона зі мною. А все тому, що ми крутимося в паралельних світах, де діють різні закони виживання. І мені, чесно кажучи, шкода її, бо щастя, насправді, не заключається у штучних віях, накладних нігтях чи великих губах. 
А тепер про Миколаїв, який 29-го грудня виявився занадто холодним для довгих прогулянок, але Марічка не злякалася морозу і таки показала мені місто таким, яким вона його знає. І от, як не крути, але коли з кимось блукаєш містом і кому повністю довіряєш свої думки, роздуми, враження, то якось зникає потреба запам'ятовувати вулиці і маршрути. Саме тому я не переймалася тим, що можу загубитися у такому великому місті, а просто насолоджувалася його атмосферою.

Дивовижно, що саме у Миколаєві дві річки Інгул та Південний Буг зустрічаються одна з одною і сплітаються в одну, ніби минуле і сучасність. Ми дивилися на замерзлу річку і тих відчайдухів, які сміливо гуляли по льоду, але вирішили не випробовувати долю і спокійно пройшлися мостом. Як виявилось, у Миколаєві просто неможливо заблукати, бо всі вулиці паралельні та перпендикулярні одна одній. А ще тут є особливі бруковані вулички з трамвайними коліями, які нагадують Львів, тому, наблукавшись вдосталь, ми пішли грітися до затишної Львівської майстерні шоколаду. Пізніше ввечері того дня я відігрівалася у хостелі і запрограмовувала себе на ранній підйом, адже потяг на Одесу відправлявся о 5:34 ранку. Та, і оту 20-тихвилинну мандрівку між хостелом та вокзалом я подолала за якихось 15 хвилин, бо зранку було і холодно, і трохи лячно блукати наодинці. 

нахабні одеські чайки 

щирі обійми моря ;)

А от 30-го січня Одеса зустріла мене сонцем і морозним повітрям. Заселившись у дивовижно милий Hipstel хостел, який впевнено можу всім порекомендувати, я пішла на побачення з морем. Ох, що не кажіть, а море за будь-якої пори року прекрасне. І ті, хто кажуть, що взимку в Одесі просто нічого робити, ймовірніше, не бачили бурхливого зимового моря. Майже три години споглядання-фіксування-усміхання морю і я не відчувала рук та ніг. Як виявилось, зі всіх трьох міст найхолоднішою виявилася Одеса і аж ніяк не Херсон чи Миколаїв. А от що цікаво, таких відчайдухів, які прийшли на побачення з морем виявилося багато. Хтось приходить сфотографуватися на фоні бурхливих хвиль, хтось цілеспрямовано йде з хлібом годувати чайок, а хтось просто приходить поговорити з морем, поділитися з ним своїми турботами і водночас вислухати його. І знаєте, море всім радіє, проявляє свою особливу увагу, обіймаючи своїми холодними хвилями і лукаво усміхаючись під променями сонця. 

морвокзал

Того дня емоції зашкалювали настільки, що після гарної вечері і теплого душу, стомлена раннім підйомом і морозними прогулянками, я засинала з щасливою усмішкою на обличчі. А от останній день січня я знову ж таки провела з морем. На Морвокзалі було, на диво, тихо і майже безлюдно. Море там спокійне і мовчазне, але не менш прекрасне. Добряче там замерзнувши, я знову побігла грітися у кав'ярню, де так засиділася, що надворі вже повністю стемніло.Кінець січня, а Одеса була досі святково вбрана у новорічні вогні і на Дерибасівський функціонував Різдвяний ярмарок. Ох, нічне місто виявилося таким прекрасним, що аж подих перехоплювало від тих ялинкових іграшок і гірлянд навколо. Але довго милуватися тою красою було нестерпно, бо я знову ж таки замерзла і пішла грітися в іншу кав'ярню, де сиділа до самого закриття, бо мій потяг був майже опівночі. 

А потім був холодний вокзал, перше привітання з Днем народження від знайомого монгола, у якого лютий наступив на 6 год. раніше, ніж у нас. Був нічний потяг з його цікавими попутниками, серед яких був нереально високий чоловік, чиї ноги постійно звисали з верхньої полиці у прохід, таким чином, утворюючи шлагбаум для всіх інших. А ще була тендітна рудоволоса дівчинка з букетом квітів та інструментом (здається, то була гітара), якій за дивним збігом обставин дісталося верхнє бокове місце. 
Власне, отак цього року мене наздогнало 20-річчя, але я тішуся, бо життя пліч-о-пліч з такими цікавими людьми занадто класне, щоб сумувати. І та, гарна ця традиція з Pre-Birthday Trip, бо я вже ось вдруге переконалася, що дива таки трапляються. І гарно, коли тобі вже завернуло на третій десяток, а ти продовжуєш помічати красу навколо, бо розумієш, що без цього ніяк. 

Ніачьом 2.0.

- А ви граєте в карти? - чую голос свого попутника у плацкартному вагоні 141-го потяга сполученням Київ-Львів. 

Ох, чому зі всіх кльових ігор, якими можна себе зайняти в дорозі, люди завжди обирають "Дурня"? Ну, ніби в світі і так мало дурнів, то треба поповнити їх світовий запас.

- Ні, - відповідаю.

- А ви віруєте в Бога? - знову чую голос свого попутника. 

Огоспаді, невже я схожа на людину, яка кожного божого дня прокидається і засинає з молитвою на вустах?

- Ні, - відповідаю категорично.

- А ви вживаєте алкоголь? - допитується все той же голос.

Ну, це вже інша справа!

Я усміхаюся і щиро протягую: "Звичааайно"!

Слава Богу мені вже 20 і я потроху знайомлюся з культурою вживання якісного алкоголю. Таа, грішок імеєцца. Мій попутник вловив тєму і такий питає: "А як часто?"

Ну, я ше взагалі зелена в цій справі, тому лукаво відповідаю: "По святах".

- А по святах яких? Церковних? Чи у вас кожен день свято?

Ну, парєнь, підйоб защітан.

- А вас як звати? Мене - Сергій. 

Півтори години дороги з Києва до Малина пролетіли, ніби 10 хвилин. Мій попутник разом з друзями щиро розпитував мене про життя, навчання і хобі. Цей Сергій розговорив навіть хлопця, який знітився, коли я привіталася, ввійшовши до вагону. Отак буває, що чарівний рандомайзер під назвою "Укрзалізниця" зводить тебе з харизматичними людьми, які родом з Мукачева і розмовляють чистою українською мовою.

- Ми бачимося з вами вперше і востаннє, тому розповідайте все. Не соромтеся нас.

Такі слова, ніби заклик, змусили мене задуматися. Неважливо як довго людина у твоєму житті - 2 роки чи 2 години. Головне, те, що вона привносить у нього, наштовхує на якісь очевидні речі, дає можливість зрозуміти важливість даного моменту. Найкрутіше - те, що ти з легкістю можеш ділитися думками, подіями з життя і не боятися наслідків отаких простих розмов. Ніхто не насміхатиметься з тебе за якусь зайву щирість чи не в тему сказаних слів, бо коли ти живеш тут і зараз, то всі слова раптом стають доречними і важливими. Мине тиждень, або навіть місяць, ми повернемося до своїх основних обов'язків і забудемо ті прості розмови, які лишилися в пам'яті 4-го вагону 141-го потяга сполученням Київ - Львів. Проте, інколи такої дружньої і ненав'язливої розмови достатньо, щоб потім усміхатися протягом одного вечора і продовжувати вірити у людей. Бо знаєте, я вірю у Всесвіт, який налаштовує все настільки ідеально і круто, що страшно вірити у реальність. А ше той Всесвіт знає "моїх" людей  і з кожним днем підкидає нові і цікаві знайомства. 

Люди, говоріть з незнайомцями, діліться своїми ідеями та почуттями. Одного разу вас таки почуюють! 

P.S. Даний текст опублікований тут і зараз аби запам'ятати дану мить, і він не несе в собі жодної цінності. Банальні думки сумнівної якості і фоточка для привернення уваги :)

‪#‎якби_місто_було_людиною‬

Якби Житомир був людиною, то він був би моїм хорошим другом, з яким би я час від часу гуляла і не боялася б у нього закохатися. Він би завжди критикував мої чудернацькі ідеї і не схвалював би поєднання моєї улюбленої червоної спідниці з зеленими кедами. "Ну бо, глянь на себе! Ти ж дівчинка!" Натомість я частково прислухалася б до його думки і таки шпацирувала б його вулицями у зелених кедах, але в джинсах замість спідниці. Він би частенько дувся на мене за те, що я втікаю в інші міста і потім йому з захопленням про них розповідаю. Та він, певно, так ніколи і не здогадався б, що в кожному новому місті я знаходжу речі-асоціації, які нагадують мені про нього. А я так і не наважувалася б йому про це сказати, адже він так кумедно морщить носика, коли дується. Нам би інколи зносило дах і ми бігали б під дощем, розхитували б підвісний міст над річкою, спостерігали б за білками у міському парку і складали б містичні історії про розетки в деревах. А коли місто огортали б сутінки, ми блукали б у пошуках атмосферних місць, де можна залюбки посмакувати кавою, й обмінювалися б амбіційними планами на майбутнє. Він би щиро обдаровував мене усмішкою і водночас ховав би за нею смуток, а його очі красномовно б мені говорили: "Дівчинко, ти в Житомирі - прокинься!" Ех, він би так ніколи і не дізнався б, що кожного вечора, коли я засинаю, коли думаю про всі щасливі миті, які мені довелося з ним розділити, і навіть тоді, коли я на нього злюся - завжди вірю у нього! Я вірю, що колись він обзаведеться атмосферною книгарнею, між полицями якої ми постійно ховатимемося і читатимемо один одному улюблені вірші. Я вірю, що колись він обов'язково прославиться своїми неймовірними краєвидами і рідкісними талантами. І ще я вірю, що коли комусь розповідатиму про свого такого щирого, трохи провінційного, але до біса простого у спілкуванні друга, ніхто не буде презирливо насміхатися, або навіть запитувати: "А хто то?" Адже якщо ви досі з ним незнайомі, то як можна складати власні враження про міста-людей на основі чуток?

Bullet Journal

Пам'ятаєте, як в останній тиждень уже минулого року ви були на грані істерики, відтерміновуючи дедлайни і не встигаючи зробити найнеобхідніші приготування до свята? Знайома картина для тих, хто кожного понеділка обіцяє собі розпочати нове життя і нарешті покінчити зі всіма невідкладними справами. Зазвичай запал розвиватися і вдосконалюватися зникає вже після перших труднощів. У такі моменти важливо не забувати про кінцеву ціль і продовжувати рухатися у потрібному напрямку. Але як це можливо, якщо ви звикли все відкладати наостанок? 
Веб-дизайнер з Нью-Йорка Райдер Керрол розробив методику планування Bullet Journal, яка допоможе впорядкувати ваше минуле, теперішнє і майбутнє. Тисячі людей у всьому світі користуються цією методикою ведення щоденників. 

• якщо ви обожнюєте складати to-do списки на будь-яких клаптиках паперу, аби не забути зробити найважливіші справи, а потім випадково губите їх;
• якщо ви обожнюєте справжній якісний папір та різні канцелярські дрібнички;
• якщо ви свято вірите, що власні цілі та мрії краще записувати у блокноті, аніж тримати у пам'яті, на яку не завжди можна покластися в епоху нестримного інформаційного потоку;

Дана методика створена саме для вас!

Bullet Journal розроблений з метою записування коротких думок, ідей та планів, які спонтанно виникають у вашій голові і потребують ретельної розробки у майбутньому. Адже відомо, що геніальні справи не робляться протягом дня - вони потребують періоду дозрівання та вигодовування, протягом якого ви матимете можливість детально обмірковувати і вдосконалити свою ідею. 

Як це працює?

Щоб створити власний Bullet Journal вам знадобиться банальний блокнот, який ви знайдете в канцелярії свого міста. Він не повинен бути дуже великим за розміром, тому що тоді ви навряд чи будете носити його з собою. А от маленький за розмірами блокнот не буде практичним у використанні, тому зосередьтеся на середньому розмірі планнера гарної якості, який повинен служити вам протягом всього року. 

Гарним плюсом блокнота будуть вже заздалегідь пронумеровані сторінки, але то не так важливо, тому що розставити цифри можна і самостійно. Пронумеровані сторінки в подальшому допоможуть впорядкувати зміст вашого блокнота. Щоб з легкістю знаходити потрібний розділ, відведіть для цього першу сторінку свого нотатника. 

Перші сторінки після змісту, як правило, відводяться для планів на рік. Це може бути звичайний to-do список, або щомісячно розділений планнер на рік, де ви записуватимете свої невідкладні справи і за будь-якої нагоди зможете поповнювати даний список. 

Наступні сторінки можна відвести для різних колекцій, тобто різноманітних списочків, у введенні яких ви зацікавленні. Наприклад, список прочитаних книг, фільмів для перегляду чи адрес важливих людей, з якими ви постійно листуєтеся і в разі чого зможете відправити їм листівку з будь-якої точки нашої планети. 





Ну, а далі найцікавіше. Кожен Bullet Journal має щонайменше дві сторінки, присвячені кожному місяцю року. На першій сторінці ви записуєте назву місяця і стовпчиком нумеруєте кожен день. Навпроти того чи іншого дня ви записуєте якусь подію, дедлайн чи зустріч, на якій ви повинні бути присутніми, тобто все, що є для вас важливим саме в цей день. А на іншій сторінці, суміжній з першою, ви нотуєте конкретні цілі, яких прагнете досягнути протягом даного місяця. Ці цілі ви можете формувати на основі своїх річних, оскільки в тому і полягає ідея раціональної продуктивності у рівномірному розподілі навантаження. Наприклад, ви плануєте протягом року прочитати 12 книг, то вам достатньо кожного місяця читати якусь одну книгу. Наступні сторінки ви можете заповнювати щоденним плануванням свого місяця. Тут банально записуєте дату і всі проблеми, які потрібно вирішити, якісь ідеї, які потребують розробки чи дослідження. Тут ви маєте повну свободу і можете навіть складати і записувати звичайні списки покупок, які завжди губляться у глибинах наших торбинок. 

Також важливо розуміти, що система Bullet Journal пропонує нам цікавий метод упорядкування таких різноманітних нотаток. Дані позначки, які створив Райдер Керрол і відрізняють Bullet Journal від усіх інших систем планування. Звичайною крапочкою позначають справи, які потребують виконання. Коли ви справилися з даним завданням, просто замість крапки малюєте хрестик. Тире позначає якусь нотатку, яку вам обов'язково потрібно запам'ятати. Порожнім бубликом позначають якісь події, де ви повинні бути присутніми. Зірочкою позначають справи, які потребують невідкладної уваги. Намалювавши стрілочку, показуєте, що виконання даного завдання ви перенесли на інший день. Райдер Керрол пропонує нам не дорікати собі, що ми чогось не встигли зробити протягом якогось певного дня чи місяця. Достатньо лише позначити дане завдання стрілочкою і переписати на новий день чи місяць. Головне, пам'ятайте, що чим більше справ накопичиться в майбутньому, тим важче їх вирішити за обмежений проміжок часу. Особливо зацікавленні в маркуванні своїх списків люди, вигадують свої позначки, тому підключайте уяву і поповнюйте їхній список.

Також якщо ви практикуєте якісь нові звички, Bullet Journal передбачив певну систему  їхнього нотування. Різні ідеї для натхнення залишу в посиланнях. Можете придумати навіть свою систему введення нових звичок, яка буде зручною для вас. 

Власне, багато користувачів не обмежуються банальним веденням щоденника і щоденними записами. Багато з них прагнуть зробити свій планнер красивим, використовуючи різні канцелярські дрібниці. А особливо талановиті підключають фантазію і створюють свої записи хитромудрими шрифтами та декорують за допомогою різноманітних технік. Ваша справа як використовувати дану систему: практичне планування чи справжня естетична насолода. Звичайно, це залежить від часу, який ви спроможні виділити на формування свого блокнота. Але не забувайте, що це простий нотатник, який проведе з вами лише один із кількох десятків років вашого такого цінного життя. Тому раціонально користуйтеся даною системою, аби розгрузити свій мозок і не перевантажувати його інформацією, яку достатньо записати у блокноті, щоб пам'ятати її завжди.

Bullet Journal Inspiration                      <-------------------------- тиць!

Bullet Journal Junkies                           <-------------------------- тиць!

життя-буття у 2017

малинська ялинка

Отак я розпочинаю 4-ий рік ведення цього блогу. Та, надворі якийсь там 2017-ий, мені все ще 19-ть, а цьому блогу вже 3 рочки. У новенькому планнері тепер є багацько вільних сторінок, які я вже потрошку заповнюю. І як не крути, а то все-таки прекрасне відчуття, коли дивишся на календар і бачиш стільки днів попереду, кожен з яких принесе свій особливий досвід. 

А, власне, життя летить і два тижні нового року минули у якомусь такому нічогонеробінні, ліжковаллянні, книжкочитанні і салатопоїданні. Певно, такими і мають бути новорічні свята: повільними, сімейними, душевними. Проте, 3 книжечки із 30-ти запланованих на 2017-ий рік, я вже прочитала. Всю літературу, яку я прочитала/читаю/читатиму відмічаю на класному ресурсі, який має назву Goodreads. Хто ще не знає про дану соціалку - ласкаво прошу! Там можна приймати участь у щорічних книжкових челенджах, слідкувати за книжковими оновленнями друзів, залишати відгук на прочитану книгу і знаходити купу нових. Ресурс дуже зручний у користуванні і допомагає систематизувати кількість прочитаних книг. Так я, наприклад, з задоволенням можу розгрузити свою дівочу пам'ять і не намагатися запам'ятати що я вже прочитала, а що я хочу прочитати. І круто буде колись в глибокій старості сидіти у кріслі-гойдалці з кішкою на руках, тремтячими руками перегортати сторінку за сторінкою і вихвалятися перед внуками скільки їхня бабця прочитала книг за все своє життя :D 

А ще протягом цих двох тижнів я встигла спонтанно купити квиток на потяг і здійснити тригодинну поїздку до сусіднього містечка рідної Житомирської області. Я з тих людей, які неймовірно обожнюють потяги, а під час кожної такої поїздки користуюся прекрасною можливістю спостерігати за людьми. Отак тихенько в своїй голові я складаю портрети людей, яких зустрічаю у житті. Але добре, що з деякими з них стосунки обмежуються лише плацкартними люб'язностями. А ще мені того вечора добряче повезло з погодою :) майже двадцятиградусні морози і перони, які добряче засипало снігом, що ловити свій вагон було, ой, як нелегко. 
До речі,  я нарешті спланувала зимовий тріпчик, в який вирушу вже через 10 днів. Цього року маршрут складається з 3-х міст: Херсон-Миколаїв-Одеса. А все в рамках ідеї #25областейдо25років, якою керується рух "Твоя країна". Підтримуючи дану ідею, планую самостійно відвідати всі обласні центри України. Вірю, що кожен регіон нашої країни унікальний і вартує того, щоб його побачити принаймні раз у житті. Власне, який з мене мандрівник, якщо я ще не бачила своєї країни. Хоча є кілька міст, які все ж таки розпочинають список відвіданих мною обласних центрів і які дуже мені полюбилися своєю архітектурою, особливою атмосферою і тими людьми, з якими я там познайомилася. Люди - то найголовніша причина отаких моїх мандрівок. Наша країна багата не лише мальовничими регіонами, а й прекрасними людьми, які постійно мене надихають і мотивують. 
Отакий короткий апдейт мого життя-буття. 

Якщо хтось все ж таки заглядає на цю сторінку і може мені порадити якісь круті місця у Херсоні, Миколаєві та Одесі, то напишіть мені, будь ласка! І якщо хтось серед тих, хто загляне на цю сторінку буде у цих містах в останніх числах січня - теж пишіть! Я завжди відкрита для нових знайомств. І та, якщо хтось, хто не тільки заглядає на цю сторінку, а ще й любить обійми - пишіть обов'язково, бо я дуже хочу замутити Free Hugs (такі, які були у квітні минулого року: спонтанні і дуже круті)!